Твори: оповiдання, романи, листи, щоденники

20 серпня. …Читав про Дікенса. Це так важко, та й чи годна чужа людина збагнути, як хтось переживає в собі якусь історію від самого її початку, від далекого пункту до наближення локомотива зі сталі, вугілля й пари? Але ти ще не забуваєш про неї й тепер, а хочеш і знаходиш час, щоб вона гнала тебе далі, отож вона жене тебе далі, й ти з власного поривання мчиш від неї туди, куди вона штовхає тебе й куди ти кличеш її сам…

29 вересня. Щоденники Ґьоте. Людина, яка не пише власного щоденника, хибно сприймає чужого. Коли така людина, скажімо, читає в щоденнику Ґьоте: «11.1.1797. Цілий день удома давав різноманітні розпорядження», то їй здається, що сама вона ще зроду не робила за день так мало.

Подорожні спостереження Ґьоте не такі, як нинішні, бо він провадив їх з поштової карети, й розвивалися вони простіше, адже місцевість змінювалася повільніше, і спостерігати її було багато легше навіть людині, котра тієї місцевості не знала. Це були спокійні, просто-таки ландшафтні роздуми. Позаяк місцевість відкривалась очам подорожнього в кареті незайманою, у своєму первісному вигляді, до того ж путівці розтинали краєвид багато природніше, ніж залізничні колії, з якими їх можна порівняти, либонь, як річки з каналами, то споглядачеві не треба було докладати величезних зусиль, і він без особливого напруження міг дати лад своїм враженням. Тим-то миттєвих спостережень трапляється мало, здебільша вони стосуються лише інтер’єрів, і там декотрі люди відразу й цілком розкриваються перед твоїми очима, як, наприклад, австрійські офіцери в Гайдельберзі, а ось оте місце про чоловіків у Візенгаймі, навпаки, нагадує швидше опис краєвиду: «Вони були в синіх сурдутах і білих камізельках, оздоблених плетеними квітками» (цитую з пам’яті). Багато написано про Райнський водоспад у Шафгаузені, а посередині там великими літерами: «Навіяні ідеї»…

2 жовтня. Безсонна ніч. Уже третя поспіль. Я швидке засинаю, але за годину прокидаюся, так ніби стромив голову в якусь фальшдірку. Сон відлітає геть, і в мене таке чуття, немовби я не спав зовсім або задрімав на мить під тонесеньким серпанком, і мені знов доводиться примушувати себе заснути, і я відчуваю, як сон не хоче йти до очей. І відтоді так триває години до п’ятої — я хоч і сплю, водночас яскраві сни не дають мені заснути. Я сплю просто-таки поруч із собою, тоді як сам я маю воювати зі снами. Десь над п’яту годину останні рештки сну розвіюються, я вже тільки марю, і це виснажує ще дужче, ніж коли не спиш. Одне слово, цілу ніч я перебуваю в такому стані, в якому здорова людина буває лише хвилину перед тим, як, власне, заснути. А коли прокидаюсь, усі сни збираються довкола мене, тільки я остерігаюсь повернутися в думках до них. Перед світанком я зітхаю в подушку, бо всі сподівання на цю ніч умерли. Я згадую про ті ночі, наприкінці яких вибирався з глибокого сну і прокидався так, ніби був замкнений у горіховій шкаралущі.

Сьогодні вночі приверзлася страшна мара — сліпа дитина, нібито дочка моєї ляйтмеріцької тітки, в якої, до речі, дочок нема, а є тільки сини, й один із них колись поламав собі ногу. До того ж було щось спільне між тією дитиною і донькою д-ра Ms., що, як я недавно завважив, з гарної дитини вже перетворюється на товсту, манірно вбрану маленьку дівчинку. В тієї сліпої чи підсліпуватої дитини обоє очей були закриті окулярами, ліве, під досить випуклим скельцем, було округле, молочно-сіре й витрішкувате, а праве, затулене увігнутим скельцем, западало всередину. Щоб це скельце сиділо оптично правильно, довелося замість звичайної дужки, що заходить за вухо, придумати такий собі держачок, головку якого не можна було прикріпити інакше, ніж до вилиці, тож від скельця до щоки вів дротик, проходив крізь дірочку в щоці й закінчувався на кістці, а з кістки виступав другий дротик і зачіпався за вухо.

