Брати грому

Якось я запрацювався на дачі. Труджуся собі й гадки не маю, що старий годинник відстає. Залишив дружину досапувати ділянку, а сам чимдуж поспішив додому. На трамвайній зупинці виявив, що запізнююсь на цілу годину. Аж впрів. Не дочікуюся повільного трамвая, а виловлюю таксі і мчу додому. На щастя, того дня перевіряльники не навідувалися, а то потрапив би був на старості ще за ґрати.

Мій кум і старий табірний приятель Борис Ладний працює в тому управлінні, звідки мене заарештували. Має багато знайомих. Сам Борис бригадирує. Через начальника управління влаштовує мене слюсарем в транспортний цех. Слюсарую собі помаленьку. Якось я дав професійну пораду молодому токареві в цеху. Начальник цеху випадково почув. А років через два пам’ятливий начальник попросив мене тимчасово потокарювати, бо токар звільнився. «Тимчасовість» та протривала аж до виходу на пенсію, цілих п’ять років.

На другий день мого перебування вдома приїхав син Ігор, який навчався на другому курсі Псковського електротехнічного інституту. Мирослав тоді вчився у восьмому класі. Посходилися знайомі, друзі. Довго балакали, затягли навіть пісень. Я ж ледь ноги переставляв після «гостювання» в бурі, з нетерпінням вичікував, аби всі розійшлися. Хотілося спокою…

Кінець червоних привидів

Секретар комсомольської організації цеху налаштовує, либонь, не без вказівки відповідних органів, людей проти мене. Тому відчуваю дещо прохолодне ставлення колег по праці. Тим паче, що компаній уникаю, ні з ким не випиваю, бо спиртного не вживав ніколи. Попередній токар за найменшу виточену дрібничку брав якщо не пляшку, то три карбованці. А я роботу виконував, а «платню» не вимагав. Водії, а їх було в цеху сто двадцять, не розуміли дивакуватого токаря, гадали, що сектант якийсь. Розставити все на свої місця допоміг випадок. Одного понеділка з прохідної прошкую, як завжди, до верстата, а не на «п’ятихвилинку», як всі. Не встиг ще й налаштувати верстат, як до цеху вривається юрба шоферів, поспішають один поперед другого до мене. Ще здалеку викрикують: «Дєд,… твою мать! Почему нє пострєлял всєх коммуністов? Вон іх сколько, сволочєй, єщьо ходіт вокруг!» Що б це мало значити? Довго ламати голову не довелося, бо простягують газету «Индустриальное Запорожье» з величезною статтею якогось Леґейди про Симчича-вбивцю. Описує, як багато комуністів убив, ледь не живцем їх поїдав, бідолах. Статтю зачитали колективові цеху на «п’ятихвилинці» з розрахунку на громадський осуд. Але зреагували на неї прості запорізькі робітники по-своєму. Вони ніколи не були бездумними радянськими ура-патріотами. Після прочитання статті з незрозумілого дивака-«дєда» я зробився для них враз героєм, хоча зайва реклама тоді мені була ні до чого.

Ще перед останнім арештом пообіцяв Раїсі збудувати дачку, оскільки мали на самому березі Дніпра клапоть землі. Із зрозумілих причин майже двадцять років не міг виконати обіцянку. А це вирішив нарешті порадувати свою половину, проте коштів належних не маємо. Після ознайомлення з нашумілою статтею водії цікавляться, які в мене потреби. Я взяв, та й бовкнув про дачу. За кілька днів на ділянці біля Дніпра лежав весь необхідний матеріал. Мало того, товариські й майстровиті шофери ще й допомогли збудувати невеликий будиночок. Я копійки не вклав у ту будову, бо звідки візьмуться гроші в людини, яка ледь не все життя провела за колючим дротом. Дошки для підлоги хлопці стругали у вихідний день в столярному цеху. Багато допоміг начальник цеху, який ледь не всі дошки перепустив через верстат власноручно. Але треба їх якось вивезти з підприємства. Хлопці лише підсміюються. «Дєд, єслі нада, всьо руководство пяноє вивєзєм, а нє только твоі доскі!» Я не знав через свою довголітню ізольованість від суспільства, що крадуть всі — від перших керівників до «вохрівців» на прохідній. Але крадене хтось мусить вивозити, тому й дружить «доблесна» охорона з водіями. Їдемо вантажівкою, повною струганих дощок, до прохідної. Суворий на вигляд охоронець у форменному кашкеті височіє над ворітьми у своїй будці. Водій висунув з кабіни чубату голову. Бравий «вохрівець», мов ґенералові, козирнув хвацько шоферській усміхненій пиці й натиском кнопки на пульті відчинив важку металеву браму. Вантажівка помчала шосейкою до Дніпра. Ось і вся операція.

