Серця трьох

Нарешті Торес знайшов верхній край проходу. Він облишив копати. Отвір виявився досить широким, аби він міг протиснути в нього своє схудле тіло. Він зігнувся і заліз туди, прагнучи скоріше сховатися від пекучих променів сонця. У темряві і прохолоді він дещо отямився, але з радощів його серце заколотило так, що він утретє знепритомнів.

Прийшовши до тями, він чорними розпухлими губами прошепотів якусь молитву і поліз далі. Він змушений був повзти, тому що прохід був настільки низький, що навіть карлик не міг би випростатися в ньому. Це був справжній склеп. Під ногами Тореса хрумтіли і кришилися кістки, і він почував, як їхні гострі уламки роздирають йому шкіру. Проповзши футів із сто, він побачив перший проблиск денного світла. Але чим ближче був порятунок, тим повільніше посувався вперед Торес. Він почував виснаження не від утоми, не від голоду, а головним чином — від спраги. Води! Кілька ковтків води — і сили знову повернулися б до нього. Проте води не було.

Тим часом світло яскравішало. Торес усе ближче підповзав до нього. Незабаром він помітив, що прохід став спускатися вниз під кутом тридцять градусів. Тепер рухатися було легше. Сила тяжіння тягла його тіло до джерела світла. Біля самого отвору кісток побільшало. Але це не стривожило Тореса — він уже звик до них, та й занадто був стомлений, аби думати про це.

Хоч перед очима в нього усе крутилося і пальці майже втратили чутливість, він звернув увагу на те, що прохід звужується. Торес продовжував спускатися вниз усе під тим же кутом, і раптом йому спало на думку, що прохід цей вельми схожий на пастку для пацюків, а сам він — на пацюка, що ковзає головою вперед невідомо куди. Не діставшись до виходу назовні, крізь який проникало яскраве денне світло, він подумав, що отвір занадто вузький для його тіла. І побоювання його справдилося. Не задумуючись, він переліз через людський кістяк і, обдираючи вуха, спромігся просунути тільки голову крізь вузьку щілину. Сонце нестерпно пекло йому обличчя, але він не зважав на це. Торес жадібно впивався очима в простори, що пролягли перед ним, куди невблаганна скеля не бажала його пустити.

Можна було збожеволіти від мелодійного дзюркотіння струмка, що за якихось сто ярдів пробивався до річки, береги якої поросли травою. А край берега, в тіні дерев, стояли по коліно у воді сонні корови тієї карликової породи, яких він бачив у Долині Загублених Душ. Час від часу вони ліниво махали хвостами, відганяючи мух, і переступали з ноги на ногу. Торес з ненавистю дивився на них: ось вони можуть пити скільки хочуть, але, очевидно, не відчувають ніякої спраги. Дурні створіння! Як можна не пити, коли навколо стільки води!

Раптом корови занепокоїлися І повернули голову: з лісової хащі вийшов великий олень. Корови понаставляли роги і заходилися бити копитами по воді так, що до Тореса донісся плескіт, але олень, не звертаючи уваги на їхнє невдоволення, нахилив голову і припав губами до води. Це було вже занадто. З грудей Тореса вирвався несамовитий крик, — і коли б він цієї миті був при здоровому глузді, то нізащо не впізнав би свого голосу.

Олень відскочив, а корови обернулися на той страшний лемент голови і потім знову задрімали, заплющивши очі, час від часу відганяючи мух. Надлюдським зусиллям, мало не відірвавши собі вуха, Торес утяг назад голову і зомлівши упав на кістяк.

Години через дві, — хоч він і не знав, скільки минуло часу, — Торес опритомнів і побачив, що лежить щокою на чийомусь черепі. Призахідне сонце кидало промені у вузьку щілину, і перед Торесом раптом блиснуло лезо зіржавілого ножа. Вістря його було пощерблене і зламане. Торес відразу зрозумів чому. Це був той самий ніж, яким видряпано напис на скелі, біля входу в підземний коридор, а кістяк, на якому він зараз лежав, належав людині, що зробила той напис. І тут Альварес Торес остаточно збожеволів.

— Ага, Пітере Мак-Гіле, то це ти мій ворог? — бурмотів він. — Пітере Мак-Гіл із Глазго, підлий зраднику! Ти навмисне змусив мене добиратися цим проходом до кінця! На ж тобі! На! На!

З цими словами він устромив важкий ніж у крихке чоло черепа. Порох із черепа, який колись оберігав мозок Пітера Мак-Гіла, потрапив Торесу в ніздрі, що викликало ще більшу лють. Він напав на кістяк, трощив його на частини, розкидав довкола. Це було схоже на бій, у якому він нищив те, що залишилося від людини, яка колись була мешканцем міста Глазго.

