Фальшивомонетники

Андре Жід

Фальшивомонетники

ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ

I

«Чи мені почулося, чи справді в коридорі зачовгали чиїсь кроки?» — подумав Бернар.

Він підвів голову й прислухався. Але ж ні, нікого бути там не могло: батько й старший брат затрималися в суді; мати десь у гостях; сестра — на концерті; що ж до найменшого брата, малого Калуба, то по закінченні уроків у ліцеї він щодня залишався в пансіоні, звідки нікого не випускали. Бернар Профітандьє залишився сьогодні вдома, готуючись до іспиту на ступінь бакалавра, який мав відбутися вже через три тижні. Родина шанувала його прагнення усамітнитись, але диявол не шанував. Хоч Бернар і скинув піджак, він задихався. Крізь відчинене вікно з вулиці проникало до кімнати лише гаряче повітря. Цівки поту струменіли по його чолі. Велика краплина зірвалася в нього з кінчика носа й упала на листа, якого він тримав у руці.

«Наче сльоза, — подумав він. — Але ліпше пітніти, ніж плакати».

Атож, дата не дає підстав сумніватися: у цьому листі йдеться про нього, Бернара. Він був адресований його матері — любовний лист сімнадцятирічної давности. Лист без підпису.

«Що може означати ця літера В, яка, до того ж, може бути й літерою Я... Чи зручно буде запитати про це в матері?.. Мабуть, мені лишається тільки покластися на її добрий смак. Я вільний навіть припустити, що то був принц. Але яка то буде несподіванка, коли я довідаюся, що я син якого-небудь селюка! Якщо ти не знаєш, хто твій батько, це виліковує тебе від страху бути на нього схожим. Будь-який пошук істини накладає певні зобов’язання. Залишмо з цього тільки полегкість. Не будемо копати надто глибоко. Гадаю, на сьогодні з мене досить».

Бернар згорнув листа. Він був того самого формату, що й дванадцятеро інших у цій пачці. Вони були перев’язані рожевою стрічечкою, яку йому не треба було й розв’язувати. Тепер він просто зсунув її на середину, щоб пачка знову трималася купи. Він поклав пачку назад у скриньку, а скриньку — у шухляду письмового столика. Шухляда була замкнена, він проник у її таємниці згори. Бернар приладнав на місце розсунуті половинки дерев’яної стільниці, яка накривалася важкою плитою з оніксу. Він опустив цю плиту дуже обережно, вживаючи всіх заходів остороги, потім поставив на неї два кришталеві свічники та громіздкі маятникові дзиґарі, які він полюбляв часто ремонтувати, знаходячи в цьому розвагу.

Дзиґарі видзвонили чотири рази. Він поставив стрілки на точну годину.

«Пан слідчий і пан адвокат, його син, не повернуться раніше як о шостій. Я маю досить часу. Треба, щоб пан суддя, повернувшись, знайшов на своєму письмовому столі листа, в якому я повідомлю його про свій від’їзд. Але перш ніж написати цього листа, я відчуваю гостру потребу трохи провітрити свої думки й навідати мого любого Олів’є, щоб знайти собі, бодай на короткий час, якийсь закутень для проживання. Олів’є, любий мій друже, настав час, коли я мушу піддати випробуванню твою прихильність до мене, а тобі доведеться показати мені, чого ти вартий. Найпрекраснішим у нашій дружбі було те, що досі ми нічого не просили один в одного. Але та послуга, яка мені від нього потрібна, має тільки розвеселити його, тож і мені немає чого бентежитися. Незручність полягає в тому, що Олів’є не буде сам-один. Що ж, доведеться відвести його вбік! Я приголомшу його своїм спокоєм. Саме за таких незвичайних обставин я почуваю себе найрозкутіше».

Вулиця Т., на якій Бернар Профітандьє жив до сьогоднішнього дня, була зовсім близько від Люксембурзького саду. Там, біля водограю Медичі, на тій алеї, яка проходить майже над ним, мали звичай зустрічатися щосереди між четвертою та шостою годинами кількоро з його друзів. Вони розмовляли про мистецтво, філософію, спорт, політику та літературу. Бернар ішов дуже швидко. Але, підійшовши до ґратчастої огорожі саду, він побачив Олів’є Моліньє й відразу сповільнив ходу.

