Твори: оповiдання, романи, листи, щоденники

Може, хтось гадає собі, що мене виховували десь у глухомані? Ні, мене виховували в місті, у самісінькому його центрі. Не серед розвалин, скажімо, не в горах і не на озері. Мої батько-мати і їхня рідня досі були пригнічені тягарем мого докору, аж посіріли, та ось вони легенько відтручують його вбік і вже всміхаються, бо я забрав від них свої руки, приклав їх собі до чола та й думаю: от коли я був маленьким мешканцем руїн, що прислухається до крику гайвороння, опинившись у тіні від них, спочиваючи в прохолодному місячному сяйві, — хай навіть на початку я трохи й слабував би під тягарем своїх чеснот, які буйно, мов бур’яни, розрослися б у мені, обпалені сонцем, що зусібіч світило б крізь руїни на моє плющеве лігво…

27 листопада. Бернгард Келерман читав уголос. «Дещо з неопублікованого з-під мого пера» — так він почав. Схоже, приємний чоловік, майже сивий, їжакуватий чуб, виголений старанно, гладенько, ніс гострий, на вилицях раз у раз перекочуються туди-сюди, наче хвиля, жовна. Письменник він посередній, але окремі місця в нього виписано добре (якийсь чоловік виходить у коридор, кашляє й озирається, чи нікого нема поруч), до того ж він людина чесна й збирається прочитати все, що обіцяв, але публіка не дає, злякавшись першого оповідання про психіатричну лікарню; у нього така нудна манера читати, що слухачі, хоч дія розвивалася й досить напружено, один по одному виходили й так поквапно, немовби десь поруч читали щось інше. Коли він, прочитавши з третину оповідання, примовк, щоб випити трохи мінеральної води, за двері посунув цілий гурт. Келерман злякався. «Зараз уже кінець», — просто збрехав він. І коли таки завершив, усі повставали, почулися ріденькі оплески, які пролунали так, немовби всі попідводились, а хтось один лишився сидіти й ляпав у долоні сам для себе. Але Келерман хотів читати далі, ще одне оповідання чи, може, й кілька. Та коли він побачив, що всі вже зібралися йти, то тільки рота роззявив. Нарешті, дослухавшись чиєїсь поради, промовив: «Я хотів би ще прочитати одну невеличку казку, це хвилин на п’ятнадцять. Зробімо перерву на п'ять хвилин». Дехто ще зостався, і він прочитав казку, в якій були місця, коли хотілось кинутися стрімголов через залу просто по людських головах за двері.

15 грудня. Своїм висновкам щодо мого нинішнього стану, що триває ось уже майже рік, я просто не вірю, для цього мій стан надто серйозний. Я ж бо навіть не певен, чи можу стверджувати, що цей стан не новий. Принаймні я гадаю собі так: стан цей новий, щось подібне зі мною вже бувало, але такого — ще ніколи. Я ж немовби з каменя, немовби надгробок сам собі, нема жодної шпарини для сумніву чи віри, для кохання чи відрази, для мужності чи страху перед чимось окремішнім чи загальним, живе тільки квола надія, не виразніша, ніж написи на надгробках. Майже жодне слово, яке я пишу, не пасує до сусіднього, я чую, як приголосні зі скреготом труться одна об одну, а голосні підтягують, наче виставлені напоказ негри. Сумніви колом обступають кожне слово, і я бачу їх ще раніше, ніж саме слово, — та що я кажу! — слова я взагалі не бачу, я його вигадую. Але це була б іще не найбільша біда, коли б я міг вигадувати слова, які відносили б трупний запах куди-небудь убік, щоб ним не віяло просто в обличчя мені й читачеві. Коли я сідаю до письмового столу, то на душі не ліпше, ніж тому чоловікові на Place de l’Орега, що падає серед потоку людей та карет і ламає собі обидві ноги. Всі карети, попри свій гуркіт, німо мчать з усіх боків у всі боки, але кращий лад, ніж той, на який спромігся б поліціянт, дає біль того чоловіка, біль, що закриває йому очі й спустошує майдан та вулиці, не повертаючи екіпажів назад. Таке бурхливе життя завдає чоловікові болю, він-бо стає на заваді руху, але й порожнеча — не менше зло, адже вона дає волю його власному болю.

17 грудня. На наполегливе запитання, невже ніщо не перебуває у спокої, Зенон відповів: «Чому ж, випущена стріла перебуває у спокої».

Коли б французи за вдачею були німцями, як би тоді німці ними захоплювались!

Те, що я стільки відкидав і викреслював — а я робив так майже з усім, що взагалі писав у цьому році, — принаймні це також дуже заважає мені у творчості. Адже це — ціла гора, у п'ять разів більша від того, що я взагалі будь-коли написав, і вже самою своєю масою вона притягує до себе просто з-під пера все, що я пишу.

19 грудня. Почав працювати в конторі. Пополудні — в Макса [18].

Трохи почитав щоденники Ґьоте. Далечінь уже огорнула супокоєм це життя, щоденники кидають на нього відблиски. Зрозумілість усіх подій навіює на них таємничість, так само як ото паркова огорожа, коли ми оглядаємо просторі газони, заспокоює око й воднораз сповнює нас неймовірною шанобою.

