Смерть Верgiлiя

…О часу голоси пророчі, ви неминучість віщуєте, ви неминучі тенета долі віщуєте! О, ті голоси знали, що неминучого і йому не минути, знали, що є човен, до якого, всім ілюзіям всупереч, колись і йому доведеться сісти і який, долі скорившись, вирушить з ним назад; о, знали ті голоси й про потік того, що вічно живе і дихає, потік, який, голий, поміж берегами голими торує свій шлях, обрамлений лиш їхньою первісною глиною, потік, яким не плавають судна й береги якого не порослі зеленню, бо й судна, і зелень — очевидна ілюзія і воднораз реальність, реальність самої долі, незрима реальність ілюзії; знали вони й про те, що кожній людині доля судила знову пірнути у цей потік і що не дано людині відрізнити те місце, де доведеться знов увійти в цей потік, від місця, де вона, як гадає сама, колись із нього вийшла, бо вороття має замкнути кільце долі…

— Стривай-но, прутню обвислий, ми тебе ще пірвемо! — лунала лайка.

…А проте тільки вони, ці голоси жіночі, глузували із нього так, наче він — лиш хлопченя неслухняне, яке шукало примарної свободи, а тепер ось надумало тайкома повернутись додому, ба більше, це хлопченя довелося шукати на плутаних, а то й небезпечних шляхах-манівцях і повертати сюди; й уже навіть за те, що воно стало на таку сумнівну стежку, йому слід було дати прочуханки; важкі, і сварливі, і темні від мороку часу були ті голоси материнські, й усе ж вони знали, що безодню ніщоти охоплює кільце доленосних шляхів, вони знали про всіх тих зневірених, всіх тих заблуканих, всіх отих зморених, які неминуче зірвуться і впадуть на дно безодні, якщо їх примусити передчасно зійти зі свого шляху… Ох, та хіба ж бо не кожне мусить колись це зробити? Хіба хоч комусь, хоч колись пощастило пройти-таки шлях свій аж до кінця?.. Тож у лютих жіночих прокльонах, невимовним і вічним страхом материнським перейнятих, учувалось бажання, щоб кожне дитя назавше лишалось таким самим голісіньким, як народилося, — голим в’язнем свого первобутнього сховку, врослим у плинно-неспинні часи земні, у творіння потік зануреним, то м’яко на хвилях його підносячись, то м’яко у ньому щезаючи, мовби доля над ним не владна…

— Голодранець, голодранець, голий, як палець!..

…Мати — вона мати повсюди і завжди… Але що спонукало їхнього малого проводиря вибрати саме цей шлях? Чи стане у хлопця снаги пройти його аж до кінця? Приголомшена материнськими вигуками, процесія стала, ніби не в змозі вже рухатись далі, й застигла у сповненім страху очікуванні, але потім усе ж таки піднеслася духом і знов узялася долати узвіз цей убозтва й нужди, східець по східцю нагору…

…Виходить, голосів материнських, їхньої сили усе ж таки мало для того, аби щось спинити, назавжди утримати? Невже вони знають не все, невже вони знають так мало, що таки змушені дати своєму бранцеві волю? О материнська слабкість, вона сама здатна народжувати, сама здатна породжувати і через те про відродження нічого не знає і знати про нього нічого не хоче, не годна вона і збагнути, що народження, аби сенсу набути, потребує відродження, але що одне й друге, народження і відродження, ніколи не відбувалися б, якби одночасно із ними не відбувалась ніщота, якби ця ніщота не стояла за ними як остаточне зачаття, незмінне і вічне, й що лише з цього зв’язку нерозривного, зв’язку буття й небуття, з їхнього безмовно-шепітного споріднення потужно променіє безчасся, свобода людської душі, незрадлива її пісня вічности — не ілюзія і не погорда, а сама недоступна насмішкам і глумам доля людська, сама велич жорстока людської планиди…

