Смерть Верgiлiя

— Дорогу Верґілію! — весело викрикував хлопчик просто в обличчя людям. — Дайте дорогу своєму поетові!

І люди — чи то лиш тому, що в паланкіні несли вочевидь одного з наближених до самого Цезаря, чи то гарячковий блиск в очах цього недужого з потемнілим жовтявим обличчям викликав у них неабиякий страх, — люди таки й розступалися, отож завдяки саме цьому малому проводиреві натовп узагалі звернув на них увагу, і вони, хоч і поволі, посувались вперед. Місцями траплялися, звісно, й такі гущі, проти яких безсилою виявлялася і пустотлива незворушність юного підлабузника, і його невгамовний смолоскип; на такі стовписька не діяв навіть моторошний вигляд недужого чоловіка, навпаки, спершу звичайні спроби уникнути цього моторошного видовища, байдуже відвести від нього погляд згодом щоразу оберталися на досить відверте невдоволення, що виливалося в часом несміливе, часом агресивне бубоніння, а то й викликало мало не загрозливий настрій юрби, і його недоброзичливо-влучним слівцем виказав один загалом добродушний жартівник, який вигукнув:

— Ти диви — чародій! Цезарів чародій!

— Звісна річ, чародій, а ти — бовдур нещасний! — крикнув у відповідь хлопчик. — Такого чародія ти за ціле своє дурноголове життя взагалі ще не бачив. Це — найбільший наш чародій, усім чародіям чародій!

Над головами знялося кілька рук з розчепіреними пальцями — проти пристріту від лихого ока, а якась напудрена повія у перехнябленій білій перуці вереснула в бік паланкіна:

— Дай мені чарів кохання!

— Ага, дай їй — поміж ніг, та добряче дай! — фальцетом докинув, перекривляючи її, схожий на гусака засмаглий парубок, вочевидь моряк, і обома руками, помережаними блакитним татуюванням, мацнув її ззаду, на що молодичка солоденько-ніжно скрикнула: — Таких чарів і я тобі дам — з дорогою душею і скільки завгодно!

— Дорогу чародієві, дайте дорогу! — знову скомандував хлопчик, а потім, хутко зорієнтувавшись, рішуче штовхнув ліктем гусака вбік і досить несподівано повернув праворуч, до краю майдану; ті двоє, що несли скриньку із манускриптом, слухняно рушили вслід за ним, не так слухняно — імператорський челядник, а за ним і носії з паланкіном та решта рабів, немовби скуті всі невидимим ланцюгом. Куди ж вів їх цей хлопчик? І звідки він тут узявся, з якої далечини, з яких глибин пам’яті виринув? Яке минуле, яке майбутнє його покликало? Яка така таємнича необхідність? І куди, з якої минулої, до якої майбутньої таємниці несли тепер його самого? А може, це — радше ненастанне ширяння у незмірному сьогоденні? Довкола були самі пики і пики, ці пики жували, ревли, горлали пісень, перекривлялись від подиву, ці широченні пащеки на обличчях-личинах, всі до одної роззявлені, всі розвержені, всі набиті зубами за червоними, й бурими, і блідими губами, всі з висолопленими язиками; він дивився згори на округлі й шерстисті, наче порослі мохом, потилиці рабів-носіїв, бачив збоку їхні щелепи і прищуваті щоки, знав, що в жилах у кожного стугонить кровиця, знав, що тепер кожен ковтає слину, трохи знав про їхні думки, загублені в цих вайлуватих, незграбних, ненатлих жувальних машинах із м’язів, — загублені, але не втрачені, повік незнищенні, думки ніжно і глухо, прозорими й темними краплями, одна по одній сочаться на поверхню й гинуть, ці краплі душі; знав він про нуду, яку не погамує ні пристрасть нестерпна, ні хтивість розпусна, нуду, яка в людей цих у плоті і крові, в усіх — і в гусака, і в його повії; о, ця невигубна нуда людська, невмируща і незнищенна, часом вона обертається злістю й ворожістю, усе ж залишаючись нудою. Далекий від світу цього й усе ж невимовно йому близький, при ясному розумі й усе ж у загальнім чаду темних пристрастей, він бачив цю тупість, ці безликі тіла, що вивергали сім’я й упивалися сім’ям, бачив тіла огрубілі й одутлі, бачив і відчував у них зачаєні напади і згасання скороминущої похоті, чув дикі, войовничо-тупі радощі їхнього поєднання, бачив безглуздо-мудре вікове змарніння і ладен був повірити, ніби все, про що йому оце думалось, він довідався завдяки своєму носу, вдихаючи ним ці дурманні випари, напоєні всім, що видно й що чути, вдихаючи ці розмаїті випари тварин, ім’я яким людина, та їхнього корму, який вони щодня добувають, щодня пережовують і перепускають крізь себе. Тим часом ескорт нарешті проторував собі шлях поміж тіл, і натовп, що, як і чимдалі тьмяніші вогні в міру наближення до краю майдану, нарешті почав рідшати й кінець кінцем розсотався в темряві зовсім; його запах, хоч усе ще трохи й тлів у повітрі, тепер змінився, однак, стійким смородом лискучо-гнилих прилавків рибного базару, яким тут закінчувався припортовий майдан і який цієї вечірньої пори був безлюдний і безмовний. Солодкуватий, такий самий дух гнилизни, насичений невиразними бродильними випарами, долинав і від овочевого базару, тут зливалися запахи рожевого винограду, жовтих, як віск, слив, золотавих яблук, чорного, як вугілля, інжиру; гнило все, й усі запахи змішувались і втрачали свою виразність, а вологе й слизьке каміння на бруківці вилискувало всім, що на ньому розтоптували й розвозили людські ноги. Середина майдану вже лишилась далеко позаду, далеко позаду були й судна біля причалу, далеко позаду й море — все далеко позаду, якщо взагалі не втрачене вже назавжди; ревище натовпу тепер докочувалося сюди лише далеким глухим рокотом, а фанфар уже не чути було й зовсім.

