Дитинство. Нашi тайни. Вiсiмнадцятилiтнi

— Ви? — Парчевський посміхнувся.

— Ми. Комітет Спілки Комуністичної Молоді.

— Чудово! — засміявся Парчевський. — Але мені не потрібна Спілка Молоді! Я не збираюсь бавитися з Стасиком Кульчицьким або…

— Були такі, що бавились, — почервонів і завовтузився Стах, — та щось вже їх убавилось…

— Стоп! — спинив його Зілов. — Кинь справді, Вацек!

— Я ж говорив! — сердито скрикнув Піркес. — Я ж говорив!

— Не знаю, що ти там говорив! — урвав його Парчевський. — А киньте, будь ласка, ви! Це нарешті безглуздо! Я говоритиму з комітетом… дорослих більшовиків. Ви прекрасно знаєте, що мені відомі окремі члени комітету. Я знаю, що Шумейко, Тихонов…

— Ну, здрастуй, Парчевський! — розітнулося тоді зненацька.

Всі озирнулися, і Парчевський змовк. Дверцята в глибині комірки рипнули, і в їх вузенькому отворі стала висока кремезна постать Шумейка. Він беззвучно посміхався.

— Здоров, поручик Парчевський! — зробив два кроки і простяг руку Шумейко. — Здоров, коли так! — Потім він озирнувся до дверцят і гукнув — Тихонов, виходь вже й ти. Поговоримо з синком старого Парчевського. Я його, мазурика, ще отаким на нозі гойдав. Замолоду, — посміхнувся він знову до Парчевського, — я до твого батька вчащав: рибу ми з ним до Деражні їздили ловити. Він на вудку любитель, а я карасиків сачком…

Парчевський враз зніяковів і швидше кинув бровами на очі. Потім посміхнувся теж і, вийнявши руки з кишень, почав нервово стягати рукавички.

— Нічого! — взяв Шумейко руку в рукавичці. — Це ж собача шкура в тебе чужа, не своя.

В вузенькі дверцята, причинивши їх за собою, протисся Тихонов. Він підійшов до Парчевського і вдарив його по плечу:

— Парубок — герой! Ми з ним були б ще австріякам дали чосу, та, виходить, час тоді ще не наспів. — Він підморгнув Парчевському, а потім Стаху і Зілову.

Шумейко відсунув табуретку і сів коло столу. Минуло коротке мовчання.

— От ти, старого машиніста Парчевського син, — заговорив нарешті Шумейко, — ніяк не хочеш… До речі, тебе Вацлавом звати, чи як?

— Вацлав… — Парчевський раптом розгубився і не знав, куди йому подіти руки. Проти Шумейка він справді відчув себе зовсім хлопчиком. «Хіба він — комендант військової залоги? Чотири «георгії», чотири роки війни? Кочегар Шумейко — так, тоді він був молодий кочегар — справді гойдав його на коліні і приказував: «Гоп-гоп-гоца-ца, сіла баба на кота, поїхала до попа, попа нема дома…» Парчевський злегка почервонів, криво всміхнувся й приклав руки до вух — вони ще щеміли з морозу.

— От ти, Вацлаве, — говорив Шумейко, дбайливо відщипуючи пальцями нагар з шабасової свічки, — на глум береш повсігди нашу конспірацію. Це ти, герой, марно! От ми з тобою, скажімо, сидимо собі тут ладком і балакати будемо мирком, а раптом двері хрясь — і заскочить якась гайдамака: пожалуйте, старшина військ Директорії, за братания з більшовиками-розбишаками під військовий суд і розстріл! Не може цього буть. Бо від самого кінематографа «Міраж» ланцюжком попід парканами та поза хатами конспірація наша спокій наших з тобою таємничих балачок пильнує. Он як, поручик Парчевський.

— Я не проти конспірації, — немов перепрошуючи, посміхнувся Парчевський, — але мені треба говорити саме з вами, і тому…

— Або ще от така історія, — не дослухав його Шумейко. — Комендант військової залоги, старшина Парчевський, в великій шані й довір'ї у всяких там верховних командирів пана Симона Петлюри і всяких таких. І певний себе, і свого, сказати б, життєвого таланту старшина Парчевський просто он як! А більшовицька конспірація, може, іншої про це думки. Бо їй двері відчинені і туди, куди панові старшині та комендантові міста і носа не поткнути. На, брат, прочитай!

Шумейко вийняв з внутрішньої кишені пальта папірець і простяг його Парчевському через стіл.

