Пiдняти вiтрила!

— Ви бачили таке! — усміхнувся Герасім. — З нього мало корчми, він ще хоче стати виноградарем…

Невдовзі вони рахували гроші на шинквасі, двоє гостей терпляче чекали, а бородань лезом топірця перевіряв дошки столу — смерека, але не така, як у Карпатах…

РОЗДІЛ XXV

МИС ОДИНАДЦЯТИ ТИСЯЧ ДІВЧАТ

— Тепер, Ісмаїле, вибирай собі порт, де ти зійдеш на берег! А на більше від нас не сподівайся!

Так сказав учора Антон Лупан замість того, щоб зрадіти. А хіба так зустрічають людей, коли ті виходять із в'язниці?

«Сперанца» ішла вниз по Ріо де ла Плата, і кок, займаючись своїми справами, здавалося, не розумів нічого, хоча силкувався з усіх сил. Люди зверталися до нього тільки в справах, але кок помітив, що в їхніх очах щось перемінилося. То було чистісіньке презирство!

Згодом, пересвідчившись, що нічого не змінюється ні в їхніх очах, ні в їхній мові, Ісмаїл мовчки почав доскіпуватись, у чому його вина. А коли збагнув причину досади екіпажу, то відчув таку прикрість, що кілька днів нічого не їв, тільки гриз сухарі, аж змарнів і став схожий на пірейського оселедця, бо оселедці в Піреї — найсухіші з усіх оселедців.

15 листопада вони вийшли з Буенос-Айреса при попутному вітрі, другого дня ввечері обігнули з півночі мис Сан-Антоніо і вийшли у відкритий океан.

Антон Лупан вирішив, що вже занадто пізно шукати десь П'єра. Тож найрозумніше іти до Пунта-Аренас без заходу в порти, а там, якщо пощастить, вони наздоженуть «Есперансу».

«Сперанца» пройшла затоку Сан-Матіас, потім затоку Сан-Хорхе аж на південь до Пуерто-Десеадо. В Ісмаїла завмирало серце, коли вони підходили до якогось порту, але, на його щастя, «Сперанца» ніде не кидала якоря.

Оскільки навігаційні інструкції твердять, що морські течії біля берегів Патагонії заважають плаванню кораблів, шхуна тримала курс прямо на південь, віддалившись на шістдесят миль від берега, і таким чином далеко обійшла маленьку затоку Сан-Жулєн, де взимку 1520 року перший мореплавець у цих місцях, благородний португалець Магаллаес, прозваний Магелланом, мав криваву сутичку з екіпажем своєї ескадри, яка розчарувалася, що вони не досягли своєї мети, й збунтувалася.

А мета, тобто перехід в інший океан, в існуванні якого люди Магеллана сумнівалися, була всього за сотню миль на південь від цієї нещасної зупинки.

Життя на борту «Сперанци» минало без змін, лише на обличчях людей кожна паралель, яку вони проходили, додавала поважнішого вигляду. Сонце втрачало силу, і в полудень тіні від щогл ставали дедалі довші. Південний Хрест піднімався щоночі все вище на небесному склепінні.

Ще після мису Трес Пунтас люди почали лягати в трюмі, а вранці, коли виходили вмиватися, відчували, як їх хапають за спини крижані обценьки.

Найдовше витримував холод Негріле, але ввечері другого грудня, коли «Сперанца» пройшла п'ятдесяту паралель і повернула на два градуси на захід, пес, нерішуче покрутившись на палубі, зайшов нарешті у буду, яку Ісмаїл з такою любов'ю змайстрував для нього ще в Суліні.

Та на своє нещастя, Ісмаїл цього не бачив. Крім вахти й тих хвилин, коли прислуговував Мартіну Стрікленду, він сидьма сидів на камбузі й думав свою гірку думу про невідворотне висадження на берег.

Під вечір четвертого грудня дозорець вигукнув:

— Земля!..

Через день «Сперанца» пливла під таким голубим небом, що, здавалося, ніби на ньому ніколи не було хмар. Попереду, на один градус праворуч по курсу, виднівся високий шпиль гори кольору обпаленого заліза. Капітан узяв підзорну трубу і, придивившись до Нього, кивнув:

— Так, це мис Одинадцяти тисяч дівчат! Завтра входимо в Магелланову протоку!

