Серед дикунiв Новоi Гвiнеi

Я з'їхав на берег, на мис Обсервації, і, побачивши там кількох давніх знайомих із Гумбу, сказав їм, що буду завтра ранком у Бонгу та що для корвета треба живності: свиней, таро, бананів тощо. Боячись пропасниці, я не відважився того ж вечора рушити в інші села й повернувся на корвет.

18 березня адмірал, кілька офіцерів і я з'їхали на берег коло селища Бонгу. В супроводі тубільців, які, перебиваючи один одного, зверталися до мене, питаючи, де я житиму, коли почати будувати мені хатину тощо, — ми обійшли селище. Воно видалося мені цього разу меншим і занедбанішим, ніж 1876–1877 років. Пригадавши розміщення селища, я незабаром помітив, що аж два майданчики з довколишніми хатинами обернулися на пустир. Майданчики заросли травою, а руїни хатин кущами. На мої запитання мені пояснили, що частина тубільців, які жили в цих хатинах, вимерла, а інші виселилися. Згідно з моїми інструкціями, даними під час від'їзду 1877 року, всіх дівчат та молодиць зараз виведено, лишилося тільки кілька потворних баб. Пам'ятаючи також мої поради, тубільці прийшли не тільки без зброї, а навіть без найменших прикрас. Тому-то вигляд у них був сьогодні досить нужденний (дикуни без прикрас, патлаті, скидаються на європейців, убраних у лахміття), тим більше, що не було майже молоді. Вони пішли в Бонгу з нагоди великого «ая» та «муна», що був там; інші, мабуть, були в лісі, охороняючи жінок.

Мій давній приятель Саул розповів мені довгу історію про «тамо інгліс» (мабуть, експедиція шхуни «Dove»), потім про прихід у Гарагасі абадам Маклай (Маклаєвого брата), як вони, певно, називали Ромільї [67].

Пригадавши, що я не бачив ще Туя, я урвав розмову, спитавши про нього. «Туй муен сен» (Туй помер), — відповів Саул. Мені було дуже шкода мого давнього приятеля. Я лишив тубільців Бонгу дуже схвильованих, сказавши, що привіз їм бика, корову, цапа та кіз. Усі повторювали за мною назви цих тварин; усі хотіли бачити їх одразу ж. Я пояснив, що для привезеної худоби треба збудувати огорожу, щоб вона не розбіглася. Тубільці багато говорили, але ніхто не брався до діла. Ще раніш я переконався, що коли дати тубільцям якусь річ на загальне користування, а не одному якомусь, то це завжди буде помилкою, бо ніхто не піклуватиметься про спільну власність. Проте дати привезену худобу комусь одному або роздати по одній тварині на кілька осіб, — мені здавалося неправильним. Сказавши, що я приведу корову та кіз до заходу сонця, я пішов до того місця, де 1876–1877 років був мій дім. Прийшовши туди, я майже не впізнав місцевості. Під великими деревами, які колись оточували мій дім, скрізь росли великі кущі; тільки подекуди, зрідка, виглядали між зеленню кокосові пальми, які я колись посадив, банани та багато динних дерев. Замість широких стежок, завжди дуже чистих, навколо моєї хатини було тепер дві-три стежки, якими можна було пройти тільки з великими труднощами. Я пішов просто туди, де колись стояли обидва доми. Між кущами я знайшов шість паль, які ще стирчали там. Тільки й того. Пригадуючи, з якими турботами я будував собі дім, як терпляче розводив плантації, мені важко було повірити, щоб якихось п'ять-шість років було досить, щоб обернути це все на глухий закуток густого лісу. Це був зразок розкішної родючості грунту.

Проте часу на роздуми в мене не було, і я наказав тубільцям, які супроводили мене, розчистити те місце, де 1877 року в мене росла кукурудза й де мені здалося, що кущі були не такі густі. Я звелів повисмикувати з корінням невеликі деревця, а це при великому числі робочих рук було зовсім не важко. Розчищене місце матроси скопали своїми залізними лопатами на просторі кількох квадратних сажнів. Я послав тубільців по воду, а сам за допомогою мого слуги з Амбоїни, Яка та обох матросів почав розсаджувати молоді рослини й насіння, привезені з Амбоїни. Принесеною в бамбуках водою полито щойно посаджені рослини. Не посадив я тільки насіння кофе, віддавши його Саулові та деяким іншим тубільцям передати жителям гірських селищ, де для кофейного дерева клімат підходить більше, ніж на березі Маклая. Тубільці, видимо, цікавилися всією цією процедурою. Проте я не був певний, що мій експеримент удасться, і навіть боявся, щоб на щойно скопану землю не прийшли того ж або другого дня свині та не порозривали нової плантації; а зробити достатньо міцну огорожу годі було. Мені бракувало часу, щоб доглянути самому, як споруджуватимуть її, а тубільці були надто збуджені приходом корвета та будуванням коло селища загородки для худоби. Я пішов лісом добре знайомою стежкою до Горенду; але й стежка була дуже занедбана; невисокі тоді кущі виросли тепер у великі дерева, і знайома стежка здалася мені зовсім новою. Дійшовши кінець кінцем до місця, де шість років тому лежало селище Горенду, я був украй вражений. Замість величенького селища, лишилося тільки дві-три хатини; все заросло так, що годі пізнати. Мені стало чомусь так сумно, що я поспішив вийти до моря й рушити назад на корвет.