Хлопчик вельми упевнено, так ніби знав цю місцину як свої п’ять пальців, провів свій ескорт крізь ряди торгових яток, і він вийшов до складів та будівель корабельні; неосвітлені, похмурі, ледве помітні в темряві, вони підступали тут до самого базару і, як можна було здогадатись, тяглися від нього кудись далеко-далеко. Запахи знов перемінилися, повіяло враз усіма плодами тутешніх країв: величезними нагромадженнями провізії, наготованої для обміну на внутрішніх теренах імперії, одначе призначеної, по суті, для того, щоб — чи то тут, чи то деінде — після купівлі-продажу пройти крізь тіло людини, крізь її зміїстозвивистий кишковик і зрештою обернутись на шлак; стояли солодкуваті пахощі сухого збіжжя, що здіймалося скиртами біля чорних сховищ, очікуючи, поки його обмолотять і перелопатять до самих сховищ; стояв сухий, курявий дух мішків із житом, мішків із пшеницею, мішків із вівсом, мішків із полбою, стояв кислувато-м’який дух бочок і кадобів з олією, а також терпкий, їдкий дух винних складів, що тяглися вздовж набережної; стояв дух теслярських майстерень і складених штабелями десь у темряві дубових колод, деревина яких не знає смерти, дух їхньої кори й такий самий пряний дух спротиву їхньої серцевини у місці зрізу; стояв запах обтесаних брусів, у яких ще стриміла сокира — її там покинув тесля після денної праці, — а до свіжого запаху гладенько обструганих новеньких дощок для суден, до запаху стружок і тирси домішувався стомлений запах поламаних, білясто-зеленуватих, ослизло-трухлявих, обліплених мушлями старих корабельних дощок, що цілими горами очікували тут, коли їх спалять. Коловорот творення. Незглибимим мирним спокоєм дихала ніч, напоєна запахами денної праці, дихала спокоєм працелюбної землі, спокоєм нив, виноградників, лісів, оливкових гаїв — селянським спокоєм, з якого вийшов і він, селянський син, спокоєм його непогамовної туги за рідним краєм, нуди за всім земним і пов’язаним із землею, за всім тлінно-нетлінним, спокоєм, що його він із давніх-давен оспівував у своїй поезії, ох, таким недосяжним спокоєм його прагнень і палких жадань. І, так наче цій недосяжності судилося віддзеркалитись і тут, так наче все довкола мало стати образом його власного «я», — і тут цей спокій був затиснений поміж камінням, упокорений і використаний зі злим наміром: задля вигоди, задля марнославства, задля продажности, задля цькування, задля зовнішнього лиску, задля уярмлення, задля неспокою. Що всередині, що зовні — те саме, це образ і його відображення, й усе ж таки це ще не цілісність, та, яку становить знання. Повсюди він бачив самого себе, і коли мусив, та й коли міг усе це утримати, коли щастило вловити все розмаїття світу, бути частинкою якого йому судила доля, бути в гущі якого, служінню якому він почував за собою обов’язок, беззастережно йому належачи й беззастережно ним володіючи, то все це лише через те, що світ від самого ще початку — ну звісно, ще відтоді, як почав він до нього придивлятися, до нього прислухатися, його розгадувати, — був його власністю, бо саме запам’ятовування і пригадування ніколи не було нічим іншим, як власним «я», що пригадує саме себе, пригадує свої колишні часи, — либонь, ще ті часи, коли він пив вино, обмацував дерево, куштував олію, — ще відтоді, як ще не було ні вина, ні дерева, ні олії; це було впізнання незнайомого, адже вся та сила-силенна справжніх облич і других облич з усією їхньою пристрастю, їхньою хтивістю, їхньою пожадливістю, всім їхнім корисливим