Гiлея

Найбільше винуватим почував себе Каїтан перед Запорожний, пригадував свою роль у комісії, виступ на бюро райкому, історію з винищеним вівцями лісом і, нарешті, з Мариною... Все це Каїтан повертав проти людини, яка нічого не зробила поганого йому. Каїтан не спав усю ніч, і вранці запросив до себе Запорожного.

— Хочу, щоб ти мене вислухав... Тяжко мені, Іване. Злий я став... на всіх... на себе, на Юльку, на тебе... Колись ми в дружбі були, а зараз... нікого біля мене нема...

— Самі винні, Степане Стратоновичу, — сказав Запорожний.

— Сам, — хитнув головою Каїтан. — Поганий я чоловік, Іване.

— Навіщо себе гудите?

— Боягуз, — добивав себе Каїтан. — Нікчема.

Запорожний розсміявся:

— Що це за приступ самокритики, Степане Стратоновичу?

— Я себе знаю... Всіх боюся. Юльки боюся, перед найменшим начальничком у піт мене кидає, перед Лобаном тремчу, перед Мартинюком повзаю...

— Ви не їх боїтеся, Степане Стратоновичу, — сказав Запорожний, — ви, мабуть, боїтеся життя.

— О! — зрадів Каїтан. — Точно, Іване. Боюся життя, за себе боюся. За свою шкуру... Я ж до Марини справді ходив... ходив, падлюка... Але це було перший раз у моєму житті, віриш? Клянуся. Я цих молодиць десятою дорогою обходив... Одружився, коли мені вже було п’ятдесят... Юлькою нагородило мене... А тут до Марини понесло, щоб я був не дійшов, — проклинав себе Каїтан. — Та ще й тебе винним хотів зробити... Треба було мене, Ваню, в пику...

— Та що ви, Степане Стратоновичу, — стримував посмішку Запорожний.

— Ти смієшся, а мені плакати хочеться, — вдарив себе в груди Каїтан. — Оце сказав тобі все, і легше стало... Довго збирався, мучився... а тепер можеш писати на мене заяву куди хочеш — усе розкажу.

— Не будемо витрачати часу на заяви, Степане Стратоновичу, у нас з вами і так багато клопоту. Я поїхав.

Каїтан обняв Запорожного і провів до дверей. Потім повернувся до столу, взяв аркуш паперу і написав:

«Заява від директора Степового лісгоспу Каїтана С. С.

Прошу звільнити мене від обов’язків...»

На цьому місці Каїтанове перо зупинилося. Він замислився, відклав ручку, склав учетверо недописану заяву і сховав у кишеню — там їх лежало уже п’ять.

* * *

— Добре, тату, — сказала Настуня і почала збиратися.

— Ти в мене розумниця, — похвалив Ілько дочку.

— Та дурного батька маєш, — сказала Тетяна. — Де ж це видно, посилати дочку на ту Вигонівщину, в піски?!

— Таню, ти не з того починаєш, — зауважив Ілько.

— Своя сорочка ближче до тіла, — промовила Тетяна. — Призначте когось іншого, чого це Настуня поїде туди?

— Я, Таню, не про сорочку думаю, а про діло, а воно... мені ближче. Треба Івану допомогти хоча б одну комплексну ланку організувати, бо людей у нього нема, а роботи, аж до осені...

— Тяжко нам, Ільку...

Якби не тяжко, то не послав би, — сказав Ілько, — а мені людям в очі треба дивитися... Який же я секретар парторганізації, коли свою дочку біля хати держатиму, а посилатиму інших? Не розумієш політики, Таню. І не я посилаю Настуню, а, значить, комсомол. А я комсомол підтримую...

— Ой Ільку, Ільку, — зітхнула Тетяна й почала допомагати дочці.

Двадцять дівчат зібрав у комплексну ланку Ілько Сторожук, ланковою Каїтан призначив Настуню. За кілька днів на Вигонівщині звели ще один барак, обладнали їдальню й душ. Директор розщедрився — виписав кілька сот метрів труб, і тепер воду гнали моторчиками аж на садибу.

Запорожний з Парамоном закінчували підготовку до весняних посадок, сподіваючись розпочати широкий наступ на вигонівські піски.

— Не дуже багато плануємо, Іване Трифоновичу? — сумнівався Парамон, звіряючи цифри в плані.

— Якщо будуть люди, — зробимо, Парамоне. Карагач обладнає ще два плуги... А все інше від нас з тобою залежатиме.

— А дозвіл на посадку лісу за методом Вигдарова буде?

