Дитинство. Нашi тайни. Вiсiмнадцятилiтнi
Дитинство. Нашi тайни. Вiсiмнадцятилiтнi читать книгу онлайн
До тому ввійшла автобіографічна трилогія «Дитинство», «Наші тайни», «Вісімнадцятилітні», яку письменник назвав літописом свого покоління. Тексти супроводжуються історико-літературними коментарями.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Слухаю, пане отамане! — гаркнув Вакулинський.
— Будь ласка, виявіть, хто бажає, і виставте з добровольців варту біля гвинтівок і ротного майна! Ви мене зрозуміли, пане сотнику Вакулинський?
— Зрозумів, пане залоговий отамане!
Аглая нишком потисла Парчевському руку. Від її лиця вдарило на нього жаром.
В казармі зчинився гармидер. Кілька офіцерів, що жили недалеко, на Київській вулиці, вже збирали свої манатки. Кілька інших розпитували Парчевського, чи не страшно буде зараз пройти до іншого кінця міста — на Новий План? Хтось гукав, що найкраще залишитися тут до ранку. Хтось бідкався, що він не місцевий і не може зразу ж побігти додому. Кілька вимагали не розпускати роти. Більшість стовпилася коло Парчевського, розпитуючи про деталі й подробиці новин. Парчевський відбріхувався, як умів. Він розповів, що французів два корпуси, що англійська ескадра з вісімнадцяти крейсерів і чотирьох дредноутів [494] і що з вагонного парку вже вирушили по десант ешелони-порожняки, отже, ждати їх треба не пізніше ранку. Полковник Соловйов у колі кількох кадрових штабс-капітанів чахкав, як паровоз, доводячи, що розходитися ніхто не має права, поки він не дістане відповідного наказу за номером, числом, підписами і відтиском державної печатки, — нехай німецької, нехай французької, англійської, зулуської чи «вашої Директорії» — йому однаково, один чорт.
Сотник Вакулинський підійшов до Парчевського і доповів, що добровільно до петлюрівської армії зголосилося сімнадцять старшин і караули біля гвинтівок та «огневого харчу», а також дозори довкола казарми він виставив з цих сімнадцятьох.
І саме в цю хвилину враз один за одним ударили чотири гарматні постріли. Всі змовкли й зірвалися з місць. Гарматні постріли знову вдарили — знову чотири, один за одним. Це було не далі чотирьох-п'яти кілометрів — з боку вокзалу.
— Рота! — розгублено скомандував Соловйов. Кілька прапорщиків вже бігли до козел по гвинтівки. Петлюрівські старшини біля козел взяли на руку.
Аглая схопила Парчевського за лікоть і потисла так, що він мало не зойкнув. Гарматні постріли били один за одним частіше й частіше, вони вже зливалися в один суціль, ний грім канонади. І лунко гуркотів панцир — то били пан цирники.
— Рота! Слухай мою команду! — зарепетував полковник Соловйов.
Тоді Парчевський плигнув на ліжко і підняв руку догори:
— Панове старшини! — гукнув він з усіх сил, перекриваючи загальний шарварок. — Ім'ям командування об'єднаними силами військ української Директорії — Симона Петлюри, французької армії — президента Річарда Пуанкаре [495] та морського десанту короля Англії, Георга Чотирнадцятого [496], я, комендант залоги, наказую: струнко!
Всі стихли і стали майже струнко. Директорія, Пуанкаре, король Георг! Гуркіт канонади ревів не перестаючи. Парчевський стояв блідий, рішучий. Аглая мило посміхалася до вишикуваного строю офіцерів навпроти неї. Вона ховала підборіддя в ніжне, розкішне боа. Парчевський стояв на ліжку, обома ногами на чиїйсь білій подушці, і посіпував литкою в елегантній лаковій халявці чобіт. Шпори побрязкували ніжно й стиха.
— Ось що, панове офіцери, — сказав він, — панцирники війська Директорії вже годину тому ввійшли до міста. Це воші пристрілюються навкруги. — Парчевський нахабно посміхнувся. — Розумієте? Треба ж дати довкола на села гасла, що влади гетьмана вже нема, потім — взагалі, розумієте, темно, ніч?.. Я мушу вертатися до свого поста. Прошу бути спокійно. Я обіцяю вам щогодини висилати кінного зв'язківця з пакетом — алюр три хрести. Але раджу вам, мої панове, лягати і спокійно спати.
Вже виходячи, Парчевський сказав Вакулинському:
— Пане сотнику, зброї не давайте нікому без мого розпорядження. Ви ж розумієте, зопалу хтось може… ну, ви мене розумієте! Якщо буде замах повалити владу Директорії з боку господ руських офіцерів — без жалю огонь!
— Слухаю, пане залоговий отамане!
