Брати грому

У штрафному таборі я зайняв невеличку кімнатину з фанерними стінами в кутку барака. Туди й розмістив своїх новоприбулих молодих краян. Фанерні перегородки захищали від сторонніх ока й вуха. Була змога зібратися й погомоніти з друзями без свідків. Молоді хлопці дивувалися з блощиць, що падали на голови просто зі стелі. Смоктали невільницьку кров не гірше за табірне начальство, але з ними ми собі якось давали раду.

Утім, повернемося до «тридцять п’ятого» табору. Вийшла у мене безглузда сутичка з колишнім прокурором-хабарником, якому чомусь впаяли політичну статтю. Зовнішність і вимову мав вірменські. Справа була дріб’язкова, але довела мене до буру. З роботи ми поверталися до барака просочені різними не вельми приємними запахами. Наші «роби» віддавали і соляркою, і мастилами, дихати в тісному бараці було нічим. Тому я завжди провітрював барак, бо змалечку звиклий до чистого карпатського повітря. Не встиг відчинити маленьке віконечко, як колишній прокурор мовчки його зачинив. Я так же мовчки відчинив повторно. А той знову демонстративно зачинив. Цього я вже стерпіти не міг. Щось там йому сказав, а відтак і вліпив по пиці, бо той бугайкувато кинувся на мене. Побив я його не те щоб дуже, але все-таки дошкульно. Я б його не чіпав, але він грав радянського патріота в зоні, хоча потрапив туди, бо обдирав радянських людей. Фальші я не терпів. Відсидів за нього в бурі кілька днів. Перегодя втрапив до буру повторно за якусь заяву, вже й не згадаю, яку саме. Більше на цій зоні до буру не потрапляв.

Фрезерую триклятий метал у дві зміни, бо хочеться вислати дружині й дітям якусь копійчину, щоби не почувалися цілковитими жебраками. Робота ладиться, бо вже маю навики токарювання. На фрезерному верстаті заробітки значно вищі, аніж на токарному. Фрезерую, тільки стружка летить. Друзі відмовляють мене. «Бійся Бога, не ґаруй так, у тебе ж термін великий. Доробишся до того, що витягнеш ноги і не побачать твої сини батька». Але я тільки відсміювався. Почував себе спокійніше, бо щомісяця висилав родині по п’ятдесят карбованців. Дружина акуратно складала поштові квитанції на кожну грошову суму, які я надсилав додому. Зберігаються й досі. Допомагаю родині, як можу, матеріально, але й виховую всіх — і синів, і дружину. Взяв її секретарем комсомольської організації, а зумів перевиховати на свідому українку, подругу багатолітнього політичного в’язня. Діти теж повиростали патріотами. Дорогою на побачення Ігор говорив попутникам, що він запорізький козак. Чимало допоміг у вихованні дітей Валерій Марченко. Звільнившись сімдесят восьмого року, він навідував мою родину в Запоріжжі. Часто хлопці їздили до нього в Київ. Щоправда, Валерій свободою насолоджувався недовго. Після семи років таборів і висилки повернувся до Києва, а через кілька років радянська влада «потурбувалася» про новий термін для дисидента, цього разу значно більший. В скорому часі захворів у таборі на нирки. Лікували його в Ленінграді, де й помер. Марченко, куди б нас не закидала лиха доля, постійно контактував і зі мною, і з моєю родиною. Якось Раїса повідомила, що отримала від Валерія з Казахстану, де він відбував висилку, сорок карбованців. Знаю, що йому там не гараздується, тому докоряю йому в листі, аби пильнував себе. Але він відповідає, що якщо не допомагати іншим, то навіщо на світі білому жити. Отакою людиною був Валерій Марченко. Сім’ї своєї створити не встиг, жив чужими радощами. Зберігаю, як дорогу реліквію, понад сотню його листів. З табору я привіз дві великі фанерні валізи листів від друзів — Ірини й Ігоря Калинців, Світличного, Марченка…

Часто згадую своїх друзів по табору на станції Всесвятській. Мертві навідують мене у снах і роздумах. Розмовляю з ними, звіряю по них кожен свій крок. Пам’ять людська, як і душа, невмируща.

Між двох вогнів

Відбуті за колючими дротами «тридцять п’ятого» табору сім років завершили моє двадцятип’ятилітнє ув’язнення першої судимості за політичними статтями. Але ще зосталося п’ять років за статтею 59.3.16. — «табірний бандитизм», тобто побутова стаття.