Перш ніж зайшло сонце, ліворуч з туману виплив ще один шпиль, ніби зворотна копія першого. І враз між обома шпилями впала чорна й важка завіса, ніби дівчата, які стерегли вхід до протоки, побачили корабля й почали зводити барикади. Сонце, сідаючи в другому океані, запалило основу цього кордону, і попереду ніби розчахнулися ворота в пекло.

Наступного дня під вечір, коли вони кинули якір у затоці Нерроуз під прихистком чілійського берега, імла розвіялась, відкривши краєвид голгофи…

Двадцять годин підряд шхуна боролась зі штормом, який налетів із зюйд-весту, намагаючись відкинути її назад, в океан. Сонце зійшло ще раз за спиною, в Атлантиці, але за годину зникло в хмарах і відтоді цілий місяць з'являлося лише вряди-годи то в одному краю неба, то в другому, кидало боязкі промені й перелякано тікало.

Двадцять годин треба було «Сперанці», щоб пройти третину градуса й опинитися в затоці, де можна було переночувати.

Море заспокоїлося, упокорене, але позаду Дівчата ще ревли й шаленіли, виливаючи безсилу лють на уламки кораблів, які догнивали на березі.

Краєвид голгофи! Кожна скеля мала свій трофей, свою здобич: розбитий вітрильник, перекинутий пароплав, і ці зловісні віхи позначали шлях аж до обрію вихід в океан.

Попереду, метрів за сто, лежав боком корабель, переламаний навпіл, влігшись кормою на підводну скелю, а носом на берег. Свіжа могила, бо залізо ще ворушилося від кожної хвилі, похитувалась, мов привид, у присмерку, що западав, глухо скреготіла, вибираючи зручніше місце на камінні, щоб заціпеніти й перейти в небуття.

Аднана затремтіла від холоду, а може, від цього довгого й безперервного жалібного скреготу.

Цієї миті жертва корабельної катастрофи з протяжним скреготом ковзнула по скелі й важко перевернулась, підштовхувана хвилею. Люди підвели голови й на кормі побачили напис…

Хтось за них оплатив жорстоке мито, яке вимагають Одинадцять тисяч дівчат при вході в Магелланову протоку.

Скрегіт затих.

На кормі було написано: «Вотан»…

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

АЛКАЛУФИ

РОЗДІЛ XXVI

БАР «ХРИСТОФОР КОЛУМБ»

5 грудня «Сперанца» кинула якір у затоці Нерроуз під північним, чілійським берегом. Протилежного берега, Вогняну Землю, — вона лежала звідси на південь, утворюючи затоку Ламос, — не видно було, і не тому, що до неї далеко, а через туман, який затягнув усе димовою завісою.

Вони мали бути тут місяць, як і домовились раніше з Мартіном Стріклендом. Хоч Антон і відчував у душі ненависть до цієї людини і йому хотілося якомога швидше знайти П'єра Ваяна, але домову слід виконувати.

«Сперанца» знялася з якоря наступного дня на світанку. Вони йшли на зюйд-вест поміж берегом Патагонії й Вогняною Землею, ішли тільки вдень. Через шістдесят миль повернули майже на південь, прямуючи до Пунта-Аренас, і прибули туди ввечері 8 грудня 1882 року — у стовписько авантюристів, які зійшлися сюди на всіх типах суден, які можна побачити на західному березі Європи й на обох берегах Америки.

Вогняна Земля, яка лежить між 53-ю і 56-ю південними паралелями, між 64-м і 75-м меридіанами, відірваними від Американського континенту, подрібнена на величезну кількість островів, які всі разом складають площу в 73 тисячі квадратних кілометрів. Відділяє її від континенту Магелланова протока. Вона утворилася, очевидно, внаслідок звичайного геологічного катаклізму, бо коли глянути на карту, то одразу видно повне споріднення між Південною Америкою й Вогняною Землею. 1521 року, вперше потрапивши зі своєю ескадрою на цю ще невідому дорогу, про існування якої лише здогадувались у цивілізованому світі, Магеллан побачив на південному березі вогні тубільців і назвав цей край Земля Вогнів, а не Вогняна Земля, як помилково твердять сьогодні. Точніше, він побачив не вогні, а дим, і спершу ця земля була названа Землею Диму, так записано і на іспанській карті 1529 року. Але іспанський король Карл І звелів пізніше називати її Землею Вогнів, розмисливши, що… диму без вогню не буває.