— Маю честь!
Юзеф вдарив по конях, і ландо плигнуло з місця. Аглая від поштовху впала навзнак. Але вона й не збиралася зводитися. Регіт давив її.
— Пуанкаре… не Річард… а Раймонд! — захлиналася вона. — І чому король Георг — Чотирнадцятий?
Парчевський схилився до неї:
— Чорт же їх там розбере! Серйозно — Раймонд? — він сміявся беззвучно з дрібним нервовим тремтінням. — А королі, ще в гімназії вчили, Людовіки, Генріхи — неодмінно «надцяті»…
— Але яке ж ви брехло! І як це ви здорово придумали оголосити тих дурнів петлюрівцями!
— Аглає!.. — схопив її руку Парчевський. — Мила!..
— Облиште! — Аглая відвела руку. — Слухайте! Панцирники гриміли.
— Звідки вони?
— Не знаю. Ще звечора. З боку Одеси. Хотіли пробитися на Київ. Офіцери…
Страшний вибух враз струсив повітрям, на мить розірвавши чорну запону ночі зблиском огнистої заграви. І тої ж хвилини затріщали сотні гвинтівок.
— В депо! — гукнула Аглая Юзефу. — Зразу на переїзд, тоді хоч і по шпалах, але кар'єром в депо!
— Слухам! — донеслося від Юзефа. — Тпрунь-тпрунь форвертс!
Коні сіпнули, і ландо заплигало по брукові так, що Аглая з Парчевський впали і мусили вхопитися за якісь рейки на днищі. Один погон Парчевського зачепився за якийсь гак і обірвався.
Застава на київській колії лежала за мостом, якраз в тому місці, де колія круто звертає праворуч, огинаючи ліляківські грунти. Вдень з цього місця дугу колії видно кілометрів на п'ять, за полустанок Браїлів. Вночі звідти зоріють разки брайлівських ліхтарів та семафорні світляки. Але зараз і там було зовсім темно — полустанок загасив огні. Передрання було непроглядне і чорне, як сама піч. Мжичка сіялася рідка й дошкульна.
Стах і Золотар лежали тісно, та вогкість пронизувала до самих кісток. Шинелі набрякли і були мокрі наскрізь. Мокра отава обпікала колючим холодом руки й лице. Кулемет кольт стояв у головах з заплавленою стрічкою. Гвинтівку кожний тримав у руці.
Панцирники коло станції вже змовкли, був уже й вибух, тепер — то зринаючи, то прищухаючи, то рясно, то рідко — там пахкали окремі постріли. Тут було зовсім тихо.
— Бабахнуло, — зітхнув Стах, — як чорт у діжку! Динаміт підклали, чи що?
Всі прислухалися — ніч відповіла лункою перестрілкою. Уткнувшись у мокру отаву обличчям, Золотар бубонів монотонно й безперестанку:
— Ну, скажіть на милість, хлопці самі, — хіба отака чоловіку належиться від природи судьба? І щоб отак просто з дня сотворенія миру, сказати б, з колиски?.. Ще як вона мене, мама, груддю кормила, забула вона мене на вокзалі — з переселенців, кажуть, вона була. Хто її зна, де вона, і як її звать… Ну, от з того воно й пішло: нема і нема мені долі. Всиновив мене стрілочник з тої станції, так втаскала його лиха година під паровоз. У сирітському домі год зо три, по-моєму, я прожив — як ударить тоді пожежа! Огонь — страшно як, і дуже було жарко, хоч і ніч. Виніс мене хтось, поклав у лодку — будинок на березі річки, виходить, був — і знову, мабуть, за другими дітьми побіг, а лодка тихенько від берега і попливла. Небо зверху, і знову ж ніч. Селяни, мабуть, мене знайшли — гусей, згадую, чиїхось все пас, а їсти мені не давав ніхто. Взяв я тоді торбинку і пішов. Діда якогось сліпого по базарах водив. Бив він мене дуже і все мені очі вивернути замірявся — щоб і я сліпцем був, не знать і для чого. Учитель тоді до себе мене забрав. Хороший був такий собі учитель — борідка і пенсне. Садовив мене проти себе і все питав, «что делать» і чи він не «живой труп». Чудак був чолов'яга, а хороший. Уночі жандарми прийшли і забрали у тюрму… Тоді в сапожника вар я місив, у коваля міха роздимав, в магазині підлогу замітав, горшки якісь ліпив, черевики чистив за копійку… І отаке мені скрізь: тільки до хлібця від оселедця хвіст, зразу ж того хазяїна чи в тюрягу заберуть, чи сам богу душу віддасть, чи зіп'ється, чи від холери помре, а то й в сумашсдший дім поведуть. Нема все талану мені та й нема.