Дитинство. Нашi тайни. Вiсiмнадцятилiтнi

До Макара і Сербина зразу ж метнулася назустріч дівчина в кожушку й сивій папасі. Замість пояса її підперізував марлевий бинт, і за ним стирчав чорний наган. Але рукава були закачані, і руки по лікті замащені в крові…

— В убиральню! — гукнула вона до Макара з Сербиним. — Скидайте з нього одежу всю догола! Коли зайнята ванна — просто під кран і швидше на стіл. Він буде на черзі дев'ятнадцятий. Доктор один. Коля! — раптом побачила вона. — Макар? І ви, Сербин? А це хто? Господи! Таж це Золотар!

— Катря… — прошепотів Сербин. — Ви?! — І аж тепер він відчув, що на ногах йому зовсім не встояти, що кров втекла десь з його тіла і він неживий, голова йде обертом від утоми за весь день, а перед тим ще за три тижні неспинної, безперервної і безсонної праці. Воші, кров, крики, смерть; Сич, Лелека, Чорногуз і Боцян; п'ятнадцять братських могил, доктор Розенкранц, Шурка, білий прапор з червоним хрестом…

— Ну, що ж ви! — штовхнула Катря. — Мерщій! Мерщій!

Макар з Сербиним рушили проходом між столів. Ноги вгиналися, і Сербин не йшов, а плив, не торкаючися підлоги. Світу не було, не було ніде нічого — був тільки шум. Але була й Катря — її не повішено, не розстріляно, вона живісінька. З наганом і марлевим бинтом замість пояса. І йому так ніхто й не сказав, що Катря жива, — йому, Сербину Хрисанфу, що кохав її палко ще з третього класу гімназії! Прапор з червоним хрестом тріпотів і звивався високо вгорі. Німці стріляли і на білий прапор, і на червоний хрест. Втім, все це був мир — війна закінчилася вже коли. Був Брестський мир [503], був мир на Заході, іще десь. Здається, у всьому світі. Війни вже не було, не було нічого — був тільки шум, самий шум, і він плив, вирував довкола Сербина — потойбічний, неправдоподібний…

— Ну? Що ж ви? — наздогнала їх в убиральні Катря знов. З широким німецьким багнетом вона нахилилася над Золотарем.

— Йоду… — прохрипів Сербин, — багато йоду треба… вати, марлі, бинтів. І, будь ласка, хірурга!.. Сорок, п'ятдесят ранених щонайменше… Шурка Можальська там сама… — Він був певний, що це говорив саме він, але голос був чужий, і мова бриніла десь далеко, окремо від нього — то говорив хтось інший, не він. Тоді він спробував повторити все ж таки все це ще сам… Катря була жива, і от він дивився на неї.

Катря різала багнетом на Золотареві шинель і штани. Швидко й метко вона здирала лахміття геть.

— Де це? — гукнула вона, але до Сербинової свідомості її голос доплив уже не скоро, може, за хвилину, може, за годину, а може, й після кризи, на вісімнадцятий день.

— На військовій рампі! — відказав Катрі Макар.

— Медикаменти у вагоні коло перону. Ми відбили в німців прекрасну аптеку… Коля! — гукнула вона, схопившись. — Піддержіть! Що це з ним?

Макар кинувся, та вже пізно. Сербин хилитнувся на місці, витягся, довгий і рівний, мов Золотар, і гримнувся, як закостенілий, вздовж лави з Золотарем.

Катря підбігла й сіпнула комір, оголюючи Сербинові груди. Його тіло палало і горіло вогнем.

— Господи! — скрикнула Катря, — таж в нього вже принаймні з тиждень висипний тиф!

Справді, груди непритомного Сербина вкривало рясне рожеве ряботиння.

ДЯДЬКИ

Спочатку люди лише нахвалялися.

— Гей, мой! — гукав хтось іззаду. — Ану, відступись!

— Хай мені ноги всохнуть, коли з місця зійду!

— І всохнуть!

Коні пирхали, плуги лежали на межі — лемешем догори.

— Виражайся! Виражайся! Власть тебе зразу в лад уведе! Вже тюряга за тобою плаче. Виражайся!

— Нема такої тюряги, щоб увесь народ до неї замкнуть!

— Зроблять!

— Германець уже зробив! А тепер сам кукає!

— Та й робити нічого! Де пан та глитай миром крутять, там і в своїй хаті тюрма!

— Тюрма народів! — гукнув той же голос ззаду. — А ми її в тріски рознесем.

— Вже розносив! Як панську економію грабували! Німці тобі повну матню шомполами наклали! Вже получив двадцять п'ять?

