Богиня i Консультант

Володимир Єшкілєв

Богиня і Консультант

Хроніки невидимих хідників

«Богиня і Консультант» — містично-детективний роман Володимира Єшкілєва, якого сучасна літературна критика відносить до провідних письменників «Станіславського феномену» — напевне, найцікавішого літературного угруповання в українській літературі останнього двадцятиліття. Попередній роман В. Єшкілєва «Втеча майстра Пінзеля» був визнаний найкращим українським художнім твором 2007 року за книжковим рейтингом київської «Афіші». А написаний на початку 90-х його роман «Адепт» і досі залишається одним із найбільш обговорюваних та коментованих художніх текстів, створених у стилі «альтернативної історії». На відміну від інших письменників-«станіславців», Володимир Єшкілєв завжди поєднував модні стилістичні пошуки з традиційним типом оповіді, вибудовуючи захопливі пригодницькі й фентезійні сюжети, які вводять читача у світ масонів і спецслужб, героїв і демонів, загадкових реліквій та історичних таємниць України.

У журнальних рецензіях прозу Єшкілєва часто порівнюють з романістикою Маргеріт Юрсенар, Умберто Еко, Франческо Сорті й Ріти Мональді. Зрозуміло, що будь-які порівняння в літературі є умовними. Але вплив історико-реконструктивної «середземноморської школи» на творчість івано-франківського автора безперечний. Володимир Єшкілєв, як бачимо, відмовився продовжувати традицію української радянської белетристики з її хворобливими копирсаннями у великих і малих поразках минулого. Історія і сучасність у творах Єшкілєва з'єднані пуповинами таємних орденських традицій, секретними домовленостями світових володарів і тими невидимими хідниками, котрі прокладає у майбутнє невтомний кріт історії. Цю історію в романах Єшкілєва творять не безглузді хитання сліпих і жадібних «народних мас», а залізна воля бійців невидимих армій. У новому романі «Богиня і Консультант» таке тлумачення історії накладається не тільки на віддалені події минулого, але й на свіжі зигзаги українського шляху в майбутнє, такі, наприклад, як «помаранчева революція».

Фінальні відрізки деяких сюжетних ліній автор навмисне залишає відкритими. Можливо, для того, щоби потім продовжити ці лінії у нових романах. Можливо, саме там ми дізнаємося про подальшу долю талісмана Богині та його охоронців і про істинне значення спадку таємничих Повзучих Отців. Як би там не було, але читач тримає в руках не просто роман, а браму до цілого світу, в якому він знайде багато цікавого, незвичного і переконливого. І нехай його подорож цим світом буде недаремною!

Надія Дутчак

Замість прологу. Карпати. Ранок

Полковник дивився на хмарний фронт, що сповзав із колючої лопатки гірського перевалу. Сизе лахміття туману вже накрило нижні тераси темно-зеленого передгір'я і підповзло до жовтого урвища. Під ним спліталися у живі канати водяні струмені. Вони відблискували тьмяним цинком.

— Красиво, — погодився з якоюсь невисловленою думкою Паладин Храму. — Ви, здається, провели дитинство у цих краях?

— Ні, то були інші гори, — сказав Полковник.

— Інші?

— Так.

Мовчання. Рівний вічний шум води.

— Ну, інші то інші, — Паладин відігнав від обличчя комара. — Повернемося до справ. Наш іноземний друг дуже засмучений останніми новинами. Ви обіцяли йому повний контроль над ситуацією. Тепер, після вашого проколу, він вже не з тією довірою сприймає наші запевнення.

— А ви менше його запевнюйте. Не з тою довірою він, бач, сприймає… Проколи трапляються. При здійсненні спецоперації ніколи не можна спрогнозувати все на сто відсотків. Ніколи.

— Але ж це не може бути підставою для самовиправдань. Ідеться не про пересічну спецоперацію. Ідеться про такі речі, які можуть зрушити світову рівновагу Сил.

— Я в курсі.

— Ви в курсі? — На чолі Паладина накреслились вертикальні зморшки. Наче дельта висохлих каналів, якими піт стікає до перенісся. — Це ваші люди, Полковнику, ваші люди стерли останнього носія інформації. Стерли просто так, без потреби. А ще привернули увагу. Скоро тут з'являться гості. Відомі вам. Ви будете з ними воювати?

— Буду.

