Фальшивомонетники

— І де ти житимеш?

— Не знаю.

— А на які кошти?

— Видно буде.

— Ти маєш гроші?

— На завтрашній сніданок вистачить.

— А потім?

— А потім доведеться шукати. Повір, я неодмінно знайду що-небудь. Я тобі розповім.

Олів’є глибоко захоплювався своїм другом. Він знав, що характер у того рішучий. А проте він усе ще сумнівався. Якщо Бернар не матиме на що жити і його притисне потреба, хіба не спробує він повернутися? Бернар відповів заперечливо: він піде на все що завгодно, аби тільки не повертатись у свою родину. І коли Бернар повторив кілька разів, і з кожним разом у його словах звучала дедалі більша затятість, «на все що завгодно», серце Олів’є болісно стислося. Він хотів щось сказати, проте не наважувався. Нарешті він почав, похнюпивши голову й досить невпевненим голосом:

— Але ж, Бернаре, ти не збираєшся...

Він не закінчив своєї фрази. Його друг підняв очі й, хоч майже не бачив Олів’є в темряві, помітив його збентеження.

— Про що ти? — запитав він. — Що ти хотів сказати? Кажи. Ти хотів запитати, чи не збираюся я красти?

Олів’є похитав головою. Ні, він зовсім не про це хотів запитати. Несподівано він розридався, конвульсивно обіймаючи Бернара.

— Пообіцяй мені, що ти не...

Бернар обняв його й відштовхнув зі сміхом. Він зрозумів, про що йдеться.

— Це я тобі обіцяю. Ні, альфонсом я не стану. — І додав: — Хоча, признаюся, це був би найпростіший вихід.

Але Олів’є заспокоївся. Він знав, що цинізм, із яким його друг промовив ці останні слова, був цілком награним.

— А твій іспит?

— Мій іспит дещо мене турбує. Я все ж таки не хотів би його завалити. Я думаю, що готовий до нього; треба тільки, щоб у той день я не почував себе надто стомленим. Я повинен виплутатися з цієї халепи якнайшвидше. Це трохи ризиковано, але... я з неї виплутаюся, ось побачиш.

Вони помовчали якусь мить. Друга пантофля зісковзнула з ноги Олів’є.

— Ти застудишся, — сказав Бернар. — Лягай.

— Ні, — відповів Олів’є. — Це ти лягай.

— Ти жартуєш! Ану швидко, — і Бернар силоміць поклав Олів’є на розгорнуте ліжко.

— А ти? Де спатимеш ти?

— Не має значення де. На підлозі. У кутку. Мені треба звикати до такого життя.

— Ні, послухай. Я хочу тобі сказати дещо, але я не зможу цього сказати, якщо не відчуватиму, що ти зовсім близько. Лягай у моє ліжко.

І коли Бернар, умить роздягнувшись, опинився поруч, він провадив:

— Пам’ятаєш, що я тобі колись сказав?.. Так от... Я там був...

Бернар зрозумів Олів’є з півслова. Він міцно обняв друга, а той вів далі:

— Так от, старий, це просто гидко... Просто жахливо... Після цього мені хотілося плюватися, блювати, роздерти на собі шкіру, накласти на себе руки.

— Ти перебільшуєш.

— Або вбити її...

— А хто це був? Сподіваюся, ти не припустився якоїсь великої необачности?

— Ні, то була дівка, яку Дюрмер добре знає, він нас і познайомив. Особливо мені дошкулили її балачки. Вона базікала, не змовкаючи. І до чого ж дурна! Я не розумію, як можна не замовкнути в ці хвилини. Мені хотілося заткнути їй рота кляпом, задушити її...

— Мій бідолашний друже! Але ж ти міг би й передбачити, що Дюрмер може підсунути тобі лише ідіотку... Чи була вона бодай гарна?

— Невже ти думаєш, я дивився на неї?

— Ти йолоп. Ти янгол кохання. Спробуймо заснути... чи принаймні ти добре...

— Чортівня! Саме це і вселяє мені найбільшу відразу: що все ж таки я зміг... що я поводився так, ніби справді її жадав.

— Та це ж чудово, старий.

— Замовкни! Якщо це і є кохання, то я наситився ним надовго.

— Який же ти хлопчисько!

— Хотів би я побачити тебе на моєму місці!

— О, я, як ти знаєш, не бігаю за кожною спідницею. Я ж тобі казав: я чекаю великої пригоди. Те, що ти розповів, мене не приваблює. Хоча, якби я...

— Якби ти що?

— Якби вона... Пусте, спробуймо ліпше заснути.

