Пiдняти вiтрила!

Незрозуміло було, як ці люди, котрі так майстерно роблять піроги, яким не треба багато пояснювати, як збудувати склад, не здогадалися звести й для себе ся-кий-такий дах над головою.

І капітан «Сперанци» вирішив переселити їх до людського житла.

Проте першого вечора, коли Антон прийшов до них, алкалуфи його не зрозуміли, тільки здивовано дивились на нього, дехто навіть зайшовся сміхом. Навіщо їм хати, коли вони від народження звикли спати на землі?

Тоді капітан «Сперанци» вдався до хитрощів. Якщо Мартін Стрікленд має хату, то чому б і йому, капітанові, не зробити таку саму? Він попросив аборигенів допомогти йому, ті з радістю погодились. Одного дня частина людей не пішла збирати золото, а залишилась по цей бік річки.

Ліс задзвенів від стукоту сокир. Дерева падали і швидко перетворювались на колоди. Алкалуфи ввечері одержали замість спирту консерви й сухарі, чому особливо зраділи жінки й діти.

Невдовзі під наглядом плотогона хата була зведена, схожа на хату в Карпатах, з гостроверхим дахом, теж із колод (ґонту вирізувати забарно, та й дерева підходящого нема).

Три сім'ї алкалуфів досить боязко сприйняли цей дарунок, дізнавшись нарешті, що хата зроблена для них. Це сталося в середині березня, коли літо наближалося до кінця, а дощі ставали дедалі пронизливіші й холодніші.

Ті, що залишились надворі, довго ходили навколо хати, боязко заглядаючи туди й сторожко прислухаючись, чи не сталося там чогось злого. Час від часу котрийсь із алкалуфів просовував голову у вікно, пересвідчувався, що люди ще не заснули, і всі чекали, коли почнеться якась непояснима біда.

Хто каже, що людина не може відвикнути від лиха, якщо вона народилася разом з ним, бреше, і його не треба слухати.

Прийшла зима на Вогняну Землю… Був серпень.

О цій порі в нас дозріває кукурудза, а тут б'є град, обчісуючи листя на деревах. Тут нема сильних морозів, як у нас узимку, не покриває землю сніг — він лежить тільки в горах, але ж до дідька холодно!

Окрай лісу виросло ціле селище з центральною вулицею, прокладеною під шнурок, ще дві пролягли впоперек.

Поні теж мали конюшню, біля конюшні була й повітка, куди алкалуфи приносили оберемки гілок — корм для маленьких коників, бо вівса їм не вистачало.

«Сперанца» ще раз сходила в Ушуайю й привезла продуктів на тривалий час.

Одразу з настанням зими неподалік звідси з'явилися тюлені. Тепер алкалуфи ходили на полювання й мали нарешті вдосталь харчів, а зі шкур моряки навчили їх шити одяг, щоб не ходити голяком у холод.

Поки одні люди вчили алкалуфів господарювати, а другі збирали золотий пісок, Антон Лупан вивчав околиці, чекаючи нагоди, коли зможе розкрити найбільшу таємницю за горами — невідому землю. Вірний обов'язкам, які взяв на себе ще коли був із П'єром Баяном, він залишився зараз сам-один і за начальника експедиції, 1 за геолога, і за географа, і за метеоролога — капітан «Сперанци» стежив за погодою, уточнював карту, збирав рослини, мінерали та лісову живність, з якої потім робив опудала з завзяттям натураліста. У трюмі більшало золотого піску, а в каюті на кормі — птахів і звірів, чимало з яких були невідомі європейцям.

Капітан перевірив на витривалість і поні, узявши їх з собою в одну зі своїх мандрівок. Маленькі чотириногі йшли, мов справжні гірські коні, несучи на собі чималий вантаж.

Отже, людям буде значно легше, бо інакше довелось би нести на собі всю поклажу й харчі.

Щоб узяти провідників і помічників з-поміж алкалуфів, не могло бути й мови. Боячись злих духів у горах, жоден з них не зважувався вирушити в експедицію.

Вершини гір і далі затягував непроглядний туман. Так тривало весь березень і квітень, коли стояла ще гарна погода, а селище алкалуфів розбудовувалось. Потім настала зима, екіпаж порався біля корабля й допомагав тубільцям. Частина з них і далі збирала золото для Мартіна Стрікленда, але моряки привчали їх до корисніших занять, зокрема до полювання.

І справді, аборигени привчилися шукати по лісах, тепер їхні жінки й діти не страждали від голоду, як у минулі зими. Але й жінки не сиділи марно. Зі шкур борсуків вони навчилися шити постоли, щоб їхні чоловіки не ходили босоніж на полювання.

