Пiдняти вiтрила!

Тепер Блек Педро звів отупілі очі й розгублено заревів. Хіба він не може зробити хоч що, аби тільки побачити батька?

— Ходімо, Педро! — вів далі Мартін Стрікленд. — Обміркуємо все спокійно в теплі та почекаємо слушної хвилини…

А в цей час Антон Лупан зібрав усіх своїх людей у каюті.

— Хлопці, ми привезли з собою гадюку…

Ісмаїл приклав палець до чола і хитро усміхнувся:

— Я бачити, що справа не є чистий із цей Стрікленд!

— Облиш, Ісмаїле, не вихваляй себе даремно… Зараз нам залишається тільки оплатити помилку: або ми йдемо, або сходимося з мерзотником урукопаш.

Очі в людей засвітилися.

— Відходити? А навіть думки такої не може бути, пане! — відповів стерновий, грюкнувши кулаком по столу.

— Золото, Герасіме?

— Хай би й так, та золото ми можемо знайти і в іншому місці, бо берег довгий. Але ж є ще й гордість наша!

— Ви теж такої думки? — спитав він, глянувши на всіх.

— Звичайно! Ми чоловіки чи ні, щоб боятися якесь стерво!

Нарада тривала до вечора. З настанням сутінок Ієремія узяв мушкет, бо йому випало першому, добрався шлюпкою до берега і знайшов зручне для спостереження місце на березі річки. Так вони вирішили: відтепер екіпаж «Сперанци» охоронятиме щоночі селище, аж поки алкалуфи зрозуміють, що вони мусять охороняти його самі.

Одначе люди в засідці ніколи не чули скрадливих кроків. Блек Педро жодного разу не перейшов річки, зате коли алкалуфи прибували на той бік, він про щось потай шепотівся з деякими з них.

А загалом зима минала в спокої. Вода в протоці здавалася мертвою, за цілі місяці тут не пройшов ні корабель, ні навіть пірога, ніби весь світ вимер.

РОЗДІЛ XXX

НЕВІДОМА ЗЕМЛЯ

Тепер, коли була оголошена війна між екіпажем «Сперанци» і Мартіном Стріклендом, експедиція через гори зазнала удару, якого не сподівався Антон Лупан. Він думав узяти з собою п'ять чоловік, і Герасіма в тому числі, оскільки той найсильніший, найвідважніший, найрозважливіший і водночас найвідчайдушніший з-поміж усіх, але якраз саме через ці якості його слід залишити на борту, щоб тут була людина, яка могла б зійтися груди в груди з таким небезпечним ворогом, як їхній сусід через річку.

Після тривалих роздумів капітан вирішив залишити Герасімові Ісмаїла, оскільки той більше ходив по морях, аніж по суші, та ще Ієремію й Хараламба.

Хоч би яким дивним могло видатись Антонове рішення, однак він узяв у небезпечну подорож і Аднану. А втім, хто міг сказати, що небезпечніше — іти через гори чи залишатися тут, віч-на-віч з грізним і підступним Мартіном Стріклендом?

Антон уже не чекав П'єра, у нього вже й душа втомилася від тривог, а розум від припущень, які розбивалися одне об одне, і жодне не мало під собою надійної основи. Іноді він думав, що П'єр висадився на берег океану, як це зробив його батько, маючи намір пройти з півдня і вийти до протоки, хоча колись у своїх розмовах вони відкинули цей план. Але якщо його друг вчинив навіть так, то вже давно мав би прийти, якщо… Якщо не загинув і він, як Арнольд Ваян.

На цій дорозі чаїлась якась небезпека, бо загинула перша експедиція, а може, й інші, які намагалися пройти тут.

Але Антон чомусь був певен, що йому все вдасться, тому не відчував ніякої тривоги. Душа його хвилювалася, то правда, але тільки від думки, що після стількох чекань і страждань він нарешті вирушає до невідомої землі.

Антон узяв з собою й Мігу, вісімнадцятирічного хлопця, дужого, мов чоловік у розповні сил.

Залишалося вибрати ще одного, і Антон зупинився на плотогонові, чиє вміння поводитися в лісі було неперевершене.

У жовтні, коли почулися подихи весни, люди почали грунтовно готуватися до походу, зайвий раз перевіряючи все, і 10 жовтня були готові вирушати в гори.