…О, це — божественна доля людини, і це — те, що видиме оку людському в долі богів; це — їхнє, людей і богів, незмінне призначення: знов і знов завертати на шлях відродження; це — їхня спільна і невтоленна надія на долю: ще раз пройти все коло, щоб те, що буде, стало тим, що було, і щоб на цьому шляху кожна віха поєднала в собі все минуле й усе прийдешнє, завмираючи в пісні неповторної сьогоденности, несучи мить цілковитої волі, мить богостановлення, цю ніщоту часу тої миті, в якій, однак, міститься всесвіт як один, лиш один часу непідвладний спогад…

…О, ця збурена бідами вуличка, що не хоче кінчатись чи, може, не має права кінчатись, поки не викричить всю свою лайку, всі прогрішення, всі прокляття; і щодалі повільніше, східець по східцю долаєш цей шлях…

…Осягнути цю голу провину, цей безум голої істини…

…О, Богу судилася доля людська — незмінно спускатися вниз, до земної темниці, до зла, до гріховности, щоб спершу на тверді земній знесилилось лихо, щоб спершу на тверді земній коловорот завершився, все щільніше змикаючись довкола ніщоти незвіданої, довкола незвіданої буттєвої таїни народження, що колись, щойно Бог і людина сповнять своє покликання, обернеться на таїну відродження всього, що створено…

…О незмінна, покладена долею повинність людини — доброхіть прокладати шлях Богові, шлях милосердя, шлях відродження позачасового, у пориваннях якого Бог і людина вільні від матері і єдині…

…Але тут — оце убозтво й нужда, цей узвіз, яким вони підіймаються, східець по східцю, тут — жахливі прокляття, страшний праведний глум, що його вивергає убозтво й нужда, і він, цим убозтвом, нуждою пригнічений, прокляттями цими пригнічений, — так, він, хоч і ховає обличчя, але мусить усе це слухати. Навіщо його сюди привели? Показати, що доля йому не судила замкнути коло? Що він жив, чимраз дужче і дужче, понадміру натягуючи тятиву свого життя, ніщоту збільшуючи в його серцевині замість того, щоб її зменшувати? Що він, повіривши в таку гадану нескінченність, в таку гадану позачасовість, таку гадану окремішність, лише далі і далі відступав від самої мети відродження, все ближче і ближче підступаючи до краю небезпечної прірви? І що ж означає усе це тепер? Застереження? Чи вже погрозу? Чи таки остаточне падіння у прірву? Не божественність, а тільки її позірність увінчала його звитяжний — оманно-звитяжний — шлях до тріумфу і до сп’яніння, шлях на вершину слави і влади, оманливий ще й через те, що він, оманений, називав своєю поезією і своїм пізнанням, хибно гадаючи, нібито силою власної пам’яті здатний спинити, затримати нескінченну теперішність, нескінченну безперервність божественного дитинства; і ось виявляється, що все це — хлоп’яцтво, позірна божественність, розбещений потяг до неї, приречений терпіти глуми і регіт, голий регіт жінок, регіт ошуканих матерів, яких годі ошукати, опіки яких йому не уникнути, бо він надто слабкий, та ще слабкішим виявився у своїй дитячій грі в богів. Ох, нема ради на цей оголений регіт, регочи скільки завгодно у відповідь, від глуму однаково не захистишся, і не лишається нічого іншого, як ховати від нього голизну власну, голизну власної парсуни, і він, сховавши обличчя, лежав у паланкіні й обличчя свого не відкрив навіть тоді, коли вони, попри затримки усі і зупинки, східець за східцем посуваючись вгору, далебі попри всі сумніви, вибрались із цієї пекельної вулички-пащі, з пекельних цих нетрів реготу, і паланкін поплив далі, спокійно похитуючись, — ознака того, що узвіз зостався позаду.