Пополуднувавши й трохи відпочивши, я повернувся на берег і пішов знову в Бонгу. Я почував себе як дома, і мені здається, що ні до одного кутка земної кулі, де мені доводилося жити під час моїх мандрів, я не почуваю такої прив'язаності, як до цього берега Нової Гвінеї. Кожне дерево здавалося мені давнім знайомим. Коли я прийшов у селище, навколо мене зібралась юрба. Багатьох знайомих облич я не міг долічити; багато хто видався мені зовсім незнайомим. Під час мого останнього приїзду вони були ще юнаками, а тепер у них самих були діти. Тільки небагато дідів були мої давні колишні приятелі.

Дві обставини особливо впали мені в очі. По-перше, мені й усім, що були навколо мене, здавалося, немовби тільки вчора, а не шість років тому я був у Бонгу востаннє; по-друге, мені видалося дивним, що з боку папуасів не було аж ніякої дружньої демонстрації до мене після того, як я так довго не був тут. Подумавши трохи, я побачив, що це друге цілком зрозуміле: таж я сам нічим особливим не виявляв свого задоволення, повернувшись сюди; чого ж мені дивуватись, якщо і папуаси не скачуть від радості, бачачи мене. Проте були й такі серед них, що, притуляючись до мого плеча, заплакали і, хлипаючи, почали перелічувати померлих під час моєї відсутності: «І цей помер, — казали вони, — і цей, і цей», тощо. Всім хотілося, щоб я, як і колись, оселився між ними, але цього разу вже в самому селищі; хотіли також знати, коли я знову повернуся; що їм робити, якщо знову об'являться «тамо інгліс».

Кілька хлопчаків, випереджаючи один одного й захекавшись, прибігли із звісткою, що «тамо рус» з «бульборо-рус» (великою російською свинею) наближаються в «кабум ані боро» (в дуже великій шлюпці). Всі кинулися бігти; я також подався за натовпом. Справді, великий баркас ішов недалеко від берега. Через те що великому баркасові через положистість берега не можна було підійти до нього, офіцер, під командою якого був баркас, наказав кільком матросам, щоб вони, закотивши штани, зіскочили у воду. Великий натовп жителів Бонгу, Горенду та Гумбу мовчки стояв уздовж берега, стежачи за кожним рухом людей. Двоє з матросів, вискочивши, тримали кінці мотузків, прив'язаних до рогів бичка. З перехиленого на один бік баркаса вискочила молода тварина й, опинившись у воді, подалася спочатку вплав, а потім бігом до берега, так що матросам було нелегко затримувати її. Бичок побіг уздовж берега й тягнув матросів, які бігли за ним. Було дуже комічно дивитись, як близько сотні тубільців, побачивши нову для них тварину, що здавалась їм, які не знали тварин більших за дикого кабана, величезною, — розсипалися врозтіч; деякі навіть полізли на дерева, інші кинулися в море. За бичком пішла корова, яка виявилася далеко сумирнішою, ніж він. За нею з'явився цап у супроводі кіз. Усіх їх матроси вели за мотузки, прив'язані до рогів. Уся ця процесія рушила в селище, куди поспішив також і я, щоб розпорядитись та наказати тубільцям допомогти матросам. У селищі було споруджено огорожу метрів п'ятнадцять у квадраті для бичка й корови. З деякими труднощами матроси змусили їх перестрибнути через високий поріг огорожі. Хвіртку зараз же забили, бо я гадав, що мине деякий час, поки тварини призвичаяться до свого нового становища. Кілька матросів з баркаса, які прийшли глянути на селище, наламали в лісі молодих гілок усяких дерев і кинули за огорожу. Видимо, це частування припало до вподоби корові, бо вона одразу ж заходилася їсти. Бичок був дуже неспокійний: він ходив уздовж огорожі, нюхаючи повітря і мовби шукаючи виходу. Присутність матросів, які доглядали його під час переїзду з Амбоїни, наче заспокоювала його. Роги звільнено від мотузків, і тварини, здається, стали почувати себе спокійніше. Через те що не було іншого приміщення, то цапа й кіз я запропонував тубільцям помістити в одній з хатин і сказав, щоб жінки принесли їм завтра молодого унану. Один з матросів зауважив, що слід би показати тубільцям, як доїти козу. Коли принесено табір, якого я попросив, і матрос почав доїти одну з кіз, усі тубільці збіглися подивитись на це диво. Вигукам та розпитуванням не було кінця-краю, але ніхто не відважився покуштувати молока, яке довелося випити матросам.