холодом, з усім їхнім тваринно-плотським буттям, але й з усією їхньою глибокою нічною тугою, бо всі вони, незалежно від того, бачив він їх коли-небудь чи ні, жили вони коли-небудь чи ні, — всі вони від самого його початку були з ним одним цілим, були сповненим хаосу первісним гумусом його власного буття, його власною пристрастю, його власною хтивістю, його власною пожадливістю, його другим обличчям, але і його власною тугою; і хоч туга ця в земних його мандрах непомалу змінилася, заглибившись у пізнання, заглибившись так, що її, чимдалі нестерпнішу і нестерпнішу, вже важко було і називати тугою, ба навіть тугою за тугою, і хоч усе це від самого початку судила доля, пославши йому вигнання і усамітнення — перше сповнене лих, друге цілюще й щасливе, і перше, й друге для суті людської майже нестерпне попри те, що вона все ж лишалась така, яка і була, бо не втрачається те, що людині дано від народження, не втрачається первісний гумус буття, ґрунт пізнання і розпізнання, яким живиться пам’ять і в який вона повертається, сховок від щастя і від нещастя, сховок від нестерпучого, ця туга остання, туга болюча така, що, ніби раз і назавжди ввійшовши у плоть, відчувається в кожнім бажанні проникнути до глибин пам’яті, хоч би яким незглибимим пізнанням вона повнилась. Так, це була туга, втілена в плоть і незгасна. Він судомно стискав п’ястуки і відчував, як боляче перстень уп’явся у шкіру й м’якуш, відчував затверділі, мов камінь, кісточки у долонях, відчував свою кров, відчував пам’ять глибинну власного тіла, темні глибини неблизького минулого, що злилися водно із його близьким і ясним, як нинішній день, світінням, і в пам’яті зринув той час, коли він ще хлопчиком був, час у Андах, зринув будинок, конюшні, комори, хліви, дерева, зринули очі ясні на завжди ледь засмаглому, завжди усмішкуватому обличчі темноволосої кучерявої матері, завжди у домашніх клопотах… О, її звали Мая, і не було ще одного такого ім’я, в якому бриніло би стільки літа, не було ще одного ім’я, яке їй так пасувало б; і він пригадав, як вона зігрівала все довкола теплом своїх сонячно-теплих турбот, пригадав її невичерпну веселу невтомність, хоч їй раз у раз і доводилось бути на побігеньках у діда, що сидьма сидів у кімнаті й раз у раз її кликав — то що-небудь прибрати, то що-небудь подати; він пригадав, як вона мусила, також раз у раз, угомоняти старого з його лютими криками, від яких усе всередині холонуло і яких лякалися діти, а старий-бо на те і кричав, щоб його вгомоняли, й не проминав задля цього жодного приводу, а надто коли йому йшлося про ціни на худобу та збіжжя, о, тоді він, той часом щедрий, а часом скупий сивоголовий Маґус Пола — чи то купував щось, а чи продавав — тоді ні на мить він не сумнівався, що гендлярі намагаються пошити його у дурні; ох, як же різко у пам’яті поставав той увесь гармидер, як же м’яко услід за ним напливав той спокій, що його щораз весело, майже за виграшки повертала домівці мати; згадав він також і про батька, що, аж як завів уже власну сім’ю, став селянином справдешнім, бо колишнє його ремесло гончаря здавалося синові не дуже серйозним, хоча вечорами так цікаво було послухати, як батько робив колись пузаті барильця на вино чи шляхетно вигнуті баньки на олію, послухати, як глину формує великий палець руки, як орудують шпателем і як хурчить, обертаючись, гончарний круг, послухати, яке то мистецтво — випалювати… Захопливі розповіді, що їх іноді уривала яка-небудь давня гончарська пісня. О лики