Пiдняти вiтрила!
Пiдняти вiтрила! читать книгу онлайн
Гостросюжетний роман популярного румунського письменника про сповнене пригод плавання вітрильника «Сперанца» до Вогняної Землі.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Як, пане?
— Викличемо її каблограмою, і вона нас наздожене у Монтевідео або в Ріо-де-Жанейро.
— А це можливо? — спитав Герасім, силкуючись приховати радість. — Поки одержить каблограму, поки сяде на пароплав… А гроші?
— За гроші вона може не турбуватися. Банк видасть їй наші гроші у Марселі, а решта все буде значно швидше, ніж ви думаєте. Каблограму вона одержить наступного дня після відправки.
— Чудасія!
— Потім сяде на пароплав, і поки ми прийдемо в Монтевідео, вона вже буде там. Ну, добре! — підсумував капітан. — Прийдемо в порт, одразу пошлемо депешу в Марсель… А зараз — усі по місцях! Мігу, швидко підняти бразільський прапор!
Юнга миттю подався до щогли, присоромлений, що забув про свій обов'язок. А коли вже спускався, його вухо вловило якесь дзижчання — глибоке й безперервне.
Люди теж почули його — воно пересилювало далекий гул порту й рокіт моря.
— Що це таке? — спитав Ієремія.
Антон теж спантеличено прислухався до нього, аж раптом згадав книжку Дарвіна і все збагнув.
— Це лісові комахи, Ієреміє.
— Та невже комахи можуть здійняти отакий шум?
— Так, бо їх мільярди на кожному кроці в лісі. Звісно, в них голос не бугая, але коли їх збирається стільки…
— Ой лишенько! Це ж можна збожеволіти, якщо трохи поживеш тут!
За півгодини, коли годинник на митниці вибив дванадцяту, шхуна кинула якір у порту Пернамбуко, подалі від вантажних кораблів, так що її можна було сприйняти за яхту, яка плаває тільки для задоволення свого господаря.
Тільки-но корабель пришвартувався, капітан навіть не переодягнувшись, як це він робив завжди в новому порту, доручивши Герасімові владнати справи з медиком, з поліцією та з митниками, бігдем подався в контору порту. Однак його чекало розчарування: «Есперанса» не заходила в порт Пернамбуко, але — слава богу! — вона не значилась і в списку жертв корабельних катастроф.
Антон вирішив, що його друг іде до Байї, або до Ріо-де-Жанейро, або навіть до Монтевідео, не маючи потреби заходити в усі порти вздовж східного узбережжя Америки.
«Сперанці» теж нічого було затримуватись тут, і капітан вирішив перед відходом зробити тільки одне.
Тож невдовзі він стояв на пошті перед віконечком, де приймають каблограми, і писав тремтячою рукою: «Візьми гроші в банку. Сідай на перший пароплав. Чекаємо в Монтевідео».
Потім трохи повагався і замість свого імені поставив: «Екіпаж «Сперанци».
Антон Лупан повертався в порт і думав по дорозі про шлях каблограми через паралелі й меридіани, через Гібралтар, через Балеарські острови, аж до майдану канатників, де зараз падали каштани. А друга думка водночас летіла на південь, до берегів Аргентіни, куди його вів, теж наполегливо, наказ з великої книги дружби…
Антон ще здалеку побачив «Сперанцу», яка стояла біля пристані, похитуючись на швартових. Але враз зупинився. На палубі відбувалося щось незвичайне. Що ж то може бути?
Капітан побіг, перескакуючи через кілька сходинок, пробіг перед яхт-клубом, перетнув навкіс пристань і знову зупинився здивований: якийсь матрос натирав компас, а весь екіпаж крутився біля нього…
Антон придивився і враз відчув, як у нього під ногами попливла земля, — в такому стані він опинявся тоді, коли океан і небо міняються місцями. Якась дивна сила вирвала його з цієї хитавиці й кинула на край пристані, до трапа.
— Аднана?!
Він не кликав, він запитував.
Вони стояли за п'ять кроків одне від одного, він — на краю пристані, вона на палубі, біля стерна, і ніхто з них не зважувався ступити на трап.
— Коли ти прийшла? — спитав капітан.
Вона приклала руку до грудей отим ніжним жестом, яким зачарувала його вперше:
— Я?.. Уже чотири дні тут…
— А як же ти перейшла океан?
Аднана скинула брови, здивована таким запитанням:
— Он на тому кораблі.
