Брати грому

У місті на берегах Дніпра всі здорові національні сили гуртувалися, жили дружно, проводили велику роботу. Частенько спільно збиралися на Хортиці для обговорення плану дій. На зібрання Братства ОУН-УПА нерідко приходили представники різних партій і організацій. Вчилися в нас дисципліни і порядку. По моєму від’їзді в рідні краї головою Братства став Василь Ромащук, який воював з німцями і більшовиками в УПА на Волині. Колишній чотовий відбув чималенький термін у колимських таборах.

Я часто ходив на кладовище на могилу двоюрідного брата моєї дружини Івана Закутька. Цвинтар більше складався на окопище, аніж на місце, де покояться людські останки. Ніде не видно хреста. Якщо не червоніють п’ятикутні зірки, то лише чорніють написи на нагробних плитах. Таке враження, що там почивають не християни, а Бог зна хто. На могилі Раїсиного брата, льотчика-фронтовика, також красувалася червона зірка. Роздивляюся по намогильних пам’ятниках, а там написи: птічкін-сінічкін, іванов-сідоров… Думаю собі, Господи Ти мій, невже і мене так похоронять? Аж плакати хотілося. Навіть пожалкував, що не загинув у Карпатах. Хоча могилка людська була б, з хрестом, калиною і барвінком. Такого червонозоряного сусідства я навіть мертвий не витримав би. Благав Господа, аби похоронили мене на рідній землі, яку як міг боронив від загарбника, посеред людей, з якими пліч-о-пліч ставав на ворога… Багато не просив, лишень сажень землі на цвинтарі у рідному селі. Допоки не розвалився «вєлікій і нєдєлімий», це було неможливо, бо на невеликому клапті сіруватого паперу зловіснів напис: «…вьєзд воспрєщьон». Мусив я скніти останки свого нелегкого життя в чужому краї і кості мої мали тліти посеред чужих людей. Про могилу на рідній землі залишалося тільки мріяти.

Напровесні 1996 року телефонує з Коломиї Надія, дочка Миколи Сулятицького, що мав у Березівській сотні псевдо Козачок. Повідомляє, що є змога перебратися до Коломиї. У місті над Прутом нова влада надасть житло. Через два дні їду швидким поїздом, а здається мені, що потяг тягнуть повільні воли. Птахом хотілося линути в рідні краї. Рій дум обсів сиву голову. Дожився… Дочекався… Слава Тобі, Господи! Згадалося, як часто сидів темної ночі на високій горі і споглядав Коломию в електричних вогнях. Стрільці солодко спали на постої. Сон їхній сокотили стійкові. А мені не спалося. Хотілося до людей, до міського гамору. Праглося затягнути голосно пісню, вслухатися в дівочий сміх… Натомість — зброя, переходи, бої, засідки, щоденна нелюдська напруга. Чим я завинив перед людьми і Богом, що змушений вовкувати по лісах і нетрях? Хто і за яку кару наслав оцю погань, від якої мусимо звільняти рідний край? Але швидко брав себе в руки і сам собі відповідав: «Якщо не ми, то хто? Якщо не я, то хто ж?!» Жорстока, нерівна боротьба, яку ми провадили, вимагала неймовірної напруги всіх сил — фізичних і духовних.

У вимріяному місті на березі швидкоплинного Пруту мене гостинно зустріли міський голова Ігор Довганюк, людина розумна й порядна, його помічниця Ольга Руданець, друзі й знайомі. Завдячуючи їм і клопотанням Євгена Пронюка, Левка Лук’яненка, інших знаних народних депутатів, 27 березня 1996 року мені виписали ордер на отримання однокімнатної квартири на бульварі Лесі Українки. З того дня відчував постійно щиру турботу краян. Іван Грималюк і Василь Джаман допомогли перевезтись із Запоріжжя і облаштуватись. Щиро заопікувалися нами з дружиною Галина Грабець і її син Любомир, Іван Романюк з Городенки, Василь і Марія Симчичі, Іван Романюк із сусідньої з Вижнім Березовом Текучі — колишній кравець куреня Скуби, його син Ярема… Всіх не перелічити. Запорізькі хлопці також доклали рук, хоча довго відмовляли перебиратися на Прикарпаття. Не скажу, що розлука з вірними друзями-козаками була легкою, та й з містом зріднився. Ще колись, у молодості, я вимріяв собі, що житиму або в Карпатах, або на Дніпрі. Збулося й одне, і друге, хоча довелося пожити і в чужій стороні. Ой довелося…

Петро Горецький, Володимир Глива запропонували вступити до міськрайонної організації Братства ОУН-УПА, а невдовзі збори обрали мене головою Братства. Маємо чудовий хор, яким керує Марія Маївська, пропагуємо українську пісню, рідне слово, намагаємося в міру сил і можливостей впливати на державотворчі процеси…

У рідному селі на батьківському обійсті за літо 1998 року звели мені односельці толокою добротну дерев’яну хату, як дзвін. Безмежна моя дяка добрим людям. Якось на Різдво хор заспівав мені у церкві «Многая літа». Співали усі присутні. Проте знайшлася жінка, колишня партактивістка, що не вельми була тим задоволена. Деякі навіть раділи з того, що якісь недоброзичливці спалили мені стодолу. Є й такі у рідному Вижньому Березові. На щастя їх дуже небагато. І зла я на них не тримаю.

