Дiти
Дiти читать книгу онлайн
Ця книжка складається з трьох повістей і одного невеликого за обсягом роману. У кожному з творів розповідається про наших сучасників, людей різного віку і різних доль, їх об’єднує прагнення досягти гармонії у стосунках між собою. Зображувані події відзначаються госгрою конфліктністю, складними суперечностями.
Це перша книга молодого прозаїка.
Перша книжка прозаїка
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Вийшов я з цеху надвір і аж занімів. Скільки зірок на небі, господи! То цілий день лляло, ніби з відра, ні просвітку тобі, ні спасіння, а тут — небо і зірки. Осліпнути можна. Йду я. Нічого нема, тихо-тихесенько. А я молюся. Шістдесят років прожив, а так не йшов ніколи легко. Боже, молюся, боже, чого ж ти так пізно подивився на мене?! Не зобиджу я тепер і мушки малої, листочок і той обмину, щоб не наступить. І ніби не йду, а пливу. Темінь така усюди, а ти дивишся на мене світлими своїми очима і кажеш: «Процику, старий дурню! Вже шістдесят років бачу тебе, який ти є, а ти хіба що раз глянув на небо. І то — дивився, чи дощу не буде, дивився, чи кінець роботі. Не туди дивився. Про інше думав. Думав, що жінка на вечерю зварила, чи мають діти в що вбратись, чи вистачить на пиво…»
Боже, думаю, та чи ж я один такий на тій землі грішний? От жінка, як не спить, то шиє, на мене чекає. І син, і донька так само не дивляться. Та й усі інші сплять, а як думають, то не про те. Чого ж ти одного мене сподобив, дурного і старого? Вже просити не маю чого — сивий, як той кінь. Маю хліб і до хліба. І на пенсію скоро піду. Ех, коли б я був молодий та веселий! Поглянь на когось іншого, господи… А мені вже додому близько. Темно всюди, хіба в лікарні світиться. Ото біда тим, що лежать! Може, в цю мить хтось вмер на світі, хтось народився… А мені одному так добре, і плакати хочу, і сміятись. Що ж це робиться зі мною? Іду і не можу дійти, ноги не слухаються… І не п’яний же, з роботи йду. А кожна зірочка дивиться на мене твоїми очима, боже… Зима на носі вже, а так тепло. Ніби то ти для мене так зробив, щоб не біг, мерзнучи від холоду, а отак помаленьку йшов…
Дівчата в нашому класі всі подуріли. Маруська Тиміш прийшла до школи в парчевій сукенці, а математичка давай на неї кричати: «Ти що, на бал зібралася? Одягайся як учениця, а то соромно дивиться!» Бідна Маруська аж розревілась з того, а хлопці, дурні, сміялися. Їм смішно, а Маруську ні на танці, ні в кіно ввечері не пускають. Не має де показатись. Місто маленьке, центр за п’ять хвилин пройдеш.
Маруська аж пищить, так хоче з хлопцем потоваришувати. Майже всі інші дівчата мають собі приятелів. Маруська симпатична, але якась зачухана, ніби другий рік в місті живе. Трохи вже вилюдніла, правда.
Мені всі дівки заздрять, що маю такого брата, бо він і в кіно поведе, і на танці. Людка влопалася в нього і так вже хоче, щоб він з нею ходив. А в самої ні зовнішності, ні фігури. Хоч відмінниця, правда. Напросилася у керівнички, що буде підтягувати мене з математики. Знаю, яка в неї у голові математика! Прийде, показує, як задачки з геометрії рішати, а сама так і шиє очима, чи не появиться Даник. Треба йому сказати, аби трохи покрутив з нею ради сміху. Ото буде комедія!
В неділю були ми з Даником на танцях. Клас! Даник підчепив собі дєвочку Віру Кіш. У її батьків машина є. Запросив Віру танцювати. «Ото, — кажу до Свєтки (сусідка моя, вона з кавалером була), — парочка то, що треба!» А вона скривилася: «Фі! Мій Славик на таку й не подивиться!» А я подумала: «Потрібен Вірі той Славик! Ноги криві, ніби десять років на бочці сидів…»
А я танцювала з Вітею Семенюком, Толею Васютою, з одним військовим, він усе питався, чи вмію я грати на гітарі, я йому відказала, що тільки на нервах умію. Сміявся, але більше не запрошував.
Нема в нас порядних хлопців. Нап’ються і поб’ються. Даник про мене не забував. Та я й сама за себе можу постояти. Скільки мені всякого пропонували: і в ресторан, і в машині покататись.