Викликає мене особіст і повідомляє, що мій «політичний» строк минув, тепер я вважаюся в них за бандита, і перевезуть мене в табір для карних злочинців. Маю ще друга по нещастю — Василя Підгородецького із міста Сколе на Львівщині. Василя також свого часу судили повторно в таборі і дали «побутову» статтю. «Воронок» хутко привіз нас обох до залізниці. А там — «столипін», і завезли нас на пересилку до районного містечка Ільїм. В пересильній в’язниці протримали місяців зо три. Камера малесенька, смердюча, задушлива, а в мене гіпертонія, про що добре знали тюремники. Задумали, мабуть, мене тут закопати. Пишу листи в усі можливі інстанції. Добився таки свого, вивозять мене нарешті на «чисте» повітря. Василя залишили за перукаря.

Але перед тим ми з Василем мали розмову з начальником управління. Викликав для розмови «в чотири ока». Запитує, чому ми, знаючи, що Радянський Союз наймогутніша держава в світі, невеликою «кучкою» піднялися проти нього, тим паче, що українці й росіяни — брати-слов’яни. Чому я став на шлях злочину? Відповідаю, що ніколи не вважав простих росіян своїми ворогами. А відтак, не довго думаючи, розтлумачую йому, що у нас, українців, причин було аж надто багато, аби взятися за зброю. Провів йому екскурс в глибину історії. Розповів про Батурин, де Меншиков вирізав двадцять п’ять тисяч українців, не пощадив ні дітей, ні жінок. З квітучої гетьманської столиці царські вояки залишили лише згарище і руїни. Перейшов на Запорізьку Січ, яку зруйнувала російська цариця Катерина, на Гайдамаччину. Розповів, як люди рятувалися від польської шляхти втечею на Лівобережжя, але тут москалі виловлювали втікачів і виривали їм ніздрі, випалювали очі, передавали польським панам. Пройшовся українською історією аж до сорок першого року, коли енкаведисти залишили по собі в Західній Україні повні в’язниці трупів розстріляних, закатованих, замордованих ними українців. Він сидів за столом, юрзався туди-сюди, то багровів, то полотнів, але слухав мовчки. Наприкінці мого монологу полковник тяжко зітхнув і витиснув з себе: «Ну ладна, ідітє». «Лекцією» з історії я заробив собі найгірше місце на лісоповалі кілометрів за сто сорок від залізної дороги.

Сиджу в бурі — маленькій камері з двоярусними нарами. Людей, мов у церкві на Великдень, тільки свяченим тут і не пахне. Жульня умудряється грати в карти навстоячки, бо присісти немає змоги. Густий камерний сморід час від часу розшматовують їхні дикі верески. Начальники запхали мене до тісного буру з блатярами, гадаючи, що ті збиткуватимуться з мене. Але хитромудрий план підступних оперів зазнав цілковитого краху. Несподівано для них і для себе самого я став у камері «авторитетом» для злодіїв. Вони часто сперечалися поміж собою, а мене, як тюремного «довгожителя» просили розсудити. Старих злодіїв 1953 року повипускали на волю, молоді ж не знали всіх їхніх порядків і законів. Їм хотілося бути «порядними ворами», а «вчителів» у зоні вже не було. Тому часто підходили до мене і запитували: «Батя, як то має бути?» Я постійно тлумачив, що законів їхніх не знаю, бо я політичний в’язень. Але щось трохи чув, щось бачив, і на фоні їхнього незнання виглядав у їхніх очах авторитетним зеком.

Якось у блатних ішов серйозний «процес». Вони вбили двох своїх учорашніх товаришів за те, що ті ходили зоною з червоними нарукавними пов’язками. «Ссучені злодії» твердили, що зеківський самосуд неправомірний і вимагали суду над вбивцями. «Чесні злодії» твердили, що все зроблено згідно «закону». Вдалися до мене за порадою, і я в міру своїх скупих знань пояснив, як умів, всі їхні розклади.

«Чесний вор» — краде і гордиться своєю «професією». Намагається красти у багатих, якими тогочасно були здебільшого люди при владі й на різних «теплих» посадах. В таборі він не мав права знущатися з «мужика», охороняв того від сваволі табірного начальства та інших зеків. «Чесний вор» виступав своєрідним оборонцем «мужика», який працював на нього. Не мав права на будь-яку співпрацю з адміністрацією, навіть, скажімо, бути бригадиром. За порушення його судили і карали згідно із злодійським «законом».