Пiдняти вiтрила!

— Заспівати ще газель!

Ні, це не шарлатанство, а справді диво, бо голос лунав з коробки, чисто розливаючись над майданом.

— Скільки коштувати? — спитав кок, уже нічого не тямлячи.

— Починається аукціон, сеньйори! Торги починаються з десяти песо! Десять золотих песо за машину пана Едісона!

По натовпу прокотився глухий гул. За десять песо можна було купити найчистокровнішого коня.

Запала коротка мовчанка, впродовж якої Ісмаїл намагався перевести десять песо у франки, драхми або в турецькі ліри. Та не встиг він нічого підрахувати, бо якийсь кабальєро в поношеному одязі гордовито ступив крок наперед.

— Одинадцять, сеньйоре! — вигукнув він, піднявши ціпок.

— Дванадцять! — вихопився кок, відкинувши підрахунки.

Люди повернули до нього голови, здивувавшись ще дужче.

— П'ятнадцять! — пролунав гордовитий голос.

— Двадцять! — видихнув кок, нищівно глянувши на незнайомця, який так зухвало перейшов йому дорогу.

— Двадцять п'ять, сеньйоре! — кинув той, знову піднявши ціпок.

За чверть години Ісмаїл зняв тюрбан і витер чоло. «Що хоче цей мерзотник? — подумав він, виведений із себе. — Чому він хоче забрати мою газель?»

— Ставиться п'ятдесят песо, сеньйори! — вигукнув кабальєро з машиною. — П'ятдесят песо раз, п'ятдесят песо два…

— П'ятдесят п'ять! — гаркнув Ісмаїл, мнучи тюрбан.

Противник підняв ціпок і сказав м'яко, ніби пропонував соняшникове насіння, а не великі золоті гроші:

— Шістдесят песо, сеньйоре!

— Шістдесят песо раз, шістдесят песо два…

Через дві години Ісмаїл піднімався на палубу шхуни з фонографом у руках, а кабальєро, який вів торги, залишився на пристані.

— Де ти ходиш? — накинувся на кока Герасім. Ісмаїл поставив фонограф і замість відповіді спитав:

— Капітан тут?

На борту був не тільки капітан, а й весь екіпаж — уже готувалися до відплиття.

— Що таке, Ісмаїле? — спитав Антон Лупан, виходячи на палубу.

Кок соромливо опустив очі.

— Пане, я купити оця машина, вона співати й розмовляти.

— Фонограф? Чудово, Ісмаїле!

— Ви не сердитесь?

— Навпаки, я дуже радий. Я чув про винахід Едісона, але не думав, що так швидко серед свого майна матимемо фонограф.

— Пане, — почав Ісмаїл, ніяковіючи при кожному слові, як завжди, коли мова заходила про гроші. — Можна дати сто песо?

— Сто песо? — Антон випустив карту з рук. — Ти, мабуть, збожеволів, Ісмаїле! Що ти робитимеш з ними? Це ж справжній маєток!

— Платити за оцю штуку.

— Сто песо?

— Вона співати газель, пане!

— Хто той шарлатан, який так тебе обдурив?

— Добрий день, сеньйоре! — сказав кабальєро на пристані, підмітаючи землю величезним капелюхом. — Віддайте мені, будь ласка, гроші, бо в мене є ще й інші справи.

— Це ваш фонограф, пане?

— Ні, сеньйоре! — відповів кабальєро, і його губи розтягнулися в тонкій посмішці. — Був мій, але я його продав годину тому.

— Це не продаж, а чисте ошуканство!

— Сеньйоре, прошу підбирати слова. За таку образу я можу запроторити вас до в'язниці. Це були прилюдні торги.

Антон Лупан узяв фонограф, ладен розтрощити його на друзки.

— Прошу, пане, візьміть назад свою іграшку. Може, знайдете іншого дурня, який дасть сотню песо.

— На жаль, сеньйоре! — відповів кабальєро з тією самою тонкою усмішкою. — Торги закінчено, їх не можна розпочати знову. Ваш чоловік будь-що хотів придбати фонограф і конкурував із секретарем президента, якого послав сам екселенц.

— Ну, тепер вам залишається пошукати секретаря.

— Ви вважаєте, — урвав його кабальєро, зачеплений за живе, — що президент Уругваю погодиться купити річ, від якої відмовився якийсь моряк? Прошу негайно віддати мені гроші, бо інакше я вимушений буду звернутися до суду і проситиму відшкодувати завдані мені збитки, а вони перевищать ціну покупки. У мене досить свідків, щоб відстояти свої інтереси!..