Щоправда, вони рухались ще не багато швидше; процесія знов посувалася лише ступінь за ступенем і, може, навіть іще повільніше, ніж доти, хоч, як було добре видно, вже не через зловмисні чиїсь перешкоди, а через те, що тиснява тут знов погустішала, а далі ставатиме вочевидь іще густішою, — це підтверджував і людський гомін, це підтверджував і людський запах, це підтверджували й чимдалі насиченіші й тепліші людські випари. Та, хоч пронизлива лайка й прокльони з узвозу убозтва й нужди сюди вже і не долинали, в його вухах вони не стихали, йому просто-таки ввижалося, ніби ті голоси вмисне ідуть за ним назирці, цькують і мордують його, свою здобич, мов ті еринії, а воднораз намагаються і долучитись до гамору юрмища, що наростав у міру того, як паланкін наближався до свята з нагоди приїзду Цезаря, тож звуки цькування і мордування вливалися в цей тріумфальний гармидер, у цей владний гармидер, у гармидер сп’яніння, і щойно проникло воно у його свідомість, це нездоланне злиття голосів усередині і зовні — таке нездоланне, що мордування нестерпне вже ледве його не доконало, — як так само нездоланно на нього наринуло й світло, таке нестерпучо гамірне, таке нестерпучо яскраве, що аж різонуло по його ще зімкнених повіках, змусивши їх розімкнутися — спершу геть неохоче, спроквола, але дуже скоро очі його розплющились зовсім, і в них застиг жах: назустріч йому з другого кінця не дуже широкої вулиці, якою валив людський натовп, валив голова до голови, било сліпуче, жахливо сліпуче світло, воно било йому просто в очі, било, неначе із джерела магічного, яке все, що тут рухалось, обертало на такий собі майже примусово-самовільний потік, і здавалось, немовби і паланкін його пливе самовільно у тому потоці, немовби не люди несуть його, а щось інше, і з кожним кроком, у міру того, як вони посувались, усе виразніше відчувалася та загадкова, та лиховісна, та безглуздо-чудовна притягальна сила, відчувалась щодалі жахливіше, щодалі настирливіше, щодалі переконливіше, вона наростала і наростала й щораз ближче підступала до серця, щоб зрештою рвучко розкритися в усій повноті, розкритися саме тієї миті, коли паланкін — тим часом його і тягли, і ззаду підштовхували, й несли, й здіймали над головами, і він плив, наче на хвилях, — раптом опинився аж у кінці вулиці, де перед їхнім зором зненацька у всьому блиску постав імператорський палац, обрамлений вогнями й оточений криками, — вогнями, що не кидають тіні, і криками, що не кидають тіні, постав у сліпучому блиску вогнів і криків, сам без жодної тіні, напівміська-напівфортечна споруда, що здіймалася в сяєві підземних Вулканових вогнів посеред здибленого, як вигнутий щит, майже округлого майдану, і цей майдан був суцільним потоком докупи збитої живої плоті, докупи збитим, вируючим людським гумусом, що набув і набував далі форми, потоком гарячих очей і гарячих поглядів, які всі до одного в палкому оціпенінні, немовби втративши будь-який інший зміст, були звернені до однієї-єдиної, позбавленої тіні жагучої мети; вогненний людський потік, спраглий лизнути ці вогненні береги. Так невідпорно-звабливо височів обнесений смолоскипами замок, ця сповнена сенсу мета поривань невідпорно-звабленого стовписька-стада, що натискало, сопіло, важко тупало, це непогамовне, палке усвідомлення стадом волі, мета його непогамовних прагнень, але саме тому й символ невидимої, загадкової влади, що навіює жах і сіє морок, влади, незбагненної для звіра-одинака, незбагненної для людини-одиначки, — о, влади такої несповідимої, що питання про сенс і причину могутньої притягальної сили, яка схована в тому огнистому замку і звідти навсібіч промениться, могло невиразно вовтузитись, певно, в душі кожного з тих, хто прагнув почути відповідь і боявся її, і хоч спромогтись на справдешню відповідь ніхто і не міг, навіть геть несміливе, зовсім неповне пояснення вселяло надію, несло спасіння свідомости, спасіння несло людській слабкості і самій душі, бо було спасінням буття, — спасінням, що гордо себе проголошує.