Гадаю, це безсоння в мене тільки через те, що я пишу. Бо хоч як мало й погано я пишу, проте через ці невеличкі потрясіння все ж таки стаю дуже чутливим і відчуваю — надто над вечір, а ще глибше вранці — подих, наближення отого великого, захоплюючого стану, в якому в мені прокидаються необмежені можливості, а потім не знаходжу спокою через суцільний гамір, який стоїть у мені і впоратися з яким я не маю часу. Врешті-решт цей гамір виявляється лише пригніченою, стримуваною гармонією, що, якби її випустити на волю, наповнила б мене всього, ба навіть розтягла б, а тоді б наповнила знов. Але нині цей стан тільки породжує в мені слабкі надії та завдає шкоди, позаяк моє єство не має досить снаги, щоб витримати теперішню плутанину; вдень мені допомагає видимий світ, ніч крає мене без перешкод…

3 жовтня. …Диктував у конторі досить довге повідомлення в окружне управління. Дійшовши до кінця, який мав прозвучати на високій ноті, я зупинився й далі вже не міг нічого робити, а тільки втупився в друкарку фройляйн K., яка, за звичкою, дуже пожвавішала, відсунула крісло, заходилася покашлювати, перебирати щось на столі й привернула так увагу всієї кімнати до моєї біди. Фраза, яку я шукаю, тепер прибирає ще одного значення: вона має заспокоїти друкарку, і що потрібнішою ця фраза стає, то важче її знайти. Нарешті на думку мені спадає вислів «затаврувати ганьбою» і відповідне до нього речення, однак я не розтуляю рота, відчуваючи огиду й сором воднораз, так наче то — шматок сирого м’яса, вирізаного з мене м’яса (ось яких мук це мені вартувало). Нарешті я промовив ту фразу, але в душі лишилося відчуття великого жаху — адже все в мені готове до письменницької роботи, й така робота була б для мене небесним порятунком і справжнім воскресінням, а я тим часом тут, у конторі, задля якогось жалюгідного папірця маю виривати в організму, здатного на таке щастя, шматок його власної плоті.

9 жовтня. Якщо я доживу до сорока років, то, мабуть, одружуся на старій дівці з випнутими вперед зубами, не зовсім прикритими верхньою губою. Верхні передні у фройляйн K., котра була в Парижі й Лондоні, находять один на одного, як ото ноги, що їх мимоволі закидають одну на одну. Та до сорока я навряд чи доживу, цьому суперечить, наприклад, ота напруженість, що часто стягує мені ліву частину черепа й відчувається, як внутрішня проказа, і, коли я відвертаю свою увагу від прикрощів і хочу лише зосередитись на цьому відчутті, справляє на мене таке саме враження, як вигляд поперечного розтину черепа на малюнку в шкільному підручнику або майже безболісний розтин живого тіла, коли ніж, трохи віддаючи холодом, обережно, часто спиняючись і повертаючись назад, а іноді спокійно завмираючи на місці, все далі відділяє тонесенькі, мов листочки, шари тканини зовсім близько від активних ділянок мозку…

27 жовтня. …Якими зраненими бачилися мені актори після вистави, як я боявся торкнутись їх словом! Як мені хотілося після короткого потиску руки піти, так ніби я лихий і невдоволений, — адже висловити своє справжнє враження просто неможливо. Всі здавалися мені фальшивими — всі, крім Макса, який спокійно промовив щось беззмістовне. Але фальшивив той, хто цікавився якоюсь безсоромною подробицею, фальшивив той, хто відповідав жартом на яке-небудь зауваження актора, фальшивив той, хто іронізував, фальшивив той, хто починав розводитися про свої багаті враження, фальшивив увесь той набрід, що, справедливо запханий у глибину глядацької зали, тепер, глупої ночі, підводив голову й знов усвідомлював свою вартісність. (Дуже далеку від справжньої.)

1 листопада. …Сьогодні пополудні біль, спричинений самотністю, пройняв мене так пронизливо й різко, що я сказав собі: отак марнується снага, яку я черпаю в цьому писанні і яку призначав зовсім не для цієї мети…

5 листопада. …Хочеться писати, на чолі щось раз у раз посмикується. Сиджу в своїй кімнаті, осередді гармидеру в цілій квартирі. Чую, як гупають усі двері, це гупання рятує мене лише від тупоту людей, що проходять крізь двері, а ще до мене долинає клацання дверцят у плиті на кухні. Батько розчахує навстіж двері до моєї кімнати й проходить через неї в домашньому халаті, що волочиться за ним; у сусідній кімнаті з груби вигортають попіл, Валлі питає когось через передпокій, наче гукає через паризьку вуличку, чи вже почишено батькового капелюха; у відповідь на цикання, яке має засвідчити повагу до мене, чийсь голос кричить іще дужче. Вхідні двері прочиняються з хрипким катаральним рипом, потім відчиняються далі з коротким жіночим співом і зачиняються з глухим суворим стуком, що лунає особливо безцеремонно. Батько пішов, тепер починається делікатніший, розпорошеніший, безнадійніший гармидер, перед у якому ведуть голоси двох канарок. Мені вже й доти спадала думка, а тепер канарки знов нагадали про це, — чи не прочинити трохи двері, проповзти змією до сусідньої кімнати й, лежачи отак на підлозі, благати сестер та їхню покоївку дати мені спокій.