Фальшивомонетники

— Читай.

— Не можу.

— Ти повинна прочитати його.

Він більше не думав про свій біль. Він не відривав від неї погляду весь час, поки вона читала, рядок за рядком. Щойно, говорячи, він ледве стримував сльози; тепер він уже не хвилювався, а тільки пильно спостерігав за дружиною. Що вона думає? Тим самим жалібним голосом, між тими самими схлипуваннями вона досі белькотіла:

— О, навіщо ти йому все розповів... Ти не повинен був розповідати йому...

— Невже ти не бачиш, що я йому нічого не розповідав... Читай уважніше його листа.

— Я прочитала уважно... Але звідки він тоді про все довідався? Хто йому сказав?

Ось вона про що думає! Ось що її засмучує! Це горе мало б їх поєднати. Та, леле, Профітандьє невиразно відчував, що їхні думки спрямовані в протилежні сторони. І поки вона плакала, звинувачувала та нарікала, він намагався навернути цей норовливий дух до благочестивіших почуттів.

— Це спокута, — сказав він.

Профітандьє підвівся з крісла, підштовхуваний інстинктивною потребою підкреслити свою зверхність. Він стояв тепер випростаний, забувши про свій фізичний біль, яким більше не переймався, і поважно, лагідно й авторитетно поклав долоню на плече Марґарити. Він не мав найменшого сумніву в тому, що хоч вона й розкаялась у своєму вчинкові, що його він завжди волів розглядати як тимчасову слабість, проте це каяття не було повним; чоловік хотів тепер їй сказати, що це горе, це випробування допоможуть їй щиро спокутувати свій гріх; але марно шукав таку формулу, яка його задовольнила б і яка б, на його думку, дійшла до її розуміння. Плече Марґарити чинило опір лагідному тиску його долоні. Вона надто добре знала, що він має нестерпну звичку висновувати моральні повчання навіть із найменш значущих життєвих подій, він усе розумів і тлумачив у світлі своєї догми. Профітандьє нахилився до неї. Ось що він хотів їй сказати:

«Моя люба подруго, ти ж бачиш: нічого доброго не може народитися з гріха. І марно ми намагалися приховати твою провину. Бог знає, я зробив усе, що міг для цієї дитини; я ставився до цього хлопця як до рідного сина. Але тепер Бог показав нам, що марно було прикидатися, ніби...»

Але замовк уже на першій фразі.

І, звичайно ж, вона добре зрозуміла ці кілька слів, наповнених таким глибоким змістом; звичайно ж, вони проникли їй у серце, бо жінка знову затремтіла від схлипувань, ще розпачливіших, ніж спочатку, хоча хвилину тому вже не плакала. Потім зігнулася, ніби збираючись упасти перед ним навколішки, а він нахилився над нею і втримав її від цього. Що вона там шепоче крізь сльози? Він майже притулився вухом до її губів і почув:

— Ти ж бачиш... Ти ж бачиш... О, навіщо ти мене простив? О, я не повинна була повертатися!

Він не так чув, як угадував, що вона каже. Потім Маргарита замовкла. Їй також забракло слів. Як могла вона донести до його свідомости, що почувала себе ув’язненою в тій доброчесності, якої він вимагав від неї; що вона задихалася; що жалкує тепер не тому, що згрішила, а тому, що розкаялася за свій гріх. Профітандьє випростався.

— Моя бідолашна подруго, — сказав він поважним і суворим тоном, — боюся, що ти надто вперта сьогодні ввечері. Уже пізно. Буде ліпше, якщо ми підемо спати.

Він допоміг їй підвестися, провів її до спальні, поцілував у чоло, потім повернувся до свого кабінету і впав у крісло. Дивно, але печінка перестала йому боліти. Проте він почував себе геть розбитим. Обхопив лоба руками, але йому було надто сумно, щоб міг заплакати. Він не почув, як постукали в двері, та коли вони, відчиняючись, рипнули, підвів голову. Це був його син Шарль.

— Я прийшов сказати тобі на добраніч.

Шарль підійшов ближче. Він усе зрозумів і хотів би сказати про це батькові. Хотів би висловити йому свою жалість, свою любов, свою відданість, але, що здається вельми дивним для адвоката, був неспроможний висловити свої почуття; мабуть, можна уточнити, що він ставав неспроможним висловити їх тоді, коли вони були щирі. Він обняв батька. Те, як Шарль поклав голову батькові на плече й завмер у цій позі на якийсь час, дало зрозуміти панові Профітандьє, що син усе усвідомив. Усвідомив усе так добре, що, трохи підвівши голову, запитав, трохи недоладно, як усе, що він робив, але серце йому так боліло, що він просто не міг не запитати:

— А Калуб?

