Серед дикунiв Новоi Гвiнеi

— Абуї та Малу тут чи ні? — Перед цим, забувши ці імена, я мусив був переглянути мою записну книжку, бо записав їх учора ввечері в пітьмі. Коли я назвав ці два імені, тубільці почали перезиратися між собою, і за кілька секунд мені сказано, що Абуї тут.

— Поклич Малу, — наказав я.

Хтось побіг по нього. Коли Малу прийшов, я підвівся й показав Абуї та Малу два місця кало самісінького багаття, якраз напроти мене. Вони видимо неохоче підійшли й сіли на вказані місця. Потім я звернувся з короткою промовою до перекладача., що перекладав у міру того, як я говорив, цебто майже достоту точно. Зміст промови був приблизно такий. Почувши вчора від людей Богатім, що двоє людей Горіми, Абуї та Малу, хочуть мене вбити, я прийшов у Горіму, щоб глянути на цих людей. (Коли я почав дивитись по черзі на обох, вони відверталися кожного разу, як зустрічали мій погляд). Що це дуже недобре, бо я нічого не заподіяв ні Абуї, ні Малу й нікому з людей Горіми; що тепер, прийшовши пішки від Богатім до Горіми, я дуже стомився і хочу спати; що я зараз ляжу, і коли Абуї та Малу хочуть убити мене, то хай зроблять це, коли я спатиму, бо завтра я піду з Горіми.

Договоривши останні слова, я попростував до барли й, злізши на неї, загорнувся в ковдру. Мої слова справили, здається, неабиякий ефект. Принаймні, засинаючи, я чув вигуки та розмови, де не раз повторювалося моє ім'я. Хоч я недобре спав і прокидався кілька разів, та це сталося не через побоювання перед тубільцями, а, мабуть-таки, через мою важкувату вечерю, якої я звичайно уникаю.

Другого ранку я був, розуміється, цілий і неушкоджений, і перед тим як я пішов з Горіми, Абуї приніс на подарунок добрячу свиню і разом з Малу конче жадав проводити мене не тільки до Богатім, але й до таль Маклай.

Цей епізод, про який оповідали й переказували з селища до селища, справив велике враження.

Липень

Екскурсія в селище Телят. Моя шлюпка (динга) була занадто мала, щоб умістити провізію на кілька днів та різні речі (стіл, складаний стілець, гамак тощо), потрібні для багатоденної екскурсії. Крім того, вона була занадто плоска (низька), і її легко могло залити водою під час великого хвилювання. Тому я вирішив, що вона незручна для екскурсії в Телят і надумав скористуватись одним з великих ванг Білі-Білі. Ці піроги, як я вже казав, мають досить простору хатину на платформі, і в одній з таких пірог я міг не тільки вмістити всі свої речі геть аж до висячої гасової лампи, але знайшов місце для стола та мого невеликого крісла. В хатині ж другої піроги помістився Сале з усім кухонним начинням. Кожним вангом керувало двоє людей: один — парусом, другий — стерном. Один ванг належав моєму давньому приятелеві Каїну, другий — Кісемові, дуже енергійному, але, на жаль, занадто балакучому жителеві Білі-Білі. Люди цього селища з діда-прадіда щороку по кілька разів мандрують уздовж північно-східного берега до селища Телят.

Вони вивчили цю місцевість, вітри, періодичність їх, течії, зручні пристані вздовж берега тощо. Тому-то було цілком природно, що я надав своїм супутникам всю морехідну частину експедиції, умовившись тільки, що ми будемо спинятись у кожному селищі стільки часу, скільки це буде для мене потрібно. Каїн і Кісем пояснили, що всі переходи із селища в селище вздовж берега ми робитимемо вечорами або ночами, користуючись береговим вітром, який дме рівномірно кожної ночі, починаючись через годину або дві після заходу сонця й триваючи до світанку. Протягом дня нам неможливо було б боротись з супротивним зюд-вестом, який іноді буває дуже сильний.

Отже, годині о восьмій вечора тубільці допомогли людям Білі-Білі спихнути обидва важкі ванги в море. Вітер був невеликий, і ми просувалися вперед дуже поволі. Я вже познайомився з цим берегом раніше, тому ліг спати, цілком покладаючись на досвідченість Каїна і Гассана. На деякому віддаленні за нами рухалась і друга пірога з Кісемом, його сином та Сале в ролі пасажира.

6 липня на світанку ми проходили повз мис Ріньї, який тубільці називають «Теваліб». Мис цей складається з коралового рифу, який підіймається футів на п'ятнадцять-двадцять над рівнем моря у вигляді чорнуватої, поточеної прибоєм стіни, над якою в свою чергу підноситься праліс. Пройшовши мис Теваліб, ми опинилися коло піщаного берега (улеу), за деревами якого видно було хатини покинутого селища Бай. Трохи згодом ми пройшли обмілину, коло якої вода дуже хвилювалась і пінилась.