Щойно в гості до нас уперше прийшла моя заміжня сестра.

20 грудня. Чим я виправдаю вчорашнє зауваження про Ґьоте (що майже таке саме неслушне, як і пов’язане з ним почуття, оскільки справжнє розвіяв прихід сестри)? Нічим. Чим я виправдаю те, що сьогодні ще нічого не написав? Нічим. Тим більше, що стан мій — не найгірший. У вухах у мене весь час лунає заклик: «О, суде невидимий, настань же!»…

27 грудня. Мені вже несила написати бодай одне речення. Та якби ж то йшлося про слова, якби ж то досить було, дописавши одне слово, спокійно відвернутися, не маючи сумніву, що це слово ти цілком наповнив собою…

28 грудня. Коли я кілька годин поводжуся по-людському, як оце сьогодні з Максом, а потім у Баума [19], то перед сном мене вже розпирає пиха.

12 січня. …Шіллер, намальований 1804 року Шадовим у Берліні, де його вельми пишно вшановували. Схопити обличчя міцніше, ніж за цей ніс, не можна. Кінчик носа трохи загнутий униз — наслідок звички за роботою посмикувати за нього. Привітний чоловік із трохи запалими щоками, якого, певно, виголене обличчя робить схожим на старого діда.

14 січня. Роман Берадта [20] «Подружжя». Багато поганого юдейського. Якісь несподівані, дивні й одноманітні появи автора, наприклад, усі довкола веселі, а один серед них не веселиться. Або: і ось приходить такий собі пан Штерн (про якого ми вже знаємо все з його романними таємницями). Щось таке є й у Гамсуна, але там це не менш природне, ніж сучки на дереві, а тут ним крапають на дію, як ото модними ліками на цукор… Увагу ні з сього ні з того привертають якісь дивні звороти, як-ось: він завдавав собі клопоту її косами, все завдавав і завдавав собі клопоту… Окремі постаті, хоч і не осяяні новим світлом, виписані добре, так добре, що місцями не заважають навіть ґанджі. Другорядні персонажі переважно безнадійні.

19 січня. Позаяк я, схоже, вкрай виснажений — останній рік я бував бадьорий не довше, ніж п’ять хвилин, — мені щодня доведеться або просити, щоб мене забрала сира земля, або ж, хоч я й не побачив би в цьому ані найменшої надії, починати все від самого початку малою дитиною. Зовні мені буде при цьому легше, ніж у дитинстві. Бо в ті часи я ледве-ледве, з невиразним усвідомленням прагнув до зображення, що кожним словом було б пов’язане з моїм життям, яке я міг би притиснути до грудей і яке підхопило б мене з місця. А з якими муками (щоправда, з нинішніми їх годі й порівнювати) я починав! Яким холодом цілими днями віяло на мене з написаного! Небезпека була така велика й давала мені так рідко перепочинок, що того холоду я зовсім не відчував, хоч моє лихо через це загалом ставало, звісно, не багато меншим.

Якось я замислив був роман, де ворогували між собою двоє братів; один із них виїхав до Америки, а другий залишився у в’язниці в Європі. Я почав з того, що тільки час від часу записував по кілька рядків, бо це мене відразу стомлювало. Одного разу в неділю пополудні, коли ми були в гостях у діда з бабою і наїлися там, як завжди, дуже м'якого хліба з маслом, я теж почав писати щось про ту в’язницю. Можливо, звичайно, я взявся за це переважно через шанолюбство й, пересовуючи на скатертині аркуш паперу, постукуючи олівцем і роззираючись навсібіч в освітленому колі під лампою, хотів викликати в кого-небудь бажання попросити в мене те, що я написав, прочитати й висловити захват від мене. У кількох рядках я змалював насамперед в’язничний коридор, особливо його тишу й холод; сказав також співчутливе слово про брата, який там лишився, бо то був гарний брат. Можливо, на мить мені здалося, що мій опис нічого не вартий, бо до того дня я ніколи не звертав особливої уваги на такі почуття, коли сидів за круглим столом у знайомій кімнаті серед родичів, до яких звик (я був такий несміливий, що коли опинявся десь у звичному місці, то вже відчував себе майже щасливим), не забуваючи, що я молодий і оцей нинішній спокій покликаний спонукати мене на щось велике. Дядько, який любив покепкувати з людей, нарешті взяв у мене аркуша, що його я не дуже міцно й тримав, кинув на нього короткий погляд і повернув назад, навіть не всміхнувшись, тільки промовив до решти гостей за столом, які стежили за ним очима: «Звичайнісінька писанина». А мені не сказав жодного слова. Я, щоправда, лишився сидіти, так само схилившись над своїм, виходить, непотрібним папірцем, але з товариства мене прогнали тоді справді-таки одним штурханом, дядьків присуд відгукнувся в моїй душі вже майже справжнім значенням, у самих сімейних почуттях мені відкрився холодний простір нашого світу, і я мав зігріти його вогнем, який тільки збирався шукати.