— П'ятдесят! — скипів голос. І меткий та шустрий дядько вискочив з гурту наперед. — Бре! П'ятдесят! — Він аж трусився, і губи йому зблідли. — П'ятдесят! Панськими молитвами, та й ти, мабуть, «подай господи» підкинув! На! На! Дивись! Дивись, сучий сину, доки тобі повилазить! Дивись!

Дядько вже скинув гуньку й висмикнув сорочку з штанів. Худа й ребриста його спина була списана навхрест рясними синіми рубцями від шомполів. По краях вони вже запали білими шрамами. Це був Василь Солдатенко. Його знали всі.

Хтось закашляв довго й люто, хтось плюнув, хтось засміявся.

Дядьки на межі відвели очі набік.

— Тьху, прости господи! Посоромився б, чей старий вже…

— Нема мені чого соромитися! — вдарив себе в груди Василь і зразу ж потяг гуньку на голі ребра, бо було холодно. — Такий і в труну ляжу! Як орден ношу!

— Німцями все ще страхаєш? — виступив Юринчук. — Підписуєшся, значить, під катами народу? — Він похмуро пересунув ватяну солдатську папаху з боку на бік. — Може, ми тобі мандат видамо, щоб до Антанти делегатом поїхати? Га? Он пан Петлюра на тебе тільки й чекає. Вже споряджається у Францію та Англію по другу окупацію бігти? Як, люди добрі? — озирнувся він весело назад, до своїх. — Видати добродію Місі до Антанти мандат? А ми тим часом земельку йому зоремо і засіємо. Га?

Сміх і насмішки сприснули гучно і щедро. Але люди сміялися хмуро і неохоче. Сміх був загрозливий і страшний.

Дядьки на межі перезирнулися і навіть поточилися трохи назад. Це були Тадей Міся, Явтух Головчук, Варфоломей Дзбан, Іван Гирин, Казимир Сірошевський. Поважні й статечні дядьки — окраса села. І гуньки вони носили ясно-сірого сукна, майже білі, з зеленими поясами поверх.

Тоді наперед вийшов і Григор Лях, староста. Свою чорну бороду він заправляв за викот кожуха — щоб не розвівало вітром. Промовляти він навчився хоч куди, і лице його, коли він говорив, залишалося спокійне, недвижне — він звик, щоб його уважно слухали всі.

— Я полагаю, православні християни, — неголосно сказав він, — що єсть така приказка, як старі люди кажуть: поспішиш — людей насмішиш. То їсть, невідомо воно ще, яке таке слово про землю наше нове государство скаже. Та й по-мужицькому нашому розусудку, — підвищив він трохи голос, — хіба ж таки зараз озиме сіяти час? Або, скажімо, під пар. Куди воно паруватиме, як сонце з кругу пішло і воздух холодний, все одно як у зимовий час? Пропадуть наші труда, православні християни. Так чи так, весни дожидатися тра. Нове государство скликатиме з селян і взагалі дядьків такий собі трудовий конгрес, вроді учредітельноє собраніє, і тоді від нього вийде й універсал, як, значить, мужикам бути з землею, і всякі інші вопроси. Конгрес, значить, землю мужику дасть, і я предлагаю, до конгресу ні межувати…

— Он куди верне! Чули! Брехав ще Керенський, та й вибрехався вже! — загуло з гурту від плугів дружно й гнівно.

— Правильно! — закричали дядьки від межі. — Так і агітатори ще коли на сході казали! Чекати, поки буде закон! А тоді, як закон скаже, що ж — так тому й бути, хоч би й зовсім крестьянина погнали з землі геть…

— Які агітатори? Які такі агітатори? — вихопився Солдатенко знову наперед. — Пана Полубатченка студентка-дочка?

— А чого ж! — загуло на межі. — Що батько поміщик — так вона його ж привселюдно, перед сходом, за німців зреклася. У самостійники пішла, сама собі тепер і якраз у власть увіходить…

Знявся шарварок — говорили всі враз, і розібрати щось було вже несила.

Ці грунти держали в оренді Міся, Дзбан і Головчук. П'ятнадцять десятин — під буряком, контрактованим северинівською цукроварнею. Тої зими, коли стояла влада більшовицьких ревкомів, і поміщицькі землі, і землі і сільських дукарів, і орендні грунти земельний відділ ревкому прирізав до села і розподілив між громадою. Тепер, як німців вигнано, сільська біднота рушила знову на більшовиками нарізані землі. Влада, яка віддавала землю незаможним селянам без викупів і негайно, — та влада і була народна. Зима наближалася — чи ж чекати, поки там пан Петлюра збере свій конгрес? Та ще — чий то буде конгрес і чи дасть він селянам землю, робітникам працю?