Зі здивуванням помітив, що на роботі до мене після випадку з газетною статтею почали ставитися значно краще. Люди, які першопочатково бокували від мене, тепер підходили, про щось розпитували, щось оповідали своє, просто посміхалися при зустрічі. Я зрозумів тоді, що народ наш не втратив душу, не зуміли комуністи за довгі десятиліття свого владарювання вихолостити з українців притаманні їм щирість, доброту, товариськість… Нація українська, хай і зросійщена вкрай, все-таки жива! Відкриття це втішило невимовно.

«Перебудова» для мене засвідчила, що гнилій комуно-більшовицькій імперії наступає нарешті крах. Я свідомий був того, що разом з друзями доклав рук до її розвалу. Всі ми свято вірили в перемогу добра, в торжество правди й справедливості. Ще далекого літа 1955 року в колимському таборі на Широкому молоді солдати відмовилися стріляти у в’язнів-страйкарів. У карагандинських таборах солдати не підчинялися команді офіцерів і не стріляли в невільників. Це щось та й значило. Ось, коли ще дала тріщину Система.

Постійно підтримував тісні стосунки з політв’язнями Антонюком, Марченком, Сверстюком і надзвичайно мужньою жінкою Іриною Калинець.

Ніщо до нас не прийшло само собою, за все необхідно було боротися, працювати постійно, наполегливо. З начальником цеху перші два роки сварилися майже щодня. Він намагався перевиховати мене. Проте поступово мені вдалося його переконати в хибності комуністичних ідей. З часом ми знайшли спільну бесіду і навіть заприятелювали. Запорожець Михайло Морщ з комуніста-інтернаціоналіста став свідомим українцем.

Зміна в ставленні до мене на підприємстві відбилася в кращу сторону й на моєму здоров’ї. Двічі на рік мав змогу заліковувати нажиті в концтаборах болячки на курортах і в санаторіях. Побував у Бердянську, Хмільнику, Трускавці… «Запоріжсталь», гігант, на якому працювало сто п’ятдесят тисяч працівників, мав фінансову спроможність забезпечити трудівників безплатними лікуванням і оздоровленням. Заводські цехи були настільки величезні, що ешелон в цеху виглядав, мовби до стодоли заїхали тачкою.

Часто навідують друзі й знайомі, які проживають в Україні. Навіть з далекої Чуни біля Тайшету в Іркутській області навідався якось Дмитро Дем’янюк — учасник колимського повстання каторжників 1946 року. Один з організаторів геройського повстання був нарядником і часто ходив на вахту. Зумів відібрати в охоронця пістолет. Далі каторжники роззброїли гарнізон, позаганяли солдатів до казарми і виставили варту. Зі складів забрали харчі й одежу і всім табором подалися в тайгу. Задум був зухвалий і простий водночас — дійти п’ятсот кілометрів тундрою до берега Північного Льодовитого океану. Там захопити пароплав і перебратися до Аляски. Дорогою повсталі каторжники розгромили ще два табори, обірвали між ними зв’язки. Величезна маса визволених каторжників ринула із селища Горького на північ. На повсталих спішно скерували всі наявні тоді на Колимі гарнізони внутрішніх військ. Колишні вояки УПА розгромили ті гарнізони до ноги. Тоді більшовики кинули з повітря на каторжників величезні десантні сили, обстрілювали майже беззбройних повстанців з літаків, кидали їм на голови бомби. В пустинній тундрі заховатися було важко, тому повсталі понесли величезні втрати. Понад п’ять тисяч чудових хлопців наклали головами у вічних мерзлотах. Живим не здавався ніхто. За кілька тижнів боїв з багатотисячної повсталої маси залишилося тільки троє важко поранених в’язнів — Дмитро Дем’янюк, Іван Гой і росіянин з-під Москви. Їх не дострілювали на місці, а забрали, щоби провести показовий суд. Дмитрові дали двадцять п’ять років каторги. Відсидів їх колишній студент Київського університету від «дзвінка до дзвінка». Звільнившись, Дем’янюк бухгалтерував у Тайшеті, де зійшовся з бухгалтеркою-українкою, діда якої свого часу більшовики спровадили «на ведмеді». Через якийсь час дружина померла. Дмитро з її сином так і залишилися в Чуні. Вирощують в холодних краях овочі, живуть обидва з теплиці, бо мізерної пенсії не вистачає. На переїзд немає коштів, а молода Україна неспроможна поки що зібрати докупи розкиданих світами всіх дітей своїх.