Пiдняти вiтрила!

Проте якби й Антон знав, що станеться згодом з його пасажиром, то переступив би через себе й відпровадив би його якомога далі, навіть без грошей. Це була його помилка, може, єдина серйозна помилка за всю подорож.

9 січня «Сперанца» рушила на захід протокою при несприятливому вітрі, роблячи ледве десяток миль за день.

А на додачу ще й Ісмаїл захворів. Він не знав, що з ним таке, але, бідолашний, лежав у ліжку, закочуючи очі, і коли питали, що в нього болить, відповідав недоладно: марив.

Лише двадцятого числа добулись вони до Ушуайї, містечка, заселеного похмурими колоністами, де був єдиний порт на протоці.

У порту була тільки контора, і в ній навіть не капітан, а просто чиновник, який був і за митника, і за поліцейського водночас, тримав він і лавку. Від нього Антон Лупан дізнався, що тут ніколи не кидала якір шхуна під назвою «Есперанса». І цьому можна було вірити, бо поява будь-якого судна в Ушуайї — незабутня подія.

Наступного ранку, коли вони вже готувалися відпливати назад, у порту з'явився фермер і запропонував подорожнім двоє поні за п'ять аргентінських песо: видно, велика нужда притиснула його, а ніяких покупців на коників не було, якщо він пропонував їх морякам. На великий подив і фермера, і екіпажу, Антон купив їх.

— Що ми з ними робитимемо? — спитав невдоволено стерновий.

— Вони нам пригодяться, Герасіме.

— А чим ми їх будемо годувати, вони ж не їстимуть сухарі з чаєм?

Звісно, і про це Антон подумав, — той самий фермер продав їм двадцять мішків вівса по десять сентаво за мішок, ще раз доказавши, що він у великій скруті.

Маленькі коники одразу потрапили під нагляд наймолодших членів екіпажу — один до Мігу, другий до Аднани. І весь час, поки шхуна йшла назад, до підніжжя гір Олівія, Негріле почував себе ображеним. Не можна сказати, що з ним погано поводився господар чи з меншою любов'ю ставилась Аднана, але обоє на цілі години забували про нього й пестили поні — заплітали гриви, розчісували хвости, намагаючись перевершити одне одного.

Тільки-но порт залишився вже далеченько позаду, на палубі з'явився кок, живий-здоровий, з рум'янцем на всю щоку, ніби ніколи й не хворів. Побачивши його, люди тільки очі витріщили:

— Що з тобою, Ісмаїле?

Ісмаїл ще раз пересвідчився, що порт далеко, а сильний вітер б'є в корму, отже, до пристані повернутися важко, відповів, хитро усміхаючись:

— Я оживати!

Отож-бо й воно, що кок тільки прикидався, аби Антон не висадив його в Ушуайї.

Під кінець місяця шхуна прибула до місця своєї стоянки. Капітан дуже здивувався, не зустрівши по дорозі пірог алкалуфів з майном Мартіна Стрікленда. Але ще більший був його подив, коли там, де він висадив свого пасажира, побачив будиночок, з димаря якого йшов дим…

Серед майна Мартіна Стрікленда, привезеного з Марселя, був, між іншим, і готовий розбірний будиночок з подвійними стінами, з дверима, з вікнами, який залишалося тільки скласти, а всередині — ліжко, стіл, піч та інше начиння — тобто все, що потрібно цивілізованій людині.

Алкалуфи, обтесавши колоди, зробили з них під керівництвом вірного метиса склад, бо скрині не могли стояти під дощем і вітром, — відтак Антон Лупан знайшов цілком упорядкований табір, який, судячи з усього, мав стояти тут довго.

Коли «Сперанца» кинула якір, згорблений алкалуф вибіг на берег і почав кричати, б'ючи себе кулаками в груди:

— Капітане!.. «Есперанси» не було!.. Я дивився, капітан!

Антон Лупан шлюпкою добрався на берег, до алкалуфа.

— Що ви тут робите?

Старий алкалуф швидко навчився чужих слів — англійських, іспанських і навіть румунських. Але зараз замість відповіді він розтулив кулак, і на долоні блиснули кілька крупинок золота впереміш із піском… Аж тепер Антон побачив, що всі алкалуфи — чоловіки, жінки, діти — навколішки повзали по березі, вибираючи крупинки золота, і зрозумів, що Мартін Стрікленд тепер не піде звідси.