— Повинен бути. Вчена рада розглядатиме. Говорив Мірошник, що рекомендуватимуть і метод Мартинюка, і метод Вигдарова. Думаю, що це розумно. У нас добрив мало, і ми можемо розраховувати тільки на безторфну посадку лісу, інакше всі наші плани вилетять в трубу... Ех, якби нам техніки більше та людей...

— Ти аби міг, то за один рік посадив би тут ліси...

— Якби ж то міг.

— Вигдаров приїде? — запитав Парамон.

— Він проведе практичні заняття з ланкою Настуні Сторожук і в Степовому лісництві, в бригаді Марини, Я розмовляв з нею, привіт передавала тобі...

— Спасибі.

— Просила, щоб у гості заїжджав. До дітей в інтернат, каже, їздить, а до нас не показується, — передав Маринині слова Запорожний. Парамон мовчав.

...Запорожний здалеку побачив машину Мірошника і пішов назустріч.

— Ну, показуй своє господарство, — привітавшись, сказав Мірошник.

— Оце все, що маємо, Романе Олексійовичу, — підвів секретаря райкому до будиночків.

— Давай! — скомандувала Настуня, і замелькали білі, сині, червоні хустини, вузлики, кошики й чемоданчики.

Як тільки Настуня переступила поріг, Парамон комусь подав знак, і тишу розмели звуки маршу. Баяніст, червонощокий, самовпевнений парубійко в маленькій кепочці з гудзиком, нещадно розтягував міхи. Збентежені такою зустріччю, дівчата вислухали вітальний марш і заходилися по-своєму розставляти ліжка і тумбочки. Після розв’язання найважливішого питання — хто де житиме, де і чиє стоятиме ліжко — дівчата висипали на подвір’я.

— Починати, чи що? — запитала кепочка з гудзиком Парамона.

— Починай.

Кепочка заграла вальс. Найсміливіші пари закрутилися в «Амурських хвилях». Настуня підійшла до Парамона.

— Ви не запросите мене?

— З радістю, — Парамон клацнув підборами старих чобіт, випнув свої широкі груди і підійшов до дівчини.

— Дівчата! А он ще йдуть кавалери! — гукнула кирпатенька Тося, побачивши Мірошника і Запорожного.

— Тю, дурна, то ж секретар райкому...

— Мені аби в штанях...

— Славненький секретар... молодий...

— Тихіше!

— А той, зі шрамом, хто?

— Запорожний Ваня...

— Кому Ваня, а кому Іван Трифонович...

— У нього жінка — Ярина...

— Чорт би їх побрав, усі жонаті...

— Секретар холостяк... Спробуй!

— А мені що?

— Пробачте, — сказав Парамон Настуні і підійшов до Мірошника й лісничого.

— Так що зустрів, Іване Трифоновичу.

— Спасибі. Давайте познайомимося, бо не всіх знаю, — звернувся Запорожний до гурту.

— Валя.

— Марія.

— Запорожний.

— Тася.

— Оля.

— Маня.

— Мірошник.

— А це наша ланкова, Настуня Сторожук, Романе Олексійовичу, — відрекомендував Парамон.

— Ми знайомі!.. Здрастуй, Настуню.

— Здрастуйте...

— Запрошую всіх на вечерю! — оголосив Парамон. — Заходьте в цю хату.

— А я? — запитав баяніст.

— І ти заходь.

За баяністом у кепочці потягнулися дівчата.

— Настуню! — покликала Тася.

— Я зараз, — відповіла Настуня й безпорадно оглянулася: що робити? Мірошник стояв поруч.

— Я хотів би поговорити з тобою, — нарешті промовив він.

— Я слухаю, Романе Олексійовичу.

— Може, пройдемось чи...

— Пройдемось, — без вагання відповіла Настуня.

Мірошник не знав, з чого почати цю тяжку розмову.

Був переконаний, що перші ж його слова наштовхнуться на награну простоту, нерозуміння, замкнутість і байдужість.

— Я приїздив до тебе в Семидоли і на хутір, щоб... якось вийти з тупика, із зачарованого кола, — дивлячись собі під ноги, промовив Мірошник.

— Ви самі вигадали цей тупик і коло, Романе Олексійовичу...

— Я тобі говорив, Настуню, про свої... почуття...

— Я пам’ятаю...

— Але не почув од тебе жодного слова.

— Можна відповісти без слів... І я вам відповіла тим, що виїхала з Семидолів... І вам не треба було приїздити на хутір...

— Я хотів знати все...

— Тепер ви знаєте... Вам Запорожний передав?