— Полковнику, ви кажете…

— Не лякайте мене гостями. Не лякайте, кажу. Мій дід, аби ви знали, тими вашими гостями свиней годував.

— А от наш друг вважає, що настав час закликати Майстра Зброї.

— Ваш друг… Чорт би вас грав з отим вашим другом… А ви його зможете від цього відмовити?

— Я? — Паладин здивовано подивився на почервоніле обличчя офіцера. — Ні, я не зможу.

— А хто зможе? Ваш Коммодор зможе?

— Не знаю. Скорше «ні», аніж «так». Я все ж таки…

— Почекай, чоловіче, — Полковник провів вказівним пальцем між коміром і шиєю, ніби йому тиснуло. — Я військовий. Ваших грьобаних «не знаю, скорше так, може, як» я не розумію. Не навчений. Відповідай мені чітко: зможе чи ні?

— То ви від мене вимагаєте…

— Зможе чи ні? — Полковник наблизився до Паладина усім своїм громіздким тілом.

Щось змусило того подивитися офіцерові в очі. Він подивився, відвів погляд і сказав:

— Ні.

— Тоді про що ми тепер говоримо? І нащо?

— Не треба, не треба отак вже робити висновки. Muchabola [1]. Чи ви вважаєте, що нам із вами тепер не потрібна спільна позиція, не потрібна співпраця?

Той не відповів. Навіть не дослухав. Різко повернувся і рушив до свого «Volvo». Паладин ще деякий час дивився на його затягнуту в камуфляж спину. Потім знизав плечима і витягнув із футляра люльку. Перед тим, як скласти звіт про цю безглузду розмову, йому треба було зняти напруження.

«Все це неправильно, — сказав собі Паладин Храму. — Проти логіки і праведних знань. Сили хаосу рушили у контрнаступ, і світ знову змінюється».

Він набив чубук чорним тютюном і запалив люльку. Його мозок вимагав димової гіркоти, смоляно-медового присмаку під язиком. Того надсвітового відчуття, яке може дати лише струмінь теплого тютюнового диму. А ще треба було вигнати з горла вологу. Хмарну вологу, котрою цього ранку невблаганно просякло гірське повітря…

Частина І. Прихід м'ясоїдних слонів

«Ты, Валерка, не балуй, а то слон откусит ногу!» — любив жартувати батько Валерія Мітелика, коли той був малим. Завдяки батьковій схильності до гумору Мітелик-молодший з дитинства уявляв слонів хижими і небезпечними істотами. Він хнюпився і кусав губи, якщо на коробці з цукерками чи мармеладом помічав слоника. Від цукерок з такої коробки Валерик відмовлявся принципово. Навіть якщо вони були шоколадними з вишневим лікером. Він роздер на шматки усі ті сторінки зі збірки ілюстрованих індійських казок, де знайшов хоча б найменше зображення південного родича мамонта.

Слони приходили до нього у нічних жахіттях, хитаючи закривавленими іклами та шалапутними хоботами. Він зненавидів слонів задовго до першого відвідування зоопарку. І вже після відвідин зоопарку добрі люди пояснили малому, що слово «балуй» римується зовсім не з «ногою». Після цього відраза Мітелика-молодшого до слонів погострішала.

Батько Валерика був радянським підполковником-артилеристом. У сімдесятих роках військові, що приїжджали до прикарпатських містечок з гарнізонів Угорщини, Чехії і Східної Німеччини, називали своїх спадкоємців переважно Вікторами, Валеріями, Максами. Іменами чоловіків старіючої імперії, але з міжнародним присмаком і жорсткими римськими приголосними. Називали вперто і наступально. Своїм спадкоємцям вони бажали суто військової кар'єри. Прогнозованої, з багаторічною закордонною службою і подвійними офіцерськими окладами.

Але Валерикові не судилося стати військовим. Він був хворобливим хлопцем, і в школі його хронічно звільняли від фізкультури. Батько, щоправда, не полишав сподіватися, що його син з часом переросте усі свої бронхіти і тонзиліти. А потім стане взірцевим курсантом Хмельницького вищого артилерійського училища. Сподівання не справдилися. Коли Валерик увійшов у вік бадьорого переростання дитячих патологій, старіюча імперія несподівано впала у коматоз і офіцерські погони перестали бути твердою сходинкою до Східної Європи, гарантованого житла і кар'єрної величі.