Відтак, залишивши золотошукача на східному березі річки, екіпаж «Сперанци» став табором на західному, бо і їм треба було довгі місяці стояти тут. Коників підв'язали канатами під животи, підняли важелями, зробленими з рей, і опустили у воду, — ті виявились добрими плавцями й самі добралися до берега.

Річка, яку Антон назвав Олтець, на згадку про румунський Олт, стала кордоном між двома таборами, і його дотримували всі, ніби про це була домова. Тільки алкалуфи, які працювали вдень там, одержавши плату спиртом, увечері поверталися сюди, бо місце ночівлі здавалося їм тут кращим.

Майже весь місяць лютий Антон Лупан готувався до переходу через гори, терзаючись, чому не приходить П'ер Ваян, А потім з ним сталося щось дивне: він раптом почав відчувати, ніби це все сон, ніби «Есперанса» — вигадка хворої уяви, а П'єр Ваян насправді давно зник у небутті. Іноді він навіть питав сам себе, чи був той у житті, чи вчились вони разом, чи були в Туреччині й купили оцей корабель, що сьогодні зветься «Сперанца»… Від таких думок голова йшла обертом.

Тим часом Крістя Бусуйок разом з Хараламбом та Іеремією намагалися прокласти дорогу через першу перешкоду. Обійти це місце неможливо, оскільки обабіч височіли такі бескиди, на які годі було й думати видертись. Плотогон топірцем вирубав східці в закам'янілій гнилизні, виліз на стіну і, забивши там кілок, кинув униз мотузку, по якій витягнув усіх.

Там три моряки почали валити дерева. Склепіння, де клекотіла спінена річка, Крістя Бусуйок разом з товаришами підперли рядком кілків, упоперек поставили грубі колодки, утворивши загату. Через тиждень роботи вода в річці біля табору почала спадати. Зате по той бік загати вона прибувала. Ще через три дні, коли внизу ледве сочився тонесенький потічок, угорі гримнув грім, викликавши жах серед алкалуфів на березі Г стіна тріснула, ніби розколовся камінь, і розверзлася. Майже одразу в русло річки ринув потік спіненої води, несучи на собі стовбури дерев, велетенські брили криги й шматки розламаної стіни.

Крістя Бусуйок знав, що прорве загату, але не думав, що саме сьогодні, дідько його зна, як воно сталося, ніби сам диявол підклав плече, щоб допомогти йому.

Увечері капітан зібрав людей у своїй каюті на раду.

— Хлопці! — почав він стурбовано. — Здається, я вплутав вас у велику халепу, але якщо гарненько розсудити, то тут нема моєї вини.

— А що сталося? — спитав Герасім.

— Боюсь, нам доведеться зимувати тут, відтак згаємо цілий рік. Ми занадто пізно прибули. Зараз рушила крига в горах, ми не зможемо пішки перейти до океану. Це означало б, що нас може захопити лавина й стерти на порох.

Люди стурбовано переглянулись.

— А що ж робити, пане?

— Що робити? Або чекати до весни, або відмовлятися від затії. Якщо ж відмовлятися, то навіщо було приходити сюди?!

— А з продуктами як бути?

Капітан підвів очі, глянув на кожного, здивований, що ніхто не протестує. Усі були спокійні.

— З продуктами?.. Ми ще раз підемо в Ушуайю, я вам дам гроші, щоб ви послали додому, хто це захоче зробити.

— Це було б непогано, якщо доведеться стовбичити тут рік, — сказав Герасім, кивнувши головою.

— Отже, ви залишаєтесь зі мною, і ми будемо зимувати тут, у протоці?

— А чому б нам не залишитись, пане? — сказав стерновий, ніби в нього давно була готова відповідь. — Я вже переговорив з усіма. Хіба золото може збирати тільки Стрікленд? Чи нам воно завадить?

— Ось так?! — нарешті зрозумів усе Антон. — Ну, гаразд, Герасіме, збирайте золото, тільки не дуже перевантажуйте трюм, бо коли будемо повертатися, нас кине на дно перша ж хвиля.

Люди засміялися. Їх теж приваблювало золото, вони знали йому ціну, то чому ж мали проходити повз нього й не покласти в кишеню!

А капітана доймали інші думки. Він дивився на алкалуфів і похмурнів. Ніяких перемін у їхньому житті не було. Вранці вони переходили річку, весь день стояли на колінах на мокрому піску, вибираючи золото для Мартіна Стрікленда, ввечері поверталися назад, через протоку. Жінки розпалювали вогнища, чоловіки, трохи напідпитку, ішли по скойки. І не мали вони часу ні полювати, ні рибалити, а вночі спали просто неба, збившись докупи.