Пiдняти вiтрила!

Але того року, коли він закінчив школу, гроші П'єра не могли покрити навіть вартості матеріалу: інженери, які не мали права допускати найменшої похибки в розрахунку опору матеріалу, помилились у визначенні вмісту власних гаманців.

— П'єре, знаєш, що треба зробити? — запально вигукнув Антон, який ніколи не падав духом. — Відкладемо наш задум на рік, на один лише рік — і в нас будуть гроші не тільки на корабель, а й на екіпаж! Треба піти в Туреччину!

— В Туреччину? А що спільного в Туреччини з Вогняною Землею?

Антон показав на величезне оголошення на воротях політехніки, яке сповіщало, що Туреччина шукає інженерів для будівництва залізниці.

— Я все підрахував, П’єре! Турки платять у чотири рази більше, ніж можна заробити тут!

— Але ж ми корабели!

— Це нічого! Будемо будувати мости й залізниці!

П'єра не дуже довго треба було переконувати, і вже ввечері друзі їхали в Марсель, де сіли на перший же пароплав, який ішов у Стамбул.

Тоді їздили не так, як сьогодні. Спершу, вирушаючи з Парижа, Антон мав намір поїхати нарешті через батьківщину, бо вже десять років не бачив батька. Але так він утратив би, принаймні, місяць часу, і хтозна, чи буде потім ще вільним заманливе місце, оплачуване султаном. Може, через півроку чи за рік він добереться якимось пароплавом до Бреїли, а звідти вже поїздом до Бухареста.

Тоді й пошта працювала не так, як сьогодні: старий Лупан помер у травні, а звістку Антон одержав у серпні.

— Не карайся, що тебе не було при ньому в останні хвилини, — розраджував П'єр. — Наскільки я його знаю з листів, у смертний час він тебе не лаяв, а благословляв!

У Туреччині молоді інженери ще раз доказали свою нетямковитість у грошах. Через рік, незважаючи на всю ощадливість, вони вимушені були визнати, що зароблена сума далека до тої, яку вони планували. Відтак залишились ще на рік будувати залізницю Андріанополь-Стамбул.

Вони днювали й ночували на будівництві — влітку в наметах, взимку в землянках або в селянських хатах, навіть не виходили в місто, щоб не витрачати зайве жодної монети. І тільки навесні, коли залізниця дійшла до Золотого Рогу з його смарагдовою водою, дозволили собі розкіш: найняли човен і подалися в Стамбул, маючи намір пробайдикувати весь недільний день. Та чи могли вони піти у велике й дивне місто, не заглянувши на пристань Галату, де небо поцвяховане щоглами пароплавів і вітрильників?

Цієї неділі на початку березня у порту стояла голландська шхуна «Марта», капітан якої, зневірений, хворий і покинутий командою, продавав її за тисячу турецьких лір, тобто набагато дешевше, ніж коштує караван віслюків. Люди його один по одному найнялися на пароплави, бо там роботи менше, а платня більша. Старий капітан розумів, що пароплави незабаром витіснять вітрильники з морів. Тож йому не залишалось нічого іншого, як продати судно тут, де ще трапляються покупці, щоб перевозити вантажі по Чорному, Мармуровому морях і на архіпелаг. Але й тут покупців було не густо. Спершу він просив за шхуну три тисячі лір, потім дві, а тепер віддавав за одну…

— Дорогувато, братику! — крутили носом греки-капітани.

Турки, правовірні власники каїків на Босфорі, загнутих на кормі й на носі, мов капці в сералях, навіть голови не повертали, щоб глянути на цей чудовий корабель, хоч знавець міг би одразу сказати, що він здатний долати жорстокі шторми Північного моря і легко летіти по океану.

П'єр Ваян і Антон Лупан були добрими знавцями не тільки тому, що мали дипломи корабельних інженерів, а головне, що стільки літ підряд осягали в Сен-Мало науку ціннішу, ніж може дати будь-який інститут. А тисяча лір — саме стільки вони зуміли зібрати.

Обидва приятелі мовчки перезирнулись і, не змовляючись, подумали одне й те саме: навіщо будувати новий корабель, витрачаючи на роботу не менше року, не кажучи, що він обійдеться їм у п'ять разів дорожче?

— Пане, — сказав П'єр, відмовляючись сісти на стілець, запропонований капітаном, — «Марта» варта набагато більше, але в нас рівно тисяча лір, якраз стільки, скільки ви просите.

