Дитинство. Нашi тайни. Вiсiмнадцятилiтнi

— Не треба нам конгресів! — гуло в гурті. — Нам землі треба! Земля селянам, фабрики робочим! Німців прогнали!

Юринчук підійшов до Варфоломея, Явтуха і Тадея на межі.

— Ви собі, — загукав він, — будете сіяти буряк, на северинівську спродувати та й багатіти? А нам — знову тільки на поденне бігати, за сорок копійок з ранку до вечора жом відгрібать? Біжіть ви на поденне, а ми тут сіятимемо гуртом!

Тадея Місю ухопив сказ. Він заверещав дико, розмахуючи руками і б'ючи себе в поли.

— Я любимого синочка до війська віддав! Він тепер кров проливає! А ви мене тут зобижаєте! І Варфоломей віддав сина, і Явтух! Ми — солдатські батьки!

— Чию кров проливає! Не свою — робітників і селян! В карателях десь бачили!

— Кому ти сина віддав? — закричав і Юринчук. — Директорії? Батькові Петлюрі! Тому, що німців привів?

.. — Власті віддав, яка є! З конем спорядив, одежу справив!»..

— Там у тебе ще коней! І скрипі повні. І засіки!

— Розкулачити жироїдів!

— Ану, оступися!

Тадей Міся штовхнув Юринчука в груди, але ослизнувся на грудці і впав.

— Гвалт! — зарепетував він. — Люди добрі! Грабують, убивають! Рятуйте!

— Голь нещадима! — поскаженів і Григор Лях. — На кого руки здіймаєш?

Він ухопив Юринчука за руку і потяг геть. Обличчя Ляхове вже не було ні спокійне, ні побожне. Він аж посинів і люто водив очима.

Юринчук сіпнув руку назад, шов на плечі тріснув, це його кинуло в лють, і він навідліг другою рукою відштовхнув старого Ляха.

Тоді підскочили Дзбан і Головчук. Гирин і Сірошевський хапалися за патериці. Міся вже звівся і тепер вищав на весь світ тоненьким баб'ячим вереском. Дядьки бігли і від плугів, і від межі. Всі гукали й розмахували руками. Юринчук і Лях уже вхопилися навпояски і виламували один одному спини. Обидва були високі й здорові. Головчук ухопив грудку і пошпурив навпроти натовпу. За ним нахилилися до грудок Гирин і Сірошевський. Але грудки вже хапали і коло плугів. І одна здоровенна каменюка вже поцілила Сірошевського у плече. Тоді він покинув грудки і з патерицею навзмах побіг до когось — один на один. Гирин молотив ковінькою Юринчука по спині.

Гвалт вибухнув над полем, і дядьки зійшлися на кулаки.

Зразу ж у селі на церкві вдарив дзвін.

Василь Солдатенко стояв ще віддаля. Він прислухався до дзвону, скинув шапку і перехрестився на подзвіння. Тоді надів шапку глибше, плюнув на руки і кинувся в бійку й собі.

— Бий самостійників! — намагався він перекричати всіх. — Бий, поки вони ще не посідали на наші плечі!

А дзвін вже закалатав, залунав — два рази швидко зряду, а тоді ще раз. Так дзвонили на оборону.

Бидлівська церква стояла на горбі, і чотирикутна кам'яна дзвіниця височіла над усім розлогим селом та його найближчими околицями. З амбразур четвертого ярусу поле зору простиралося широко навкруги: всі чотири сільські кутки, Слобода за ставками, три дороги — на захід, південь і схід. Такі були підступи до села. На помості під великим дзвоном тепер на тринозі стояв кулемет кольт, а попід балясами — цими з стрічками. Тун, на вершку дзвіниці, бидлівська сільська самооборона влаштувала свій дозорний пункт. Боронитися доводилося щодня і проти всього світу. Обминаючи залізницю та великі шляхи, пробиралися до кордону не роззброєні ще німецькі частини. Офіцери-карателі з'являлися зненацька учвал — вдаряли на село, грабували, вішали і зникали. Польські легіонери набігали з ярів — за набором католиків-«добровольців». Щоденно наскакували фуражири якихось отаманів з реквізицією. Гайдамацькі загони нишпорили від села до села. В лісах переховувалися банди збіглих австрійців. По дорогах бродили гурти розбишак… Гасел для ґвалту встановлено три. «На сполох» — тоді всеньке село, і діди, і жінки, мусили, хто з чим, мерщій збігатися на майдан. «На оборону» — тоді зброю хапали лише парубки, записані до сільського реєстру. І «на варту» — щоб хутко сходився до дзвіниці черговий на сьогодні куток, чоловіка з п'ятнадцять. Сторожу біля дзвона й кулемета постійно відбували по двоє.