Мартіну Стрікленду було байдуже до їхнього способу життя, зате не байдуже, що ті почали господарювати. Кількість збирачів золота зменшувалась, за останній тиждень не вдалося набрати навіть одної пляшки піску.

Нарешті терпець йому урвався, і одного дня він послав Педро до капітана «Сперанци».

— Що таке, Педро? — спитав капітан, здивований, що бачить у себе цього чоловіка, котрий повсякчас погрожує йому кулаком.

— Мій сеньйор хоче з вами говорити.

— Дуже добре! І де він хотів би поговорити?

— Сеньйор запрошує вас до себе в дім.

— Скажи йому, що це мені не підходить.

Нарешті після тривалих переговорів, які вимусили Блека Педро багато разів снувати між будинком і кораблем, домовилися зустрітися на березі річки. І хоч довелося голосно кричати, бо річка тут широченька, жоден з них не захотів перейти на берег сусіда.

Мартін Стрікленд почав розмову з кепкування:

— Ти став місіонером, капітане! А похвалявся, що моряк.

— Я й роблю моряцьку справу, пане! Навіть більше, бо йду дуже небезпечним морем, де не бракує піратів!

— Гм! Ти вважаєш, що ми маємо щось ділити?

— Ясна річ! Тільки не золото!

Мартін Стрікленд помовчав трохи, вороже дивлячись на нього.

— Я ось що пропоную, — почав він знову. — Скільки ти хочеш золота, щоб покинути ці краї за чотири дні?

— Якби йшлося тільки про золото і я міркував так, як міркують торгаші, то попросив би його стільки, щоб наповнити трюм, а це, ясна річ, вам не з руки. Але мене цікавить не золото, а тут ви мені нічого не можете запропонувати.

— Ти ще довго тут думаєш бути?

— Щонайменше до весни.

— Слухай, капітане! — вибухнув Мартін Стрікленд, перемінивши тон. — Я — людина небезпечна. Багато хто боїться мене.

— І ви про це говорите вголос? — іронічно усміхнувся Антон.

— Так! Тут нема ні суддів, ні поліції! Подумай про це.

— Я вже давно думаю, пане!

— І що ж ти вирішив?

— Залишаюсь! — твердо сказав каштан «Сперанци».

Мартін Стрікленд стояв мовчки, силкуючись погамувати лють.

— Востаннє пропоную, — нарешті обізвався він. — Хочеш, щоб ми жили в дружбі? Я зобов'язуюсь не втручатися в твої справи при умові, що й ти не втручатимешся в мої. Дай спокій дикунам. Не забувай, що я привіз їх сюди.

— Але ж не на власній спині. Ви не сиділи на веслах, не давали їм харчів.

— Харчі вони собі знаходили самі.

— Не завжди. Іноді вони навіть не знають, як їх знайти. Ваш обов'язок турбуватися про них.

— Я золотошукач, а не місіонер… Навіщо ти їм зробив хати?

— Вони самі їх зробили.

— Але з твого наказу!

— Це правда. А вас бере злість, що вони не мерзнуть під дощем?

— Так. Бо тепер вони б'ють байдики у теплі. Блек Педро переконає їх спалити хати, бо вони приносять їм нещастя.

Антон Лупан стиснув кулаки.

— Ви здатні навіть на таку підлість? Якщо я побачу Блека Педро в селищі, то вирву йому ноги. А коли все-таки йому вдасться заподіяти якусь шкоду, ви заплатите за це подвійно.

— Ти оголошуєш мені війну, капітане?

— Ні, але приймаю виклик!

Обидва супротивники ще раз глянули один на одного через річку, що клекотіла між ними, й повернулися один до одного спинами.

Блек Педро чекав свого пана поблизу будинку.

— Педро! — загадково обізвався Мартін Стрікленд, діставши з кишені фотокартку і звіддаля показуючи йому. — Я обіцяв віддати її тобі. І дотримаю слова того дня, коли ворога твого батька не буде на світі! — махнув він рукою на Антона Лупана, який саме сідав у пірогу.

Цього разу метис загарчав, мов звір, готовий до стрибка.

— Стривай, Педро! — заспокоїв його Мартін Стрікленд, ховаючи фотокартку. — Треба все робити обмірковано. Він хитрий, і в нього багато людей. Для того, щоб поїхати до твого батька, нам потрібен корабель. Зараз важко, бо вони всі разом, та ще й собака. Восени було б легше, але тоді я не знав, чи можна покластися на тебе і чи ти справді заслуговуєш, щоб я відкрив перед тобою цю таємницю.