Дiти

Я негайно кинулась геть. Бігла, як несамовита, до роздягалки. Схопила своє пальто. Руки в мене тряслися.

Я ледь стрималася, щоб не заплакати. Не хотіла, щоб хтось побачив мене в сльозах…

Відколи Даник розрахувався, на роботі така нудьга настала, що хоч вішайся. Вовка одружуватися збирається. Знайшов собі дівку з Попелів, у чайній робить. Тепер Вовка ходить і стріляє в кожного то п’ятку, то десятку, бо треба на весілля. Питаю: «Ти хоч на весілля запросиш?» Спеціально питаю, бо Вовка такий, — як йому не набриднеш, то нічого не зробить. Потім скаже, що затуркався і забув. Не треба мені того весілля, але спеціально питаю: «Ну то як, закличеш?» Войка мені, звісно, не колега, я з ним дітей не хрестив, але як-не-як робимо разом. Вовка тик-мик: «Та покличу, коли ти вже так дуже хочеш». «Ах, ти падло собаче! — думаю. — То я маю хотіти, а ти ні». — «Дуже хочу», — кажу. Він аж змінився на лиці: «Ну то приходь…»

Що йому з такого гостя, як я? Більше десятки, думає, на пропиття не принесе, а вип’є на двадцятьп’ятку. Я знаю, що то за друзі! Мале, прищі на всю морду, заб’ється в кут, хіба очима блимає. Сам бачив, як до майстра бігав, хвостом крутив, запрошував на весілля! І комірника, і бухгалтера не забув. З усього хоче скористати, лагідненьким бути. Якось я того не помічав раніше, а тепер, видно, Маруська його прикрутила. Хитрунець з нього так і випирає.

Скидаємося, приміром, у получку по рублю, дійдемо до Вовки, а його вже й сліду нема. Потім скаже, що в туалет бігав. Як то людині рубля жаль, не второпаю…

Я на маму й двох сестричок малих роблю, та й живу. Тато вмер три роки тому, а хто нам поможе? А той Вовка одинак, гроші його старі мають. Плюнув я і пішов верстат чистити. Не люблю, коли насвинено. Я його, як лялечку, соляркою повимиваю, а вже тоді додому йду. Деколи так наламаєшся на тій роботі, що хоч бери таксі, аби тебе під саму хату привезло. А ще коли якесь стерво настрій зіпсує, то й поготів взяв би негідника за шкірку і мордою потовк у мазуті. А менша моя, Ольга, може сказати: «Йой, Михаську, як в тебе руки пахнуть!»

Не знаю, як Даник може ще на танцях вигулювати кожної неділі. Воно то, звісно, краще шоферувати, чистіше, та й калим є, але, здається, мій Даник на цьому не спиниться. Щось має на меті. Може, також надумав женитися?

Деколи дивлюсь і не впізнаю Даника, з котрим колись крали вишні по чужих садках і стріляли з самопала на Великдень. Бігає тепер, як шістнадцятка. Має вже купу знайомих продавців із гастрономів, шоферів, ходить по гостях і ще за дівками бігає, та не простими, а інтелігентними. Хвалився, що буде в технікум вступати. І то в двадцять п’ять літ… Здурів хлопець!

Любили ми з ним в доміно пограти, в кіно разом ходили, ну й випивали… А тепер Даника цілий місяць не міг зловити. Коли не прийду, нема дома. Я старій його не дуже вірю, все питаю Соню. То Даник з роботи не прийшов, то до когось пішов. Мене під кінець аж заїло. Здибав, нарешті, Даника на вулиці й кажу прямо, ніби жартома: «В пани поліз? Старих друзів забуваєш? А може, у тебе в роду графи об’явились?» Дивлюся, а мій Даник почервонів як рак: «Ну що ти, що ти! Часу немає…» — «Ну, тоді я пішов!.. У мене часу немає». А ввечері сиджу, радіо слухаю, і так тоскно на душі: кращого друга ні за що образив. А ж тут Оля: «Михаську, до тебе прийшли!» Виходжу; стоїть Даник коло порога і зуби скалить, як завжди. Випхав я малих, щоб не заважали. Сіли ми з Даником до пляшки й закуски. Він і закуску з собою приніс… Випили гарненько по одній, по другій, згадали давнину. Даник такий смішний робиться, як вип’є. Каже: «Що хочеш дістану, тільки скажи. І ковбасу копчену, і горошок зелений, навіть ікру червону можу дістати…» — «А майонез можеш дістати?» — «Як раз плюнути!» — «Ну то дістань Вовці. Він жениться якраз. А я ще не думаю…»

Даник надувся. Я йому тоді кажу: «А пам’ятаєш, як ти каменем влучив у скло Бецу?» — «А ти тоді чого в кущах ховався?" — шпигнув мене Даник. «Не в кущах, а в під’їзді…»

Подивились ми один на одного і як розрегочемось… Аж мама прибігли.