Парчевський нахилився до свічки. Це був звичайний урядовий папірець, в лівому кутку стояв фіолетовий штамп: «Українська держава… МВС… Вінницький повітовий староста… 10 серпня 1918 року… № 3042… Вінниця, на Поділлі». Під заголовком «зовсім таємно» — «Панові подільському губерніальному старості» — писалося: «Комендантська сотня на чолі з її командиром, поручиком Парчсвським, не тільки не вживала заходів до припинення страйку, а навпаки, навіть сприяла страйкарям. Є всі підстави твердити, що втеча голови страйккому з-під арешту була організована за участю саме поручика Парчевського…» І далі ще щось…

Парчевський пересмикнув плечима і ніяково повів бровами.

— Правильно, — простежив за ним поглядом Шумейко, — це ще за гетьмана. Отже, немов твоїй батькові Петлюрі службі на користь?.. Тоді, коли ласка твоя, прочитай вже й оце… — Шумейко вийняв другого папірця і поклав поруч із першим на стіл.

Це був жовтий полінований бланк телеграми. Масними синіми — з-під копірки — літерами там було: «Кам'янець Київ МВС УНР 12 144/604 12/12 13 50-9133 5265…» — і так далі, чотири рядки великих чотиризначних чисел.

Парчевський запитливо глянув на Шумейка.

— Шифр! — ствердно кивнув той головою. — Місцевої контррозвідки шифр, батька отамана Симона Петлюри. Позавчора, двадцятого, о першій годині п'ятдесят хвилин з апарата «Юза»… Читай, брат, читай. — Він перегорнув жовтий бланк на другий бік.

На другому боці м'яким тушувальним олівцем було написано розшифровку: «Вельми ненадійна охоронна сотня командир Парчевський офіцер військового часу реєстрований № 2079».

— 2079, — пояснив Шумейко, — це підпис інформатора, а от «реєстрований» — це, брат, означає, що офіцер воєнного часу, поручик Парчевський, занесений у реєстрові списки контррозвідки як підозрілий елемент [504], і інформатор № 2079 пропонує на цю нагоду заглянути, кому слід, у ті списки, щоб поручика Парчевського розкрити до ноги. Второпав?

Парчевський криво посміхнувся і дивився на кінчик носка.

— Конспірація, Вацлаве Юровичу, і на тебе робить! Буде на телеграму відповідь — до нас потрапить, а далі — зась! Ха? У більшовиків, брат, свої люди скрізь. Бо й весь світ не сьогодні, так завтра буде більшовицький. От і ти. Комендант залоги військ УНР? Брехня! Ти, Вацлаве Юровичу, свій. І це нам так треба, щоб ти комендантом залоги й далі був. Второпав?

Парчевський зірвався, на вилицях в нього спалахнули рожеві плями:

— Не можу я далі! Кошки-мишки! П'ятнашки! Попсований телефон! Господин офіцер! Пан старшина! А я людиною хочу нарешті бути!

Шумейко спокійно — більше з ввічливості, ніж з потреби — звів брови.

— В сотні моїй, Олександре Івановичу, сто три козаки! — Парчевський хвилювався і жмакав між долонь рукавички. — Куди скажу, туди й підуть. Гарматний дивізіон — сам по зведеннях знаю — більшовик на більшовику. Гайдамацький курінь три сотні, а насправді сто шістдесят шабель. Офіцерську сотню розчислили по полках. Міліція — єрунда. Залізнична охорона кожній владі держатиме нейтралітет, аби спекулювати сіллю та золотом між Одесою і Волочиськом. Оце й весь гарнізон. Залога батька Петлюри! Через етапи й дивізія, буває, проходить, але ж в марші дивізія — нуль: десять кулеметів — і руки вгору! Хоч сьогодні давайте гасло: за успіх повстання рубатимете мені голову!

Шумейко почекав, поки Парчевський кінчив. Він позирав то на Тихонова, то на Козубенка. Потім, дивлячись собі в кисет з тютюном, немов і недбайливо, кинув:

— А як там у тебе той, новий твій, якийсь ад'ютант чи яка його должность?..

— Прапорщик Туруканіс? — здивувався Парчевський. — Вам вже й про нього відомо?

— Конспірація! — хитро примружився Шумейко. — Таке наше діло…

— Нічого… — знизав плечима Парчевський, — невиразний такий, але, здається, нічого хлопчина. Пустяковий, правда, гульвіса, ферт. Одеколон усе купує, підголює оселедець. Танцювальний вечір збирається влаштувати. Це пусте — коли проти мене піде, я його сам у себе в кабінеті роззброю.

— Угу, — мугикнув Шумейко, лизнувши язиком цигарковий папірець, — це дуже добре… — Очі його сміялися, уста були серйозні.