І Бернар рвучко повернувся до друга спиною, трохи відсунувшись від тіла, теплота якого його бентежила. Але Олів’є через мить подав голос знову:

— Як ти гадаєш, Бареса оберуть?

— Чорт забирай! Тебе це хвилює?

— Мені плювати! А знаєш... — Він трохи сперся на Бернарове плече, й той перевернувся. — Мій брат має коханку.

— Жорж?

Малий, який удавав, ніби спить, але все чув, нашорошивши в темряві вуха, почувши своє ім’я, затримав подих.

— Ти здурів! Я говорю про Венсана.

(Венсан був старший за Олів’є і вже закінчив кілька курсів медичного факультету.)

— Він тобі сказав?

— Ні. Він навіть не знає, що я про це довідався. Батьки нічого не знають.

— А що вони сказали б, якби довідалися?

— Не знаю. Мама була б у розпачі. Тато зажадав би, щоб він або порвав, або одружився з тією дівчиною.

— Чорт забирай! Чесні буржуа не розуміють, що можна бути чесним інакше, аніж вони. А ти як довідався?

— А ось як. Протягом певного часу Венсан іде вночі з дому, після того як батьки лягають спати. Він спускається сходами майже нечутно, але я впізнаю його кроки на вулиці. Десь тиждень тому, здається, у вівторок, ніч була така задушлива, що я не зміг лежати в постелі. Тож підійшов до вікна, щоб подихати свіжішим повітрям і почув, як двері внизу відчинилися, потім зачинилися. Я нахилився над підвіконням і впізнав Венсана, коли він проходив біля вуличного ліхтаря. Було вже за північ. То було вперше. Я хочу сказати, то було вперше, коли я його побачив. Але після того першого разу я став спостерігати... о, цілком неумисне... і майже щоночі чую, як він виходить із дому. Нашу колишню спальню, мою та Жоржа, батьки переобладнали йому в кабінет для консультацій, коли він матиме клієнтів. А його кімната збоку, ліворуч від передпокою, тоді як решта нашого помешкання — праворуч. Він має свого ключа й може виходити та повертатися, коли йому заманеться, ніхто про це не знатиме. Зазвичай я не чую, коли він повертається, але позавчора, вночі, в понеділок, зі мною щось було не так: здається, я думав про намір Дюрмера видавати свій журнал... Я не міг заснути. Почув голоси на сходах і подумав, що то Венсан.

— А котра була година? — запитав Бернар, не так тому, що йому хотілося це знати, як щоб означити свою цікавість.

— Третя ночі, я думаю. Я підвівся й припав вухом до дверей. Венсан розмовляв із жінкою. Власне, говорила тільки вона.

— Тоді, як ти міг знати, що то був він? Усі пожильці проходять під твоїми дверима.

— Це іноді буває навіть збіса незручно. Чим пізніший час, тим більший гармидер вони зчиняють, коли підіймаються сходами. Їм наплювати, що люди вже давно сплять!.. Але то міг бути лише він. Я чув, як жінка називала його на ім’я. Вона казала йому... О, мені бридко це переказувати...

— Кажи.

— Вона казала йому: «Венсане, мій коханий, моя любове, не кидайте мене!»

— Вона зверталася до нього на «ви»?

— Атож. Правда ж, цікаво?

— Розповідай далі.

— «Ви не маєте права кидати мене тепер. Що зі мною тоді станеться? Куди ви хочете, щоб я пішла? Скажіть же що-небудь! Заговоріть до мене!» І знову називала його на ім’я й повторювала: «Мій коханий, мій коханий» усе сумовитішим і все тихшим голосом. А потім я почув ніби стукіт (вони, мабуть, були вже на сходах) — такий стукіт, як ото падає якась річ. Я думаю, вона впала перед ним навколішки.

— А він їй нічого не відповідав?

— Він уже був на останніх сходинках. Я почув, як за ним зачинилися двері помешкання. А вона ще довго залишалася тут, майже під моїми дверима. Я чув, як вона схлипує.

— Ти повинен був їй відчинити.

— Я не наважився. Венсан розлютився б, якби довідався, що я знаю про його пригоду. А потім я боявся, що вона збентежиться, коли я застану її в сльозах. І що, зрештою, я їй сказав би?

Бернар повернувся до Олів’є.

— На твоєму місці, я відчинив би двері.

— О, чорт забирай, тебе ніщо не зупинить. Ти робиш усе, що тобі заманеться.

— Ти мені дорікаєш?

— Ні, я тобі заздрю.

— А ти не здогадуєшся, ким вона могла бути, та жінка?