Я вже третій рік працюю в гастрономі, звикла, та й додому близько. Перебіжиш дорогу — і вже в хаті. То я на обід не залишаюся в магазині, як інші, а йду поїсти чогось гарячого. Мене сама завідувачка Марія Федорівна жене: «Йди, мала, поїж борщу, бо ще гастрит заробиш на сухому пайку!» Знаю, чого вона мене жене. Не довіряє. Я й сама знаю, що таке зайві очі. Боїться, щоб не видала її. Думає, як молода, то дурна. За ті три роки стільки всього довідалася, що не доведи боже!

Та й знала, на що йду. Після школи не пхалася до інститутів, як інші. Мама в мене кравчиня, тато — шофер. Люди нас добре знають — не раз із біди виручали. Мама зразу сказала: «Йди в торгівлю.

Будеш, як сир в маслі, купатись». Тільки я не знала куди йти — у промтоварний чи в продуктовий. Всюди нібито добре… Пішла в гастроном ученицею. Боже, як було спочатку тяжко! Ніг не чула… Черга як назбирається, аж в очах темно. І все зваж, порахуй. Я математику в школі знала кепсько. То й кричали на мене всі, а найбільше Марія Федорівна. Як я перший рік промучилася! Хотіла кидати, але мама пішла до завідувачки. Поговорила з нею, а та на другий день каже до мене: «Ти чого, мала, не признаєшся, що твоя мама кравчиня?» Якби я знала! Всі діри мною затикали, нікому не могла вгодити. Один день стояла на бакалії, на другий посилають в молочний. Потім ще до риби запруть. Просмердишся тією тюлькою, що по одинадцять копійок сто грамів, аж світ немилий.

А покупці! Як мужчина, то ще нічого. Він не на вагу дивиться, а на тебе. Я ж хоч і ганяла, як той пес, але поправилась на три кілограми. З мужчинами треба культурно обходитися. Не раз прийде якесь п’яне дрантя і набивається в кавалери. Люди сміються, а я так би й уткнула в нього ножа, котрим ковбасу ріжу. Спочатку тікала в підсобку, а потім звикла. Тільки що, кажу: «Зараз міліцію викличу!» Були й такі, що обіцяли пильнувати, як йтиму з роботи. То по мене тато приходив, коли кінчалася зміна.

Найгірше з бабами. Дивиться на тебе, ніби ти їй рубля винна. Не так порахуєш, змішають з болотом. Стоїш, не можеш слова вставити. Я хоч і вважалася в школі язикатою, а тут деколи розгублювалась.

Прийду додому і плачу, що краще йти на завод, де в три зміни працюють, ніж таке терпіти. Поплачу й перестану. Смішно самій стає. Куди я дінуся? І чисто, і тепло, й знайомих повно: «Ганю, тобі курточки на блискавці не треба? Гарні імпортні туфлі привезли, можу тобі залишити…» Ну, як їм не віддячиш?! Я вже сусідам почала відмовляти, бо лише третій рік у магазині. Великого блату не маю. Не довіряє мені завідувачка. Хочеться деколи сказати їй: «Та я своя, Маріє Федорівно, своя! Мені всього треба, бо я молода. А ви бездітна, вам нема кого одягати…» Та хіба я скажу… Гребе кожен, як вміє. Нічого, в мене совість спокійна. Сплю вночі. Обехеесом не дуже мене налякаєш. Гріхів маю не більше, як інші, а може, й менше.

Який у дівчини може бути клопіт? Чоловіка собі знайти. Того зілля для мене поки що вистачає. Весь час на людях. Я ще не кваплюся. Мені важко вгодити. Скільки я вже тих хлопців мала! Але щоб з кимось серйозно, то ще не бувало.

Ой, той уже Даник! Не Даник, а комік! Приходив учора до мене на роботу. Каже: «Зайду, думаю, до тебе. По дорозі. Всюди треба мати приятеля!» Жартує, звісно. Поговорили про те, про се. Питається Даник: «Ну, то коли, мала, заміж виходиш?» — «В суботу!» — «А мене покличеш?» — «А хто ти такий, щоб я тебе кликала?» — «Як хто? Я хліб вожу, а ти його продаєш». — «Та добре, приходь вже…» — «Прийду в суботу. Чекай».

Мені аж страшно стало. Ще справді прийде. Даник такий! Неспроста п’ятнадцять діб у міліції просидів. Ну, я питаю: «А ти коли одружишся?» — «В суботу! Не червоній, мала, не в ту, що ти…» Я йому й кажу: «Не заважай мені працювати!» — «Прочитай, що там у тебе на плакаті написано! — і тиць пальцем у стіну: «Покупці і продавці, будьте взаємно ввічливі!» — «А ти хіба покупець?» — «Аякже! Скільки коштує ота коробка з цукерками?» — «Три п’ятдесят». — «Давай сюди!»