У той час як ми рухалися вздовж берега, кілька тубільців бігло по берегу, намагаючись роздивитись, хто б це могли бути ці дивно вбрані люди (я і Сале), що пливли на вангах у Білі-Білі. Пройшовши гирло річки Товар, ми повинні були витягнути свої ванги на берег, бо зайшов штиль; тут нам чимало допомогла система блоків, яку дав мені П. П. Новосельський ще 1871 року, за які я йому не раз був дуже вдячний. Мої супутники. швидко навчились їх застосовувати і поводилися з ними дуже спритно. З цього місця відкривався гарний краєвид на гори. Але мені не довелося довго милуватися ними, бо великі білі хмари закрили гори й долини. Тут, на березі, колись було селище, але внаслідок нападу ворогів його перенесено в ліс на досить далеку відстань від берега по правий бік річки Товар.

Маючи перед собою цілий день, я пішов з Каїном та Гассаном у селище Бай. Ми йшли не поспішаючи лісом, що являв для мене великий інтерес своєю різноманітною рослинністю, і тільки після полудня прийшли в селище. Коло деяких хатин — усі вони були зовсім нові — посаджено банани й багато тютюну; кокосових пальм, за винятком однієї, не було зовсім. Це, як мені пояснили, сталося тому, що тубільці боялись, як би пальми не стали, коли підростуть, принадою для ворогів. Дарем з особливими прикрасами був єдиною хатиною, яка відрізнялася від інших своєю будовою. Ми знайшли в ній притулок, ховаючись від сонячного проміння. Туди ж нам подали частування, що складалося з таро та вареної курки.

Записуючи діалект селища Бай, я побачив, що тубільці тут не мають назви для рослини, з якої роблять кеу. Вони не тільки не вживають напою, виготовленого з нього, але відмовляються навіть від кеу, коли бувають у селищах, де він становить головний аксесуар усякого бенкетування.

Нарисувавши дарем, я зібрався назад. Прощаючись, тубільці піднесли мені живу курку й таро. Ночував на ванзі, витягнутому на берег.

7 липня

Збудив людей дуже рано. Ми продовжували путь у темряві. В одному місці Каїн вказав мені, що тут було селище Миндир, але його спалено й покинуто жителями, які переселились в інше місце. Коли стало розвиднятися, ми пливли вздовж берега, оточеного скелями (піднесений кораловий риф). Тут на великій відстані не трапляється жодного улеу, через що нема й берегових селищ. Коли зовсім розвиднілося, ми під'їхали до селища Мегу, де, за словами Каїна, майже всі жителі вимерли. Кілька рак-рак (піроги, зроблені з невидовбаних стовбурів) виднілося коло берега. Поминувши селище Лемчуг та гирло Сарекак, ми обпливли мисок, за яким показався другий, густо зарослий кокосовими пальмами. Це був Бан (селище Сінгор) — одне з найбільших селищ цього берега.

Ми підійшли до його улеу близько п'ятої години пополудні. Великий натовп тубільців чекав нас коло берега і, підхопивши наші ванги, витягнув їх високо на берег. Я рушив у селище. Воно виявилося досить великим. Тип людей нічим особливим не відрізнявся від типу моїх сусідів. Костюми чоловіків були зовсім такі ж, як у людей Білі-Білі; заміжні жінки закривали груди, одягаючи на шию торбу, що спускалася до пояса. У дівчат одяг скидався на легкий костюм дівчаток Білі-Білі, тобто, крім невеликих китиць з тороків попереду й позаду, кілька рядів ниток, нанизаних черепашками й собачими зубами, висіло, спускаючись півколом, по боках сідниць. Взагалі тутешні тубільці носили багато прикрас з черепашок. Це селище також головне місце виробу великих прикрас, які тубільці носять на грудях, так званих «сюаль-боро», що дуже ціняться скрізь на березі Маклая. Мені хотілося придбати один екземпляр цієї прикраси, і я запропонував великого ножа та багато всякого дріб'язку в обмін за сюаль-боро, але цього виявилося не досить: додавши ще ножа, я, нарешті, одержав бажане. Скрізь валялися великі черепашки, з яких виточують сюаль-боро; тут же лежали великі точильні камені, на яких виточують ці прикраси. На жаль, я не бачив, як саме їх виробляють. Сила горіхів кенгара лежало в лушпинні на матах. Горіхи виставляють отак на два або на три дні на сонце, після чого м'ясиста оболонка їх стає дуже м'яка, і горіхи легко від неї відокремлюються.