Дитинство. Нашi тайни. Вiсiмнадцятилiтнi

— Слухайте! — підхопився навколішки Стах. Всі звелися на лікті.

— Дрезина, — прошепотів Стах, — і сюди…

— Паровоз… І поїзд. Колеса стугонять! — заперечив Золотар.

Всі звелися вище і прислухалися. Обидва були праві. Ззаду, від станції, дрібно торохкотіла на стиках дрезина, спереду, від Гнівані до Браїлова, де далеко, чахкав паровоз і стугоніли колеса.

Хлопці схопилися.

— Стій! Стій! — загукали вони. — Хто такий?

Та Одуванчик вже виплигнула і повисла в Стаха на руці:

— Стасик! Там галичани приїхали, і такий бій, а ми з студентами і Можальською Шурою все тифозників носили й носили — тисяч з десять або п'ять, ну, може, дві, — повні бараки, на вокзалі, і просто скрізь…

— Пожди, Одуванчик! — Стах відсторонив її. — Що таке? На підмогу нам? Поїзд звідти якийсь преться, чи що?

— Динаміт привезли! — Обидва робітники вже несли велику і важку скриню. — Насип давайте зривати, щоб гетьманці не пройшли. Просто насип — Шумейко наказав — з рейками вже не встигнемо.

Вони поставили скрині, де стояли, і кинулися лопатами розгрібати баласт.

— Під кожну рейку по ящику! Чи ж воно вийде що? Всі кинулися до баласту — рити, підкопати рейки, підсунути ящики, запалити шнур — і вже.

— Маму його мордує! Огні засвітив!

Справді, через поле, під полустанком, раптом виник огонь. То був третій ліхтар, під паровозною трубою — поїзд світив одним ліхтарем. Він минав якраз полустанок, тихо, поповзом, важко чахкаючи.

У відблиску ліхтаря вгору інколи прохоплювалося пасмо диму з труби — мжичка прибивала дим до землі. Вперед від ліхтаря пронизало пітьму довге лезо жовтавого променя, і в ньому видно було, як повзла, посувалася попереду ще коротка чорна тінь.

— Панцирник!

Так. Перед ешелоном, кроків сто попереду, по тій же колії тихо посувався панцирник. Він ескортував ешелон.

Стах ухопив шнур і виміряв долоня до долоні. Тоді ударив до рейки німецьким багнетом і перерубав фітиль.

— Коротко! — зойкнув підривник. — Що ж ти наробив? По встигну відбігти — вибухом уб'є…

— А що ж, нехай бахкає, як ешелон проїде, кішці під хвіст? — Стах заховав півфітилн до кишені… — Не встигнеш без попа кості на цвинтар самі підуть!

— В підривних правилах… — ухопив Стаха за кишеню підривник.

— Правила, — відсторонився Стах, — за царського режиму друковані, а нам спішно революцію треба робить!

— Ат! — Золотар вихопив у Стаха бік форд [497]. — І не треба! Давай! Я однаково порішив у світі не жить…

Паровоз чахкав вже близько, панцирник був уже кроків за триста, букси під ним рипіли і тихо вищали.

— Пусти! — Вони боролися в темряві, дві постаті: коротка і довга. — За революцію треба жити, а ти умирати йдеш… Пусти! Мрачна душе! Чапля! Ну? — Золотар упав через Стахову ногу, і Стах уже підбіг і схилився над рейками. — Усі в цеп! — Він чиркнув запальничкою під полою пальта. — Стріляти залпами, коли плигатимуть з поїзда! І — ура! — Він нахилився і сунув вогонь униз. — Ваші їдуть, наші йдуть, наші ваших підвезуть!..

Вогнем ударило вгору, всі впали ниць, громом прибило до грунту, вихором перекотило з боку на бік, дощ з глини й піску сипонув зверху, як злива — коротка й рясна.

Коли Золотар звів голову, він нічого не бачив і не чув. Він потягся до кольта, Одуванчик присіла навкарачки. Було тихо, як ще ніколи не було. Панцирник спинився зовсім поруч — було чути, як в ньому шаркали підошви по чавунних плитах. Тоді брязнуло бляхою, панцирник лунко загув, і, розтинаючи принишклу тишу ночі, залунав голос, сердитий і захриплий.

— Хто? Матері вашій у три черги! Хто такий?

Він питався в ночі, немов то не вибух був щойно, а хтось постукав знадвору у хату і розбудив.

