Дитинство. Нашi тайни. Вiсiмнадцятилiтнi

— Екхе! — відкашлявся старий Пономаренко. — Екхе-кхе!.. — Він сплюнув набік і розгладив вуса на підборіддя вниз… — По приказу вищого начальства… — Він відкашлявся нарешті і хрипко закричав — Команду прийняв єфрейтор двісті другого приамурського його світлості графа Суворова полка Пономаренко Ісидор! — Потім він зразу притих і, поставивши долоні трубкою до вуст, зашипів праворуч і ліворуч: — Значить, слухай мою команду: пригвинтіть штики… До рукопашного бою готуйсь!.. Браття-орли! Солдатушки-ребятушки! Прикладом бей, штиком колі, шаблею рубі! Куля — дура, штик — молодець! На японця, чи, тьху, за мною — арш!

Цеп вийшов з-за паровозів з гвинтівками на руку між колій. Стрілянина від аудиторії зразу ж зірвалася, наче вихоре Але тої ж секунди чорна пітьма враз каменем впала скрізь, і тоді нагло спалахнула гірлянда дугових ламп навколо аудиторії. Стрілянина ту ж мить розсипалася, розгубилася. Групи «усусів» були як на долоні. Але вони нічого не бачили — вони були зовсім сліпі!

— Вперед! — залементував Пономаренко. — Браття-орли! — Він побіг, злегка припадаючи на праву ногу.

Весь цеп хилитнувся і кинувся за ним.

В цей час з боку міста на переїзд кар'єром злетіла пара коней і фаетон. Чорне лакове ландо баскі огирі несли просто на цеп. І просто перед цепом огирі враз стали дибки і повалилися додолу: кулі поклали їх обох враз. Ландо перекинулось би, якби не вперлося в кінські тіла. З ландо виплигнула Аглая. За нею виліз поручик Парчевський. На плечі в нього теліпався один погон.

— Товариші! — гукнула Аглая цепу вже навздогін. — Офіцерська рота…

Крики атаки її заглушили…

Роззброювати гетьманський гарнізон Аглая пішла ще до півночі.

Навдивовижу на ґанку комендатури Аглаю ніхто не спинив. Не було вартового і в коридорі, коло дверей комендантського кабінету. Вагаючись, Аглая постукала.

— Увійдіть! — пролунало зсередини. То був, безперечно, голос Парчевського.

Аглая розчинила двері і стала на порозі.

Парчевський був у кабінеті сам. Він сидів у кріслі позаду письмового столу, відкинувшися на спинку й поклавши ноги перед собою на стіл. Кашкет був збитий на потилицю, шинель лежала перекинута через спинку стільця, немовби він… саме збирався кудись іти, але, сівши на хвилину, забувся. В руках була цигарка, і він пускав кільця диму до стелі.

— Пардон! — зірвався Парчевський, впізнавши Аглаю. — Аглая Вікентіївна! Ви? — Він зашарівся.

— Я. Що це ви робите? — Вона підійшла і, скинувши рукавичку, простягла йому руку.

— Хм! — Парчевський всміхнувся щиро й ніяково. — Чекаю оце, щоб мене хтось прийшов і арештував. Може, це ви й прийшли арештовувати? — Він навіть радісно схопився. — Будь ласка, мій револьвер, отам, у кутку, шабля, а оце…

— Облиште! — відштовхнула Аглая револьвер. — Роззброювати доведеться вам, а не вас.

— Кого?

— Офіцерську роту, що стоїть в одинадцятому полку.

Парчевський сів.

— Сідайте, будь ласка. В роті щонайменше шістдесят чоловік, а може, н сімдесят п'ять. Один з оцим браунінгом та отим палашем я навряд чи…

— Вацлаве Юрійовичу! — вдарила Аглая рукавичкою об край столу. — Після того, що ви робили для нас, після вашої заяви про готовність іти навіть на бій… Пам'ятаєте? Я маю підстави розраховувати на вас! Звичайно, якщо ви відмовляєтеся, тоді так і скажіть…

— Аглає Вікентіївно! — перебив її Парчевський стримано і серйозно. — Я прошу хвилинку уваги. Агітація, яку провадили ваші люди в моїй сотні, дала найкращі результати: от уже кілька годин, як я залишився сам, пардон — брешу: вдвох з. нестройовим фурманом Юзефом. Передчуваючи сьогодні вночі переворот і не бажаючи виступати на оборону гетьманського уряду, мої козаки, всі до одного, розбіглися хто куди. Дев'яносто один чоловік. Втекли навіть писар і кухар. Втік каптенармус. Втік конюх. Втекла баба Текля, що витирала порох у цім кабінеті. Ви бачите — порох? — Парчевський мазнув пальцем по чорнильниці і підніс його Аглаї до очей. — Комендантська сотня, комендант і взагалі вся місцева гетьманщина — це один я. Компрене? [492] Л'ета се муа! Держава — це я! [493]

Якусь мить Аглая, примружившись, розглядала Парчевського. Її погляд м'яко ковзнув по збудженому обличчю офіцера. Потім вона не витримала. Вона чмихнула і впала в крісло. Регіт давив її. Парчевський стояв перед нею і посміхаючися, і хмурячися. Аглая нарешті пересміялася. Вона звелася знову, запинаючи своє манто.