Торес ще раз протиснув голову у вузьку щілину, аби подивитися на вечірній світ. Неначе пацюк, пійманий за горло пасткою давніх майя, він дивився, як дивний світ занурюється в пітьму, а разом зі згасаючим днем поринала у вічну пітьму і його свідомість.

А корови продовжували стояти у воді, сонно відмахуючись від мух; потім знову з’явився олень і, не звертаючи уваги на череду, нахилився і почав пити воду.

РОЗДІЛ XXVIII

Недарма колеги називали Рігана Вовком Уолл-стріт! Як правило, він надто обережно грав на біржі, — щоправда, з великим розмахом, — але час від часу, ніби запійний п’яниця, раптом пускався берега і брався за найсміливіші і найнеймовірніші операції. Принаймні п’ять радів за свою довгу кар’єру він викликав паніку на біржі і незмінно клав до своєї кишені мільйони. Проте Ріган лише зрідка так шаленів і ніколи не бруднив рук якимись дрібницями.

Кілька років він тримався спокійно, щоб приспати супротивників і переконати їх, ніби Вовк нарешті постарів і упокорився. І раптом вдаряв, як блискавиця, на тих, кого замислив розтрощити. Але хоча вдаряв як грім серед ясного неба, він ніколи не бував несподіваним. Довгі місяці, а іноді й роки Ріган день за днем ретельно готувався до цього удару, терпляче виношуючи плани майбутнього генерального бою.

Так само було розроблено і підготовлено неминуче Ватерлоо для Френка Моргана. В основі тут лежала помста, але помста небіжчику: не проти Френка, а проти батька Френка був задуманий цей удар, спрямований у мертвого через його живого сина. > Вісім років Ріган чекав і шукав випадку для удару, поки старий Р. Г. М. — Річард Генрі Морган — був ще живий. Але така нагода не випадала. Хоч Ріган і був Вовком Уолл-стріт, але йому так і не пощастило жодного разу напасти на лева — до самої його смерті.

І ось, прикриваючись маскою доброзичливості, Ріган переніс свою ненависть з батька на сина. Проте виникла ця ненависть із деякого непорозуміння. Років за вісім до смерті Р. Г. М. Ріган намагався пошити його в дурні, але безуспішно. Рігану не спало й на думку, що Р. Г. М. розгадав його наміри, і не тільки розгадав, а й упевнився в правильності свого здогаду, і тоді швидко і спритно підставив ніжку своєму віроломному колезі. Якби Ріган підозрював, що Р. Г. М. відомі його віроломні задуми, він, імовірно, проковтнув би цю гірку пігулку і не думав про помсту. Але, будучи певним, що Р. Г. М. така ж безчесна людина, як і він сам, і такий же негідник, Ріган сприйняв це як чергову, нічим не виправдану і не обґрунтовану підлість і вирішив порахуватися з зухвалим: знищити якщо не його, то його сина.

І Ріган почав терпляче чекати. Спочатку Френк не втручався в біржову гру, задовольняючись доходами від солідних підприємств, у які були вкладені гроші його батька. І тільки коли Френк став одним із керівників компанії “Темпіко петролеум”, коли він вклав у це підприємство, що обіцяло мільйонні прибутки, кілька мільйонів, Ріган побачив можливість знищити молодого Моргана. Він не став гаяти часу, хоча йому і треба було ще чимало місяців, аби підготуватися до атаки. Перш ніж її розпочати, Ріган докладно вивчив акції, що належали Френку.

Ріган затратив понад два роки, щоби підготуватися. У кількох корпораціях, де у Френка були вкладені значні суми, Ріган був одним з директорів і мав чималий вплив: у “Фріско консолідейтед” він головував; у компанії “Нью-Йорк, Вермонт енд Коннектикут” був віце-головою; у “Норс-Вестерн електрик”, де спочатку йому вдалося прибрати до рук лише одного з директорів, він поступово, за допомогою закулісних інтриг, перетягнув на свій бік дві третини голосів. І так скрізь — прямо чи побічно: через корпорації та банківські філії — він зосередив у своїх руках усі таємні пружини і важелі фінансів та комерції, від яких залежало багатство Френка. Проте усі ці підприємства були дрібні порівняно із найбільшим — “Темпіко петролеум”. Тут, якщо не вважати якихось жалюгідних двадцяти тисяч акцій, куплених на біржі, Ріган не мав ніякої опори і нічого не контролював, а тим часом наближалася пора гігантських фінансових маніпуляцій. “Темпіко петролеум” належав самому Френку. Крім нього, у цій компанії були зацікавлені дехто з його друзів, у тому числі і місіс Керазес. Ця неспокійна особа без кінця смикала Френка і навіть, не соролячись, набридала йому телефонними дзвінками. Були ще й такі — на кшталт Джонні Пасмора, — які ніколи не турбували його і під час зустрічей лише мимохіть, та й тоді оптимістичо говорили про стан біржі і про фінанси взагалі. Але для Френка це було набагато гірше, аніж знервованість місіс Керазес.