Отримав листа від тітки Юлії з Варшави. Просить приїхати на її столітній ювілей — 1 червня 2000 року. Юлія Голинська — рідна сестра мого діда Михайла і командира Гуцульського куреня Гриця Голинського — приходиться мені ще й хресною матір’ю. А ще… врятувала мені, маленькому, життя. У півторарічному віці ми з моїм братчиком-близнюком Ромчиком захворіли на черевний тиф. Наша мати-селянка не мала ні належних знань, ані відповідних коштів, аби вилікувати діточок. Тітка, яка десь вчителювала, довідалася про трагедію і примчала до Березова. Братчик вже погас, а мене тітка зуміла вирвати з ціпких пазурів смерті. Вона і Гриць Голинський багато доклали рук до мого виховання. По закінченні Краківського університету Юлію Голинську залишили для праці в Польщі. Там вона вийшла заміж, народила четверо дітей і пропрацювала все своє життя. До війни тітка регулярно відвідувала Вижній Березів, опікувалася мною. Після війни все полетіло шкереберть, зв’язки надовго обірвалися. Воєнні й повоєнні роки для українців в Польщі були дуже й дуже важкі. Не гараздувалося й тітчиній родині. Проте, дізнавшись якимось чином про мій арешт, тітка регулярно писала мені в табори листи. Зверталася також в Міжнародну амністію, інші міжнародні інституції, Кремль, проте всі кінці сходилися й обривалися в «червонозоряному», де до її голосу ніхто й не думав дослухатись.

Вперше ми з дружиною провідали тітку Юлю ще вісімдесят дев’ятого року. Зустріч видалася надзвичайно теплою і багатою на спомини. Тоді ж побачили по польському телебаченню львівські майдани, переповнені людьми із тріпотливими жовто-блакитними знаменами. Рідні прапори довели тітку, велику патріотку України, до сліз.

На сторіччя дорогої людини подалися до Варшави із сином Ігорем. Тітчине трикімнатне помешкання на третьому поверсі переповнене людьми. Тут і родина, і представники влади, колеги по праці, учні, друзі… Квартира, мов квіткова клумба. Нагомонілися ми з тіткою за кілька днів і ночей!.. Додому повертався переповнений враженнями і душевним тітчиним теплом.

Коломия купається в добрій енергії трьох гірських річок, тому, либонь, місто багате талантами й майстрами, щедро дарує Україні патріотичні кадри. Саме в Коломиї формувались, як лідери, обласні керівники Михайло Вишиванюк, Зіновій Митник, Богдан Томенчук. Придивляюсь до не завжди ординарних в перебігу підготовки до Гуцульського фестивалю в Коломиї дій Михайла Вишиванюка і душа радіє за односельця славного сотенного Спартана. Віриться, що Коломия буде, як писанка, а вслід за нею і вся Україна. Має Коломия в собі такий могутній заряд, який здатний розбурхати всю Україну, має!

Своєю душевністю, щирістю, добротою і діловитістю полонив мене народний депутат України Василь Ткачук, з яким доля звела нас у місті моєї юності. Простий сільський хлопець з підколомийської Королівки сягнув адміністративних і політичних висот, зумівши залишитись людиною надзвичайно скромною. Свої патріотизм і любов до України Ткачук декларує не з високих трибун, а добрими справами, щоденною виснажливою працею, благодійністю… В ранзі депутата Верховної Ради СРСР Герой соцпраці Василь Ткачук ввійшов до міжреґіональної групи академіка Сахарова, осудив злочинні діяння компартії і пірвав з нею назавжди. При своїй агрофірмі «Прут» створив першу в Україні легальну демократичну газету «Агро», яка не побоялася на повний голос виступити проти червоної імперії, проводила велику просвітницьку роботу. Багато добрих справ звершив на посаді міністра сільського господарства незалежної України. Ще стало мені відомо, що розважливий господарник фінансував перший фестиваль «Червона рута» в Чернівцях, допомагає людям творчим, дітям-сиротам, всім, хто потребує матеріальної і моральної помочі. Працює, не покладаючи рук, на посту народного депутата. Завжди серед людей. Тому цілком заслужено Президент України Леонід Кучма нагородив народного депутата України Василя Ткачука орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.