— А батько? Вона опустила очі:
— Він помер через тиждень, як ви пішли…
Дівчина замовкла під гнітючим тягарем, і Антон, не знайшовши інших слів, спитав:
— А пекарня?
— Її забрала пані Флоріон: вона пообіцяла мені тримати фірму «Сперанца».
— А гроші на дорогу?
— Я прийшла сюди не пасажиром першого класу: найнялася допомагати на кухні. А звільнилася годину тому, коли побачила… — І враз схаменулася — Може, я поспішила? Спершу треба було спитати… Ви приймете мене до свого екіпажу?
Антон Лупан відповів швидко, від щирого серця, забувши на мить, що він капітан корабля, а екіпаж слухає кожне його слово:
— З розкритими обіймами, Аднано!
— Нарешті ви повірили в мене? — спитала вона, ледь іронічно всміхаючись. — Ти вважаєш, я буду гідним матросом?..
— Якщо ми вже тебе покликали…
— Як це ви мене покликали?
— Послали сьогодні каблограму… Тобі ніхто про це не сказав?
Плечі в неї затремтіли, вона нахилилась і відчула, що може впасти через трап, який стояв між ними, мов бар'єр.
— Отже, ти мене приймаєш? — перепитала вона, кусаючи губи.
— Так, Аднано!
— З розкритими обіймами?
Він кивнув головою, боячись, що може сказати ще щось.
— Ну то розкривай їх! — гукнула Аднана, кидаючись на трап.
Ісмаїл на носі мовив, піднявши палець:
— Якщо Магомет не йте до гори, то ця гора йти до Магомет!
— Та досить, тобі, турку, з твоїми примовками! — накинувся невідь-чого на нього стерновий. — А ви всі чого тут стали? Ану не гайте часу: беріть речі і переносьте в трюм!
Аднана опинилась в обіймах капітана, ніжна, юна, лагідна, і тихенько плакала, але слізьми солодкими, теплими. Слізьми щастя!
У Бразілії буяла весна!
РОЗДІЛ XXIII
КОНКУРЕНЦІЯ З ПРЕЗИДЕНТОМ УРУГВАЮ
Весна в Бразілії була прекрасна того дня, коли прийшла Аднана. Другого дня вони помітили, що повітря тут вологе й гаряче; воно сприяє тропічній рослинності, викликаючи до життя її чарівні сили й покриваючи землю важкою запоною зелені, якій радіють комахи та інша різна живність.
Але вже з першого вечора екіпаж «Сперанци» почав відчувати, що їм треба перемінити клімат.
Екіпаж два дні працював без передиху — завантажував воду, продукти, особливо фрукти й овочі, яких тут було досить, і третього ранку шхуна вже йшла курсом на Ріо-де-Жанейро… Вітер весь час віяв з півночі і разом з теплою течією допомагав «Сперанці» долати щодня сто сорок — сто вісімдесят, а іноді навіть двісті миль.
Шхуна йшла за п'ять-шість миль від берега. Майже щодня після обіду небо затягували хмари, і одразу цілу годину або й дві згори звалювались потоки води. Коли вщухав дощ, так само раптово, як і починався, небо виповнювалося яскравим світлом і здавалося ще чистішим та голубішим, ніж раніше, а над лісами здіймалася, ніби з величезних казанів, пара.
Антон Лупан знав із книжок, прочитаних перед мандрівкою, що в гарячому повітрі тропіків дощі — звичне явище, вода швидко випаровується. Тому й потрібні тут справжні потоки, щоб обдурити спеку й напоїти ліси.
З палуби «Сперанци» вода теж випаровувалась швидко, здіймаючись стовпами вздовж вітрил.
15 жовтня шхуна ввійшла в порт Байя. Антон знову був розчарований, дізнавшись, що «Есперанса» не заходила й сюди. Нічого про неї не знали і в Ріо-де-Жанейро, куди «Сперанца» прибула двадцять першого числа. Очевидно, П'єр пішов прямо на Монтевідео.
— Підняти якір! Підняти вітрила!.. На південь, Герасіме!
Вони йшли вздовж берега, як і досі, аж до острова Сан-Себастьян, звідти повернули на Санта-Катеріна — цього разу залишивши землю далі, праворуч, а самі повністю довірились океанові.
У бортовому журналі відзначено, що 25 жовтня на острові Санта-Катеріна капітан вирішив почистити й пофарбувати дно корабля, бо водорості стали причиною того, що «Сперанца» відчутно втратила хід.
— Пора побрити бороду, Герасіме! — сказав Антон начальникові команди. — Краще нам згаяти день тут, аніж два тижні в дорозі до Монтевідео.