Це запитання було безглуздим, бо настільки ж, наскільки Бернар відрізнявся від інших дітей, Калуб був наділений усіма родинними характеристиками. Профітандьє поплескав Шарля по плечу:

— Ні, ні, заспокойся. Лише Бернар.

— Бог вирішив прогнати чужинця через... — почав Шарль тоном біблійного повчання.

Але Профітандьє урвав його мову. Чи ж пристойно говорити йому таке?

— Замовкни.

Батько й син більше не мали чого сказати один одному. Залишмо їх. Була вже майже одинадцята вечора. Навідаймо пані Профітандьє. Вона сиділа у своїй спальні на низенькому й досить незручному стільчику. Вона не плакала, не думала ні про що. Вона хотіла б теж кудись утекти; але цього не зробить. Коли жінка була зі своїм коханцем, батьком Бернара, якого ми не знаємо, то казала собі: «Не бійся, хоч би що ти робила, ти завжди залишишся порядною жінкою». Але вона боялася свободи, злочину, природности почуттів, і тому через десять днів повернулася, розкаяна, до родинного вогнища. Її батьки мали слушність, коли казали їй колись давно: «Ти ніколи не знаєш, чого ти хочеш». Залишмо її. Сесіль уже спить. Калуб у розпачі дивиться на свою свічку; вона скоро догорить, і він не встигне дочитати свою книжку пригод, яка відвертає його думки від Бернара. Мені було б цікаво знати, що там Антуан розповідає куховарці, своїй подрузі; але не годиться усе підслухувати. Зараз саме та година, коли Бернар має прийти спати до Олів’є. Я не знаю, де він сьогодні обідав і чи обідав узагалі. Він без жодних труднощів пройшов повз комірчину воротаря й тепер покрадьки підіймається сходами...

III

Тільки ж голод так дошкуля, що зважишся на все, бо ситий спокій плодить боягузів, жорстокі труднощі — жорстку відвагу.

Шекспір

Олів’є ліг у ліжко, щоб прийняти поцілунок матері, яка щовечора приходила поцілувати в постелі своїх двох найменших дітей. Він міг би знову вдягтися, щоб зустріти Бернара, але ще сумнівався, чи той прийде, і боявся розбудити меншого брата. Зазвичай Жорж засинав швидко й прокидався пізно. Можливо, він і не помітить чогось незвичайного.

Почувши щось подібне до обережного шкрябання у двері, Олів’є підхопився з ліжка, поквапно сунув ноги в пантофлі й побіг відчинити. Запалювати свічку не було потреби; місячне сяйво було достатнім, щоб освітити кімнату. Олів’є стиснув Бернара в обіймах.

— Як я тебе чекав! Я не міг повірити, що ти прийдеш. Твої батьки знають, що ти не ночуватимеш сьогодні вдома?

Бернар дивився просто перед собою в ніч. Він стенув плечима.

— Ти вважаєш, я повинен був просити їхнього дозволу?

Тон його голосу був таким холодно-іронічним, що Олів’є відразу відчув абсурдність свого запитання. До нього ще не дійшло, що Бернар «справді» покинув свій дім; він думав, той вирішив не спати вдома лише сьогодні, й не міг пояснити собі причину цієї витівки.

— А коли ти збираєшся повернутись? — запитав він.

— Ніколи!

Ситуація дещо прояснилася у свідомості Олів’є, а проте йому коштувало великих зусиль піднятися на рівень обставин і не здивуватися. Та все ж у нього вихопилися слова:

— Оце ти утнув, так утнув!

Бернарові було навіть приємно, що він так здивував друга. Тим більше, що у вигуку Олів’є пролунав захват. Але він знову лише здвигнув плечима. Олів’є взяв його за руку, подивився на нього серйозним поглядом і стурбовано запитав:

— Але ж... чому ти вирішив піти з дому?

— Ідеться про сімейні справи, я тобі не можу розповісти про них, старий.

І, щоб не здаватися надто серйозним, Бернар носаком свого черевика збив із ноги Олів’є пантофлю, яку той розгойдував на кінчиках пальців, бо вони сиділи на ліжку.