Сьогодні чергували Потапчук та Іванко. Погуляти до них прийшла ще й Галька Кривунова. Хлопці припали за слупом, вгорнувшися в кожушки, Галька втулилася посередині, ще й примостилася головою Іванкові на праве плече. І вони сиділи, немов закинуті в піднебесся, і пливли на хиткому кораблі навпроти хмар без кінця і без краю.

— Ой! — замружилася Галька. — Ото так, мабуть, і веропланом летіти! Страх який! — Вона притулилася тісніше до Іванка. — А ти б, Іванку, веропланом полетів?

— А чого ж? — зразу згодився Іванко, пригортаючи Галю тісніше, щоб не лякалася. — Звісно, що полетів би. Як вийде мені строк до армії, я, може, в авіатори й попрошусь…

— Ну! — пхикнула Галя. — Туди ж, мабуть, самих панів приймають. А мужиків хіба у піхоту…

— А я до панської армії й не піду! — запишався Іванко. — Я знов до лісу втечу. А наша армія сама проти панів буде.

— Ех! — зітхнув Потапчук. — Скоро таке буде, що ніяких армій і зовсім не буде!

— Ото! — пхикнула Галька. — Хіба ж таке буде колись?

— А чого ж? — розхрабрився й Іванко. — Як панів та буржуїв вибити до ноги, то й не буде чого воювати. Народові ж нема чого проміж себе війну вести. Буде мир на весь мир!

Галька тихо засміялася і пригорнулась до Іванка. Їй було тепло, і про війну думати ніяк не хотілося. День у день накруги війна. То з німцями, то з австрійцями, то з гайдамаками. Хіба можливе ж таке, щоб війни не було?

— Як війна кінчиться, — журно сказав Потапчук, — я таки поїду до Києва і на агронома вивчуся. Цей рік за війною так і пропав…

— І довго воно вчитися? — поцікавилася Галька звідкілясь здаля, вже з-під Іваикового кожушка.

— Чотири роки, — зітхнув Потапчук, — а тепер, виходить, п'ять…

— І-і-і! — ліньки сахнулася Галька. — Аж чотири! І тоді знову до землі та у глей! Я б уже коли вчилася, то на таке, щоб тієї землі і не бачити. На щось легке, на городське…

— Дурна, — понуро сказав Потапчук, — і нічого ти не розумієш. Після революції всіх хліборобів перевчать на агрономів. Щоб не було гречкосіїв-гольтіпак, щоб культурно господарювати. На агрономів, на ветеринарів, зоологів, меліораторів…

— А що ж то воно таке? Зо-о…

— Ну… птицю викохувати, мочарі сушити…

— А дівчат, — визирнула Галька з-під поли кожушка, — після революції будуть на когось перевчати?

— А чого ж? І дівчат… — Втім, Потапчук це відказав непевно. Про майбутнє дівчат після революції він досі якось не подумав. — Після революції, — проте зразу ж найшов він відповідь, — буде повна рівність і рівноправство. Від кожного по змозі і кожному по потребі. Щоб усі були ситі й в достатках.

— Ой! — замружилася Галька, ховаючись під полу. — Хіба ж таке в світі буває?

— Досі, — відрубав Потапчук, — не було. А після революції буде. На те й революція. — Він раптом розсердився. — За це й Іванкового батька забито! За це й мені шомполами спину списали! За це старий Юшек на згарищі вмер! За це тисячі народу на фронтах гинуть!

Він схопився і визирнув між баляси. Навкруги було тихо. На підступах до села не було видно ніяких ворогів. Северинівським шляхом за околицю виїздило кілька возів — на поденне, возити буряк. Та ще на бурякових грунтах, край шляху, мурашів гурт дядьків і стояли коні. Туди зрання поїхали заорати плантації під бідняцькі грунти.

— Ти ж розумієш, — усівся знову Потапчук, — як воно буде після революції? Треба ж, щоб дуже багато усього було. І хліба, і одежі, і вугілля, і всього. Щоб на всіх вистачало, а не так, як тепер, на самих лише панів. І треба, щоб людина легко жила — не мучилася, не виснажувалася на чорній роботі. Щоб людьми всі люди були, а не самі тільки дуки. Землю усю заберем у панів, таж людей не зменшає — далі більшатиме… — Галька хихикнула під кожушком. — Значить треба, щоб там, де досі пуд родить, родило три. Вгноювання сівозміни, культура господарювання. Машинами робити будемо все. Орати, сіяти чи збирати…

— Як у пана тепер?

— Де там як у пана! — знову розсердився Потапчук. — Панові там таке й не снилося! Панів раптом десять тисяч, а народу як підніметься до діла, до своєї праці — це ж цілий мільйон… багато мільйонів! Сміятися з панської економії будемо!