Сьогоднішнє товариство було численнішим, ніж зазвичай, певно, тому, що погода була чудова. До нього приєдналося кілька людей, з якими Бернар ще не був знайомий. Кожен із тих молодиків, як тільки опинявся перед іншими, починав грати великого персонажа і втрачав майже всю свою природність.

Олів’є почервонів, коли побачив, що наближається Бернар, і, раптово покинувши молоду жінку, з якою він розмовляв, відійшов геть. Бернар був найближчим другом Олів’є, тому він докладав усіх зусиль, щоб не створювати враження, ніби він йому набивається. Іноді він навіть удавав, ніби не помічає його.

Перш ніж підійти до нього, Бернар мусив зупинитися біля кількох груп, а що він теж прикидався, ніби Олів’є йому байдужий, то він досить-таки затримався.

Четверо з його товаришів оточили низенького бороданя в пенсне, помітно старшого, ніж вони. Це був Дюрмер.

— А чого, власне, ти хочеш? — казав він, нібито звертаючись до одного зі своїх співрозмовників, але вочевидь щасливий, що його слухають усі. — Я дійшов до тридцятої сторінки й не знайшов у цій книжці жодного кольору, жодного слова, яке малювало б. Автор розповідає нам про жінку, але я не знаю навіть, у якій сукні вона була — червоній чи синій. Коли немає кольорів, то я просто-напросто не бачу нічого. — І відчуваючи потребу перебільшити, бо йому здалося, що його слова сприйняли не зовсім серйозно, додав: — Анічогісінько.

Бернар не став далі слухати цього промовця. Він вважав нетактовним відійти надто швидко, а проте вже дослухався до інших голосів, які сперечалися позад нього — саме до цієї групи підійшов Олів’є, коли покинув молоду жінку. Один із тих молодиків, сидячи на лаві, читав «Аксьйон Франсез».

Олів’є Моліньє здавався чи не найповажнішим хлопцем у цій компанії, хоча був одним із наймолодших. Його майже дитяче личко і його погляд свідчили про скоростиглість його думки. Він червонів дуже легко. Він був ніжний і лагідний. Та хоч він і ставився до всіх із великою приязню, проте я не знаю, яка потаємна стриманість, яка сором’язливість примушувала товаришів триматися від нього на відстані. Таке ставлення примушувало його страждати. Хлопець страждав би ще дужче, якби не Бернар.

Моліньє, як і Бернар у ці хвилини, на якусь мить зупинявся біля кожного гурту. Він робив це з люб’язности, але ніщо з того, що він чув, його не цікавило.

Він нахилився над плечем хлопця, який читав газету. Не обертаючись, Бернар почув, як він каже:

— Даремно ти читаєш газети. Це спалює твій мозок.

— А ти стаєш зелений, коли при тобі заходить мова про Мораса, — відказав йому читач.

Потім хтось третій запитав із глумом у голосі:

— Тобі, певне, смішно, коли ти читаєш статті Мораса?

— Коли я читаю їх, мені гидко. Але я вважаю, що він має рацію.

Тут до розмови втрутився четвертий, чийого голосу Бернар не впізнав:

— Усе, що тебе не дратує, тобі здається дріб’язковим і пустопорожнім.

— А ти, певно, гадаєш, що верзти дурниці — це те саме, що бути смішним! — відбив його випад перший.

— Ходи зі мною, — тихо сказав Бернар, зненацька схопивши Олів’є за лікоть.

Він відвів його на кілька кроків убік.

— Відповідай швидко — я поспішаю. Ти казав мені, що твоя кімната не на тому поверсі, де сплять твої батьки?

— Я ж тобі показував двері своєї кімнати. Вони виходять на сходи на півповерху нижче від нашого помешкання.

— Ти казав мені, що твій брат спить із тобою?

— Жорж? Так, зі мною.

— А більше з вами нікого нема?

— Нікого.

— Твій малий уміє мовчати?

— Якщо треба, то вміє. А в чому річ?

— Послухай-но. Я йду зі свого дому. Тобто я покину його сьогодні ввечері. Я ще не знаю, куди я піду. Ти міг би дати мені притулок на одну ніч?

Олів’є став дуже блідий. Його опанувало таке хвилювання, що він не міг дивитися на Бернара.

— Гаразд, — сказав він. — Але не приходь раніше одинадцятої. Мати щодня спускається, щоб сказати нам на добраніч і замикає наші двері на ключ.