Я Данику розказую усе по дорозі з танців. Регочемось обоє. Боже, якби мама знала! Або керівничка. Не така вже я й дурна. Свєтка з досвідом, двадцять років має. Та я в двадцять років уже давно буду замужем! Свєтка розповідала, які то бувають хлопці. Одружуватися вони не дуже охочі. Буває, й заяву подасть до загсу, щоб домогтися свого, а тоді ту заяву забере. Даник сам каже: «Того ж тобі й даром не треба, з тим боронь боже, а в того тато алкоголік, він і сам п’є. Ти, каже, молода, повеселися, погуляй, але тримай себе в руках».
Як старий, наш Даник… Мама каже, що він гору переверне, а на своєму поставить. Тато в нас не вміє копійку берегти. Якби мама не відбирала в нього зарплати, то я б гола ходила. Моя мама гарно шиє. І сусідів обшиває. Не задаром. Мені таку сукенку на Новий рік пошила з капрону. Матерія не наша, американська, біла в червоні ружі. Спереду декольте. Рукав ліхтариком, по низу зборка. Я ще кулон в Свєтки позичила срібний з червоним камінцем. Всі дівки балділи.
А на той Новий рік хочу пошити брючний костюм. Піджак і кльош. Мама ще не дістала матерії.
9. ХІІ. Я знаю, що некрасива, хоч і відмінниця. Мама каже, що головне — душа. А я думаю, що це неправда. Головне — бути щасливою в особистому житті. А коли ніхто не хоче на тебе дивитися, коли хлопці не запрошують танцювати… Яка користь з того, що математичка ставить мене всім у приклад, а мої твори зачитують перед усім класом?
Мені так соромно про це писати. Мамі ніколи про це не скажу. І дівчатам також — почнуть співчувати. Вони всі злі й брехливі.
Залишається щоденник. Я його від усіх ховаю. Вчора писала, і якраз надійшла мама. Я так почервоніла, що вона погладила мене по голові. Якби вона знала, що я тоді писала! Ой, яка я смішна!
Перечитала те, що понаписувала. Такі дурниці. У мене часом бувають гарні думки, але я їх не можу висловити як слід.
10. ХІІ. Сьогодні неділя.
Я ходила в кіно з мамою і татом. Вдень, звичайно. Демонстрували фільм про кохання. Добре, що в залі було темно і мама з татом не бачили мене. І соромно, і цікаво Соромно тому, що я боюсь бути дорослою. Цікаво, бо життя зовсім не таке, як в кіно.
Вийшли ми з клубу. Я посередині, тато і мама з боків. Була десь шоста година. Вже досить стемніло. Бачила наших дівчат, як ті прогулювались попід ручки.
Мама моя — вчителька, правда, молодших класів. Вона почала обурюватись, що, мовляв, думають їхні батьки, коли в такому віці дозволяють розгулювати дочкам по вулиці й що з того може вийти. Тато кинув якесь зневажливе слово, але я недочула. Тільки опустила голову, нижче, щоб не зустрітись поглядом з Сонею. Але вона мене впізнала і завтра, напевно, скаже в школі: «А я тебе, Людко, вчора ввечері бачила!» І всі дівчата почують. Ну, й нехай!
Після вечері я сіла вчити хімію, потім читала книгу «Магелланова хмара» Станіслава Лема. А зараз пишу щоденник. Завтра в школі всі дівчата будуть ділитися враженнями від неділі, тільки я вдаватиму, що повторюю урок.
12. XІІ. Я вже так звикла писати кожного дня, що вчора мене мучила совість. Чогось бракувало.
Якось я песимістично настроєна. Може, це від того, що немає снігу? Вже грудень, а земля гола, закам’яніла. А я хочу, щоб падав сніг, лапатий-лапатий. Щоб ніхто його не змітав, а по вулиці люди несли зелені ялинки і пахло хвоєю.
І я у великому залі на старовинній мозаїчній підлозі танцювала б вальс… З ким?..
Яка я наївна! Пора сідати за уроки. Зараз повернеться тато з роботи і, як завжди, скаже: «Вчися, доню, вчися… Тепер в інститут так важко поступити». І погладить мене по голові.
Я й так стараюсь. Я в них одна. Вже й не пам’ятаю, коли мала четвірку. Ще в дев’ятому класі, а вже страшно: як то воно буде, коли закінчу школу?
Ой, чую кроки! Тато!
Ховаю щоденник…
13. XII. Ходила сьогодні до Соні Процик. Вона знову отримала двійку з геометрії. Невже можна бути такою тупою? Ні, вона не тупа, а просто байдужа. Але як далі таке триватиме, то їй і за чверть загрожує двійка. Ольга Федорівна покликала мене після уроку й каже: «Людо, на тебе вся надія. Виручай!» Я їй відповіла, що Соня не хоче мене слухати. Я вже не раз до неї ходила, пояснювала. «Значить, погано пояснювала…» — сказала Ольга Федорівна і відійшла.