Сто песо — на той час дві з половиною тисячі франків, тобто вся сума, вкладена у французький банк Мартіном Стріклендом на рахунок екіпажу «Сперанци».

Антон Лупан зібрав людей і почав радити раду, як виплутатися з цієї халепи. Було тільки два шляхи: або віддати всім усі свої заощадження до останнього гроша, або залишити Ісмаїла в Монтевідео.

Звичайно, радості мало — залишатися за тисячі миль від батьківщини без жодної монети. Але така ж справжнісінька правда й те, що жоден з них не хотів залишати нікого у в'язниці Уругваю.

Треба було відкладати відплиття, хоч Антон не хотів гаяти жодної години в порту. Кабальєро погодився почекати до завтра до другої години, забравши собі, як гарантію, корабельні документи й морські книжки всього екіпажу…

Корабель, який іде з Пернамбуко до мису Одинадцяти тисяч дівчат, може зупинитися в Ріо-де-Жанейро, в Монтевідео, навіть в інших портах, але в Буенос-Айрес заходити йому незручно.

Другого дня, коли Антон пішов у банк по гроші, Мартін Стрікленд згадав, що ще вчора хотів поговорити з коком, тому підвівся й почав стукати в ілюмінатор ціпком.

Невдовзі кок набурмосено стояв перед своїм паном.

— Скільки віскі ще залишилось? Принеси реєстр!

Мартін Стрікленд прискалив око й почав вивчати папір, в якому Ісмаїл зазначав пляшки, взяті з трюму, потім заплющив це око і, розплющивши друге, неймовірно швидко перерахував порожні пляшки в каюті. Все було правильно, кількість пляшок, узятих з трюму, збігалася з кількістю порожніх.

— Де ми зараз? — спитав він.

— У Монтевідео, — відповів кок.

Мартін Стрікленд розпачливо махнув рукою:

— У Монтевідео! Я колись пив тут віскі й подумав, що то вода з каустичною содою.

Цієї миті у каюту зайшов Антон Лупан, аж мокрий від поту.

— Ісмаїле, я розплатився з твоїм кабальєро, але тепер ти наш боржник з ніг до голови.

— Я платити, пане! — відповів кок. — Я працювати, носити…

— У мене є прохання до вас, капітане, — втрутився до їхньої розмови Мартін Стрікленд. — Треба зайти в Буенос-Айрес.

У голові Антона Лупана спалахнули тривожні іскри… Ця дорога забере в них три-чотири дні. А якщо все-таки «Есперанса» пішла в Буенос-Айрес і сліди її можна знайти тільки там? Воднораз до його відчуттів додався ще й практичний розрахунок Герасіма.

— Ми можемо зайти, пане, але, зважаючи на великий гак, треба буде дати винагороду екіпажеві за додаткову працю… Ісмаїле, як ти гадаєш, скільки попросять люди?

— Сто песо! — швидко зметикував кок.

— Сто песо? Це ж сімдесят фунтів стерлінгів! Капітане, занадто дорогі у вас люди!

— Дорогі, нічого не скажеш, але що робити, коли Буенос-Айрес — єдиний порт у Південній Америці, де є справжнє віскі!

— Зараз іти на Буенос-Айрес! — сказав на палубі людям Ісмаїл, мов павич: він був настільки впевнений, що саме завдяки йому екіпаж заробив сто песо, що цілковито забув про іншу сотню, яку заплатили за газель.

«Сперанца» вийшла з Монтевідео 8 листопада і відтак замість того, щоб іти на південь, взяла курс на захід, на Буенос-Айрес.

А кок не міг знати, що невдовзі познайомиться із в'язницями Аргентіни, тільки дивом уникнувши в'язниць Уругваю.

РОЗДІЛ XXIV

В'ЯЗНИЦІ АРГЕНТІНИ

«Сперанца» прийшла в Буенос-Айрес наступного дня вранці, незадовго перед сходом сонця. Одразу ж, тільки-но перекинули трап, Антон подався в контору порту і, незважаючи на ранню годину, таки розбуркав якогось чиновника. На жаль, у книзі не було й згадки про французьку шхуну під назвою «Есперанса».

Ісмаїл тим часом з наказу Мартіна Стрікленда зійшов на берег і в супроводі Мігу пішов до міста. Як навчив його дивакуватий пасажир, на вулиці Рівадавії знайшов лавку сеньйора Барабала, який торгував найкращим шотландським віскі, купив шістдесят ящиків цього трунку, повантажив на величезний повіз і відправив у порт під наглядом Мігу, а сам пішов трохи пройтися по місту.