Тридцятирiчна жiнка

Змучена душевною напругою, Жюлі раптом відчула, що в неї підгинаються ноги і смертельний холод опанував її; подумавши про те, як би не впасти в обійми Артура — а так подумала б кожна жінка, — вона сіла на камінь.

— Жюлі! — вигукнув лорд Гренвіль.

Цей розпачливий крик пролунав, як удар грому. Цей зойк душі виразив усе, чого закоханий, який досі мовчав, не міг виразити словами.

— Що сталося? Що з нею таке? — спитав генерал.

Почувши крик, він прискорив ходу й несподівано постав перед закоханими.

— Пусте, — відповіла Жюлі з тією дивовижною холоднокровністю, яку завдяки своєму природженому лукавству жінки часто виявляють у скрутні хвилини життя. — Під цим горіхом так вогко і холодно, що я мало не знепритомніла, а мій лікар, природно, злякався. Адже я для нього наче недовершене творіння мистецтва, і він, мабуть, здригнувся на думку, що воно може розбитися…

Вона всміхнулася чоловікові і сміливо взяла лорда Гренвіля під руку; перш ніж покинути вершину пагорба, вона окинула поглядом краєвид і рушила в долину, ведучи за собою супутника своїх мандрів.

— Це найгарніший краєвид з усіх, які ми досі бачили, — сказала Жюлі. — Я ніколи його не забуду. Гляньте, Вікторе, яка далечінь, який простір і яке розмаїття! Тут я починаю розуміти, що таке кохання.

Щоб одурити чоловіка, вона засміялася майже конвульсивним сміхом, весело стрибнула на дорогу і побігла вниз.

— Невже так скоро? — сказала вона, коли д'Еглемон уже не міг їх чути. — Невже, мій друже, через мить ми не зможемо бути й ніколи вже не будемо самими собою? Невже життя закінчено?

— Ходімо повільніше, — відповів лорд Гренвіль, — до екіпажів ще далеко. Ми йтимемо поруч, і серця наші проживуть на якусь хвилину довше — адже ми зможемо розмовляти й поглядами.

Освітлені останніми променями призахідного сонця, пройшлися вони по насипу, понад річкою, — майже мовчки, зроняючи якісь незв'язні слова; лагідні, мов плюскіт Луари, вони, проте, зворушували душу. Перш ніж сховатися за обрієм, сонце — сумний образ їхнього фатального кохання — осяяло їх червоним відблиском. Стривожений тим, що не побачив своєї карети там, де її залишив, генерал то йшов позаду, то випереджав закоханих, не втручаючись у їхню розмову. Шляхетність і делікатність, які лорд Гренвіль проявив під час подорожі, розвіяли підозри маркіза і від якогось часу він надав дружині цілковиту свободу, покладаючись на вдавану некорисливість лорда-лікаря. Артур і Жюлі усе йшли, і їхні змучені серця билися в сумній і болісній злагоді. Ще недавно, підіймаючись крутосхилами Монконтура, вони плекали невиразну надію, відчували якусь тривожну радість, хоч і не зважувалися усвідомити її. Але, спускаючись по насипу, вони зруйнували хистку будівлю, яку спорудили в своїй уяві й на яку боялися навіть дихнути, немов діти, котрі знають, що їхній іграшковий картковий будиночок ось-ось розвалиться. Вони втратили надію. Того ж таки вечора лорд Гренвіль поїхав. Останній погляд, який він кинув на Жюлі, на лихо, підтвердив, що він мав слушність, не покладаючись більше на себе від тієї миті, коли взаємний потяг відкрив закоханим силу їхньої пристрасті.

Наступного дня д'Еглемон з дружиною сиділи в кареті — уже без свого супутника — і мчали тією самою дорогою, якою Жюлі їхала в 1814 році, ще не знаючи тоді пристрасті й готова майже проклинати нав'язливу постійність кохання. Тепер їй пригадалися безліч забутих вражень. У серця своя пам'ять. Іноді жінка забуває про найважливіші події, зате все життя вона пам'ятає про те, що торкнулося її почуттів. Так і в пам'яті Жюлі закарбувалися навіть незначні подробиці. Вона з радістю пригадала все, що відбувалося з нею під час тієї першої подорожі, пригадала навіть думки, які спадали їй у тому чи в тому місці дороги. Віктор, що знову запалився пристрастю до дружини, відтоді як до неї повернулися свіжість молодості й краса, горнувся до неї, наче юний закоханий. Та коли він хотів обняти її, вона злегка відхилилась і знайшла якийсь привід, щоб уникнути цієї невинної ласки. Потім їй стало неприємно навіть торкатися до Віктора, а вони сиділи так близько, що їй передавалося тепло його тіла. Отож вона висловила бажання пересісти на переднє сидіння, але чоловік виявив люб'язність і залишив її саму в глибині карети. Вона подякувала йому за увагу зітханням, яке він неправильно зрозумів. Колишній гарнізонний звабник витлумачив смуток дружини на свою користь, отож надвечір вона мусила поговорити з ним відверто, і її рішучість справила на нього сильне враження.