часу, що позастигали в часі, о лик матері, у спогадах спершу юний, а потім усе невиразніший, і ось він уже ледь-ледь проглядає в глибинах пам’яті, а в смерті навіть втрачає всі риси людського обличчя і стає майже ликом самої природи одвічної; о лик батька, у спогадах він спершу майже невидимий, але потім прибирає обрисів живої людської подоби, немов намальований, немовби портрет, поки у смерті стає достеменним людським обличчям, але обличчям з твердої, міцної бурої глини, доброзичливо-мужнім в останній усмішці — і незабутнім. О ні, повік не дозріє до реальности те, що не пустило коріння у пам’яті, о ні, не осягне людина того, що не дано їй іще від початку і що заступають обличчя із юности. Бо душа повсякчас стоїть лиш на своєму початку, стоїть, приготувавшись до величного пробудження свого початку, і для неї навіть кінець не менш гідний, аніж початок; не кане — о ні! — в небуття жодна пісня, що колись заторкнула струни душі, і душа, відкрита всякчас вічно новій гармонії, береже у собі кожен звук, що давно в ній колись пролунав. Це — неминуще, це постійно вертається, ось і тут воно знову із ним, і він схопив ротом повітря, щоб свої нездорові легені наповнити цим прохолодним духом глиняних баньок і бочок у штабелях — легким і темним духом, що лився із декотрих відчинених складів. Потому, однак, закашлявся, так ніби зробив щось шкідливе здоров’ю чи заборонене. Тим часом раби з паланкіном трюхикали підтюпцем далі, й черевики на них, підбиті цвяхами, лунко цокали на камінні, глухо шурхали на гальці; палахкотів, осяваючи шлях, смолоскип юного проводиря, який час від часу, всміхаючись, оглядався на паланкін, і ось ця процесія вже прискорила крок, мов на марші, й рушила швидко вперед — надто швидко для челядника літнього, який на вільготній придворній службі посивів і нагуляв черевце, а тепер перевальцем тюпав позаду й досить гучно зітхав; лабіринт гамазеїв та зерносховищ під якими завгодно дахами — де гостроверхими, де пласкуватими, а де і пологими — зирив у всіяне зорями, хоч і не зовсім нічне іще, небо; крани і тягові механізми кидали грізні тіні, коли повз них пропливав смолоскип, там і сям траплялись порожні і повні візки, кілька разів дорогу перебігали щурі, заблукалий нічний метелик сів на спинку паланкіна та там і лишився; ось-ось мала знову м’яко наринути стома й дрімота; шість ніжок у метелика й багато, дуже багато, коли взагалі не безліч, ніг у запрягу рабів-носіїв, яким довірено цей паланкін і його самого разом з метеликом — тендітний, шляхетний вантаж; він хотів був уже повернути голову, щоб, може, все ж таки полічити своїх носіїв, а заразом і їхні ноги, та не встиг це зробити, бо ескорт уже увійшов у вузький прохід поміж двома шопами, а відразу по тому раптово, зненацька знов опинився перед міськими будівлями й став у самому низу досить крутої, геть занедбаної, геть завішеної білизною вулички зі схожими на казарми облупленими будинками; усі враз поставали, бо хлопчик, не довго гадаючи, урвав маршову ходу носіїв, які, мабуть, чвалали б собі так і далі (а було їх, як і доти, таки всього-на-всього четверо), і ця раптова зупинка, а на додачу ще й несподіваний вигляд вулички, подіяли на них так, як неждана приємна зустріч, подіяли так разюче і так приголомшливо, що всі вони — і пан нагорі, й раби та челядник внизу — вибухнули гучним і тривалим сміхом, тим більше що хлопчик, підбадьорений сміхом, зробив їм легенький уклін і гордим жестом знавця запросив усіх рушати узвозом нагору.