Був звичайний похмурий ранок, зверху сіяла дрібна мжичка, а вершини гір затягнув той самий непроникний туман. Аднана й Мігу, тримаючи поні за вуздечки, чекали на березі. Негріле, якого теж узяли, стояв між ними, дивлячись через річку, прищуливши вуха, і хрипко гарчав. Блек Педро, майже злившись із деревом, стежив за приготуваннями, його й не видно було, але собака відчув, тому й стояв так, наїжившись.

Капітан і Крістя Бусуйок сіли в шлюпку й попрямували до берега.

— Пане!.. — почав стерновий.

— Я знаю, що ти хочеш сказати, Герасіме, — усміхнувся Антон. — Але не турбуйся, ми повернемось за п'ять-шість тижнів… Якщо нас не буде, ти не шукай нас, це все одно марно.

— А тоді, пане?

Обличчя капітана на мить затьмарилось, і він додав тихше, щоб не почули ті, на березі:

— Якщо ми не повернемось за два місяці, піднімай якір і пливи!

— Куди?

— Куди захочеш!

— Та облиште, пане, не беріть собі таких думок у голову, ми неодмінно повернемось! — сказав майже розгнівано плотогон.

І до кінця дня він не зронив більше ані слова. О восьмій годині невеличка експедиція вирушила в дорогу.

Давши волю Негріле, який не хотів триматися їхнього кроку, решта розтяглися вервечкою — попереду Антон, потім Аднана й Мігу, ведучи поні з поклажею, а в кінці мовчазний плотогон. Перед тим, як заглибитися в ліс, кожен ще раз крадькома озирнувся назад, навіть Антон Лупан.

«Сперанца» стояла на якорі, і цієї миті всі відчули, що вони люблять її, мов живу рідну істоту.

Потім дерева за ними зімкнулися, закривши краєвид на берег, і подорожні — четверо людей, собака і двоє коників — залишились самі.

Спершу вони йшли по течії річки вгору, давно знаною дорогою. Підйом був неважкий, нових перешкод не було, окрім тих, які вони знали. Та й далі, три дні підряд, ніщо не заважало їм рухатися. Природа тут була така неуважна, мов той чоловік, що чіпляє величезний замок на вхідні двері, забуваючи замкнути інші.

Під кінець третього дня, обігнувши гору Олівія, вони опинилися біля витоку річки, під горою, вершина якої ховалася в тумані.

Антон Лупан узяв з приладів та інструментів лише барометр-анероїд, компас, термометр, гідрометр та анемометр для визначення сили вітру, вважаючи, що даних, зібраних з їхньою допомогою, буде досить, аби змалювати для науковців обриси невідомої землі. Узяв він з собою і секстант, щоб при потребі визначити місцеперебування за небесними тілами, хоча й не був певен, чи випаде ясна година й він зможе виміряти їхню висоту.

Спали вони в наметі, але доводилося довго шукати більш-менш сухе місце. Поні їм дуже пригодились, бо лише намет з грубого вітрильного полотна важив тридцять кілограмів, і комусь довелось, би його тягти на собі.

Вранці четвертого дня вони покинули Олтець, який вивів їх сюди, і, користуючись компасом, попрямували на схід, піднімаючись схилом цього загадкового піка, що губився в тумані.

Підйом був важкий, ліс почав рідшати, кам'янистий грунт без рослинності ковзав під ногами людей і маленьких коненят.

Невдовзі вони вийшли на наст, який трохи вище перейшов у кригу. Саме тоді згори потягся такий густий туман, що задній не бачив переднього. Це була плавба в невідомість, а не дорога.

О четвертій годині по обіді вони опинилися на вершині. Розрахунки підтвердили, що це найвища точка тут — майже півтори тисячі метрів над рівнем моря.

Але що вони вигадали, вибравшись сюди? Нічого не видно далі десяти кроків, тільки за компасом можна визначити, де океан, а таємнича земля, в серцевину якої вони пройшли, заховалась під туманом, мов під сірими гранітними плитами, і невідомою залишалася й далі.

Капітан звелів ставати постоєм, але в голосі його звучало розчарування. Гаразд, але ж вони ще не переможені! У мішках та у в'юках харчів на шість тижнів. Шість тижнів можна стояти тут, чекаючи ясного дня! І якщо за цей час небо не проясниться хоч на день, на годину, на хвилину, він, Антон Лупан, вимушений буде послати людей вниз. Якщо хочуть, хай повертаються з новими харчами, а ні — то хай залишають його самого тут, у горах, бо він, хоч би там що, мусить розкрити таємницю цієї землі.