— Мій друже, ви вже мало не спровадили мене в могилу — і ви це знаєте. Якби я залишилася недосвідченою дівчиною, я могла б знову пожертвувати заради вас життям. Але я мати, я повинна виховати дочку і усвідомлюю свій обов'язок щодо неї не менше, ніж щодо вас. Отож скорімося лихій долі, яка спостигла нас обох. У вас менше підстав нарікати на неї, ніж у мене. Адже ви знайшли собі втіху там, де моє почуття обов'язку, наша спільна честь і — головне — моя душа забороняють мені шукати її. Ось візьміть, — додала вона, — ви-бо у своїй легковажності забули в одній з шухляд три листи від пані де Серізі. Я довго мовчала, і це доводить, що в мені ви маєте дружину вельми поблажливу — адже я не вимагаю від вас тих жертв, на які закон прирікає мене. Я багато думала і зрозуміла, що наші долі неоднакові, що тільки жінці судилася лиха доля. Моя доброчесність спирається на незрушні підвалини. Я житиму бездоганно — але дайте мені жити!

Маркіз поступився, приголомшений логікою, осягнути яку жінкам допомагає світло кохання, і вражений гідністю, властивою жінці в рішучі хвилини життя. Інстинктивна відраза Жюлі до всього, що ображало її любов і жадання серця, — одна з найчудовіших якостей жінки і походить від її природженої доброчесності, яку не заглушать ні закони, ні цивілізація. Чи зважиться хто-небудь осуджувати таких жінок? Адже в протилежному випадку — коли вони змушують замовкнути високе почуття, яке не дозволяє їм належати двом чоловікам водночас — хіба не стають вони схожі на священика, котрий утратив віру? І все ж таки деякі суворі уми, думаю, осудять своєрідну угоду, що її Жюлі уклала між обов'язком і коханням, а душі пристрасні взагалі вважатимуть таку угоду за злочин. Це загальне несхвалення свідчить і про те, як небезпечно кидати виклик звичаям, і про те, наскільки хисткі засади, на яких стоїть європейське суспільство.

Минуло два роки. Подружжя д'Еглемонів жили світським життям, цілком незалежні одне від одного, і частіше зустрічалися в чужих вітальнях, аніж у себе вдома. То був вишуканий розрив, яким нерідко закінчуються великосвітські шлюби. Одного вечора, всупереч звичаю, подружжя д'Еглемонів усе-таки зустрілися у власній вітальні. Маркіза запросила на обід одну свою подругу. Генерал, який завжди обідав у місті, цього дня залишився вдома.

— Зараз ви дуже зрадієте, маркізо, — сказав пан д'Еглемон, поставивши на стіл чашку, з якої щойно допив каву.

Він кинув на гостю, пані де Вімфен, напівлукавий, напівжурливий погляд і пояснив:

— Я їду на полювання з обер-єгермейстером, і надовго. Принаймні на тиждень ви, маркізо, залишитеся вдовою в повному розумінні, а цього, думаю, вам дуже хочеться… Гійоме, веліть запрягати, — звернувся він до лакея, що прийшов прибрати зі столу.

Пані де Вімфен була тією самою Луїзою, яку маркіза д'Еглемон колись хотіла остерегти від заміжжя. Жінки перекинулися промовистим поглядом, і це свідчило, що Жюлі знайшла в подрузі повірницю своїх печалей, повірницю неоціненну і чуйну, бо пані де Вімфен була дуже щаслива в шлюбі; отож доля їхня склалася по-різному і, може, саме тому щастя однієї служило запорукою того, що вона зберігатиме вірність подрузі у її нещасті. В подібних випадках несхожість доль тільки зміцнює дружбу.

— Хіба тепер сезон для полювання? — спитала Жюлі, скинувши на чоловіка байдужим поглядом.

Був кінець березня.

— Обер-єгермейстер, шановна маркізо, полює коли йому заманеться і де заманеться. Ми вирушаємо у королівський ліс на диких кабанів.

— Не ризикуйте даремно життям, бережіть себе…