— Ви маєте прекрасний наочний приклад марксистського твердження про те, що чекає вождів, коли вони одриваються від своїх мас! — ще розсміялася вона. — І взагалі прекрасно: через революційний саботаж мас вождь реакції покинутий напризволяще і реакційний уряд гине! Раджу вам усе ж таки зайнятися марксистською самоосвітою! — Аглая звелася і одягла рукавичку. — В такому разі, поручик Парчевський, ім'ям ревкому ви обеззброєні. Ваш револьвер!

Парчевський знову вийняв револьвер і ґречно простяг його Аглаї.

— Будь ласка. Куля в дулі, запобіжник зведений, обережно! А палаш?

Аглая взяла браунінг і знову сіла. Вона хвилювалась.

— Чому ви не попередили нас, що ваші козаки почали розбігатися?

Парчевський криво всміхнувся і закусив губу.

— Пардон! Але не маючи честі бути в рядах вашої партії комуністів-більшовиків, не ощасливлений і змогою знати ваші таємні адреси, конспіративні квартири, підпільні явки і як там ще у вас це зветься, я…

— Ну, не сердьтеся, Вацек! — Аглая звелася і поклала йому руку на плече. — Ми винні самі. Ви ж прекрасний і чесний хлопчина! — Вона тепло змружила очі, але зняла руку Парчевського з талії і вислизнула вбік. — Офіцерів роззброїмо ми самі. Накажіть вашому нещасному фурманові негайно ж подавати нам коней. Ландо Таймо ще живе?

Якусь мить Парчевський милувався енергійною, гарною дівчиною.

— Воно стоїть запряжене ще звечора. Як паровоз на парах! — Парчевський повернувся до коридора й гукнув: — Юзеф! Подавай під ґанок! — Вигук покотився гучно порожніми коридорами і залящав десь за розчиненими дверима. — Юзеф так і залишився разом з кіньми та ландо. Каже, жінка в Вороиовицях вже спородила знову, а він з дому над три роки. Вирішив залишитися парубком тут. Куди ми поїдемо? Охоче прокатаюся. Дозвольте взяти цю портьєру, щоб загорнути вам плечі? Іде дощ. Погони зрізати?

— Ні, ні! — мерщій спинила його руку з ножиком Аглая Вікентіївна. — Що ви? Зовсім навпаки! — Вона знову кокетливо змружила очі. — «Зірочки срібні, золотий погон!.. Саме це й добре, що ви… фараон…» — Вона проспівала це й засміялася. — Шкода тільки, що ви не полковник! Ну, та вже… Офіцери в роті вас знають добре? — Вона знову відштовхнула руку Парчевського від своєї талії. — Прекрасно! Ми поїдемо зараз до них. От вам ваш браунінг, у мене є свій.

— Візьміть собі! — всміхнувся Парчевський. — Хай буде і у вас два. На всякий випадок. А також на пам'ять від мене. Номер три-тринадцять-два нуля.

— Ні, ні! — сказала Аглая. — Подарунки — це потім! А зараз він може стати вам у пригоді! — Вона простягла браунінг Парчевському назад.

— Ах, дєтка! — відсторонився Парчевський. Потім він вийняв з обох кишень по браунінгу і навів їх на Аглаю. — Учитись вам треба, без краю учитись! Ну хіба можна роззброювати отак, як ви? — Він сховав браунінги до кишень штанів. Зате вийняв з кишень френча другу пару. — Я ніколи не ношу менше як чотири, окрім того, що в кобурі.

— Нахаба! — Аглая реготала червоніючи. — А я вам ще вірила! Ну, постривайте ж тепер! Я вам віддячу, заноза! Пішли!

Ландо вже загуркотіло по бруку під вікном. Вони вийшли в холодну й вогку ніч. Парчевський лишав усі двері навстіж, а меблі перекидав, немов у приміщенні пройшов погром.

— Кланяюсь, папі Аглайо! — весело привітав Аглаю Вікентіївну фурман Гаймо. — Ніч добра, веселий буде шпацір! Коні встояли — юх!

— Здоров, Юзеф! Пустиш коней, як зможуть. І не спинятися, нехай там хоч що!