Вони всі троє були в каюті капітана, перед тим оглянувши судно вздовж і впоперек. Антон відчував, як під ним похитувався Босфор, у повітрі витав запах дерева, клоччя, смоли, і йому здавалося, ніби він іде океаном, і якесь ще неясне щастя підіймалося в грудях, охоплюючи його всього.

— З нашого боку непорядно користатися скрутним становищем, у яке ви потрапили, — вів далі П'єр. — Ми почекаємо тиждень, може, з'явиться купець і запропонує вам справжню ціну…

Капітанові здалося, що з нього глузують:

— Юначе, ти з якої планети впав?.. Але оскільки ти зі мною чесний, скажу і я тобі так само: ти вважаєш, що Стамбул такий порт, де хтось може прийти й сказати: «Чоловіче, ти просиш тисячу лір. Це дуже мало — візьми, будь ласка, півтори!..» Ніхто не дасть більше! Давайте ваші гроші, і вважаймо, що ми про все домовились! Інакше я виведу корабель у море і затоплю його власноручно, але не віддам береговим розбійникам!..

— А далі що робити? — уже по-справжньому перелякався Антон трохи згодом. — Може, не будемо поспішати, щоб не уподобитись тому щасливчикові, який виграв у лотерею слона й радів цілий день, а потім жахнувся, бо харчування ссавця його розорило.

Щастя, що в житті цих двох друзів сумніви одного врівноважувалися запальністю другого.

— Друже мій, — відповів П'єр, — той чоловік був просто дурень. Я на його місці пішов би в Африку, і слон там харчувався б сам, як і тисячі інших слонів.

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав Антон.

— Будемо шукати команду…

— А чому капітан не знайшов жодної людини?

— Він старий і зневірений, як і всі старі, що тільки зітхають за давніми часами замість того, щоб зрозуміти день сьогоднішній. Якийсь час ми возитимемо вантажі по Егейському морю, по Мармуровому і за рік, якщо справи підуть гаразд, матимемо досить грошей на дорогу через Атлантику.

— Але ж наш контракт з дирекцією залізниць закінчується лише через рік!

— Один із нас залишиться і відповідатиме за обох. Адже ми підміняли інших.

— Воно то так, але ті люди принаймні були тут, їх бачили, вони ходили одержувати гроші.

— Можна облагодити й це! Чого тільки не можна облагодити в Туреччині! Я знаю тут службовців, які в одній і тій самій фірмі обіймають по кілька посад. Вчинимо так і ми. Хтось із нас буде водночас і П'єром Баяном, і Антоном Лупаном, падишах же із свого бюджету оплачуватиме їх обох, а це, зважаючи на наші потреби, дуже важливо…

Антон слухав його й недовірливо похитував головою.

— Але перш ніж шукати екіпаж, — провадив далі П'єр, — треба, мабуть, перемінити назву корабля. «Марта» щось говорить тобі?

— Жіноче ім'я…

— Звичайно, але навіщо на кораблі ім'я жінки, коли це не ім'я моєї коханої, бо й самої коханої в мене нема.

— І в мене теж! — зітхнув Антон.

— Юначе, ти сам вибрав свою дорогу! Але тепер назад вороття немає! Буде в тебе ще й кохання, якщо матимеш для цього час… «Марта» — мабуть, ім'я дружини капітана. Бідолашний чоловік вимушений був підкоритися варварському звичаєві. Якщо капітан не охрестить корабля іменем своєї дружини, це означає, що він не житиме з нею. У Сен-Мало був один рибалка, який мав шість жінок і шість разів міняв назву свого шлюпа. Коли він одружився всьоме, вранці після весілля, як водиться, пішов на берег з пензликом і фарбою, щоб здійснити належний ритуал. Але якийсь жартівник випередив його, і вночі шлюп набув собі ім'я, що справді підходило йому: «Синя Борода». Я не жартую: на березі Ла-Маншу всі знають цю історію.

— І він не перемінив назви? — спитав, усміхаючись, Антон.

— Ні, старий рибалка вирішив, що так буде краще. Але повернімося до «Марти»… Ти яке ім'я їй пропонуєш?

— Не знаю… Думаю, тут повинен бути якийсь символ, пов'язаний з нашими бажаннями.

— Тобто знову ритуал?

— Але ритуал благородніший, аніж у твого рибалки!

— Згода. Тоді назвім її «Есперанса»… [7]