— Ім'ям української Директорії! Станція і місто в чиїх руках?

— Робочих! — дзвінко розітнувся Стахів голос. Стах був живий. Тепер уже видно було, як він тихо відплазовував від колії геть до кулемета. — Огонь!

— Помости! — гукнув другий голос десь далі, там, уздовж ешелону. — По конях, по конях, по конях!

Голос був відомий, знаний, знайомий.

Золотар натиснув спуск, і кольт гучно загуркотів. Та зразу ж черга й осіклася: тіні від панцирника метнулися раніш, і одна з них вистрелила кулемету в упор…

Зілов підходив до міста з південних околиць.

Сили повстанців були такі: двісті багнетів, шість кулеметів, гармата і сім чоловік кінної розвідки з Костею на чолі.

Операцією наступу керував Степан Юринчук. Він обіцяв здійснити якийсь відомий йому з імперіалістичної війни «тернопільський зашморг».

Групами по п'ятдесят чоловік селяни підійшли до кінців вулиць, що перетинали впоперек південні передмістя. Головний удар мав бути здійснений Шуазелівською — в лоб на тунелі й вокзал. Тут зосередили три кулемети, і повстанці всі, як один, були з старих фронтовиків. Гетьманські панцирники вже півгодини гатили в пустку чорної ночі навмання — розриви лягали в ряд десь з кілометр позаду, на ріллю. Треба було підійти тихо й атакувати джерела артилерійського вогню — гармати чи панцирники біля вокзалу на насипу. Кожний з лобової групи дістав в'язку ручних гранат. Ліва та права флангові групи мали завдання загнути фланги: ліва впереріз волочиській колії, на зв'язок з робітниками депо, права — на одеську колію, щоб перетяти й закубрити її. Робітники, за попередньою умовою, брали на себе весь київський напрям. Збройні сили гетьманців відомі не були: їх могло бути лише офіцерська та комендантська сотня, могло бути багато сотень чи полків — станція живилася з чотирьох магістралей, чотирьох могутніх, насичених різним військом і силою зброї, артерій. Німці, одначе, держали нейтралітет. Жодна людина цьому не вірила.

Кінна розвідка обмотала підкови коням ганчір'ям і тихо рушила в губу Шуазелівської вулиці, в чорну пащу причаєного, принишклого міста. Повстанці хотіли пройти до насипу нишком — без жодного пострілу, не виказуючи своїх сил.

Передмістя лежало тихе і мертве. Справа і зліва з густого туману зринали назустріч несподівані, спотворені мороком тіні будівель і дерев. Хатки випливали, мов хмарочоси, кущі громадилися, мов ліси, стовпи ліхтарів губилися в верховині, мов радіощогли.

На розі Гімназичної Костя раптом осадив коня.

— Внимание, — прошепотів він. — Тише… Всі стримали коней і перехилилися наперед.

Сумніву не було. З другого кінця вулиці, звідти, де виринала вона з-під віадука проїзного тунелю, линули звуки, в походженні яких не міг помилитись ніхто. Від вокзалу Шуазелівською вулицею вниз дріботіло багацько кінських копит. Коні йшли ступою — може, сотня, може, багато сот підків. Крізь густизну туману інколи чути було, як брязнуть піхви об стрем'я, як задзвенить гвинтівка, як лясне нагай.

— Назад! — прошепотів Зілов. — Заманути нижче й прийняти в три кулемети! А Юринчук — в картеч…

— А поселок? — загув Костин бас. — Рабочий народ? Мы ж разнесем к черту все эти хатки… Отставить!.. — Всі змовкли знову, і тепер уже було зовсім виразно чути, що копит — сотні, що йде ескадрон, може, полк, що за три хвилини він має бути на цьому місці, на розі Гімназичної. — Мы просто возьмем их сейчас на испуг! — майже вголос сказав Костя. — Мы поднимем сейчас такой крик, как будто нас тоже полтора эскадрона. Я крикну первый, и будем все кричать «ура!».

— Ні, — схопив його за руку Зілов. — Стривай!

І перше ніж хтось встиг щось йому відповісти, він раптом на повен голос, на всю силу легенів жбурнув у темінь ночі, назустріч невідомому й невидимому ворогу, зухвалий і веселий спів:

мерщій підхопив і Костя несподіваним пронизливим і фальшивим фальцетом.