Серця трьох

— Час уставати, сер, — тихим голосом сказав камердинер.

— Це завжди для мене найгірший час, — з посмішкою сказав Френк і, позіхнувши, знову стулив повіки. — Дай мені ще полежати хвильку, Паркере. Якщо я задрімаю, ти мене трусони.

Але Паркер відразу ж трусонув його:

— Уставайте скоріше, сер. Мені здається, з місіс Морган щось трапилося: її немає в спальні, а тут я знайшов якусь дивну записку і ніж. Можливо, це вам щось пояснить. Я, їй-право, не знаю, сер.

Френк схопився з постелі; якусь мить він не відриваючись дивився на кинджал, потім витяг його з дерева, кілька разів перечитав записку, немов ніяк не міг збагнути зміст двох простих слів: “Прощавай назавжди”.

Але ще більше, ніж записка, вразив його кинджал, застромлений між Леонсіїних очей; дивлячись на фото, Френк раптом згадав, що вже бачив це колись, — і відразу в його пам’яті виник дім Королеви на березі озера: ось вони усі стоять біля золотого казана, дивляться в нього і кожен бачить своє. А йому тоді привиділася Леонсія, між очей якої стирчав ніж. Френк навіть знову застромив кинджал у фотографію і ще раз подивився на неї.

Усе було зрозуміло. Королева із самого початку ревнувала його до Леонсії і тут, у Нью-Йорку, побачивши її фотографію на столику, зробила настільки ж точний висновок, наскільки точний був і удар сталевого клинка в мертве зображення. Але де вона сама? Куди вона поділася? Чужа в буквальному значенні слова всім і усьому в цьому величезному місті, наївна, недосвідчена душа, яка вважає телефон чаруванням, Уолл-стріт — храмом, а бізнес — нью-йоркським богом, вона, вочевидь, почуває себе тут так само, як мешканка Марса, що звалилася раптом на землю. Де і як провела вона ніч? Де вона зараз? Та й чи жива взагалі?

Френку виразно уявився морг із рядами непізнаних трупів, потім — берег океану, на який прилив викидає тіла потопельників… Повернув його до дійсності Паркер.

— Чи можу я бути чимось корисний, сер? Можливо, зателефонувати в пошукове агентство? Ваш батько завжди…

— Так, так, — поспішно перебив його Френк. — Був один чоловік, послугами якого він користувався особливо охоче, — молодий такий, він працював у Пінкертона… Ти не пам’ятаєш, як його прізвище?

— Берчмен, сер, — швидко відповів Паркер, прямуючи до дверей. — Я зараз же пошлю по нього.

Так Френк у пошуках своєї дружини зазнав нових пригод, що відкрили йому, вродженому нью-йоркцеві, такі куточки життя величезного міста, про які він досі не мав ані найменшого уявлення. Королеву шукав не тільки Берчмен — з ним працювали ще близько десяти сищиків, котрі прочесали все місто вздовж і поперек, а в Чикаго і Бостоні працювали під його керівництвом інші сищики.

Життя Френка в цей період ніяк не можна було б назвати одноманітним: на Уолл-стріт він вів боротьбу з невідомим супротивником, а вдома відповідав на нескінченні виклики сищиків, котрі вимагали, аби він летів туди чи сюди для впізнання якогось щойно знайденого жіночого трупа. Френк забув, що таке нормальний сон, і звик до того, що його можуть відірвати будь-коли від столу чи підняти з постелі і погнати невідомо куди для впізнання все нових і нових трупів. Жодна жінка, що залишала Нью-Йорк потягом чи пароплавом, не відповідала описам Королеви, тому Берчмен продовжував старанно обшукувати місто, переконаний, що вона все ще тут.

Френк побував і в Метенвені, і в Блеквелі, і у в’язниці, іменованій “Гробниця”, і в нічному поліцейському суді. Не уник він і незліченних викликів у лікарні й морги. Одного разу йому показали затриману крамничну злодійку, на яку в поліції не було картки й чию особистість ніяк не могли установити. Не раз він знайомився з невідомими жінками, яких підручні Берчмена виявляли в задніх кімнатах підозрілих готелів, а на одній з п’ятдесяти вулиць Вест-Сайду він наткнувся на дві порівняно безневинні любовні сценки, засоромив обидві пари та й сам збентежився.

Але, мабуть, найцікавішим і найтрагічнішим був випадок в особняку Філіпа Дженуері, вугільного короля, якому цей палац коштував десять мільйонів доларів. Якась невідома красуня, висока й струнка, з’явилася в будинку Дженуері тиждень тому, і Френка викликали подивитися на неї. При Френку вона несамовито ламаючи руки й обливаючись сльозами, жагуче шепотіла:

— Отто, ти помиляєшся. Навколішках запевняю тебе, що ти помиляєшся. Отто, я кохаю тебе і тільки тебе. Для мене нікого, окрім тебе, Отто, не існує. І нікого ніколи не було, крім тебе. Усе це жахлива помилка. Повір мені, Отто, повір, інакше я помру…’

І весь цей час на Уолл-стріт тривала боротьба проти так і не виявленого могутнього супротивника, який почав, на думку Френка і Бескома, рішуче наступати на молодого магната, наступати з метою знищити Френка.

— Тільки б нам протриматися, не пускаючи в хід “Темпіко петролеум”! — благав Беском.

— У мене вся надія на “Темпіко петролеум”, — відповідав Френк. — Після того як будуть поглинені всі цінні папери, що я можу викинути на ринок, я поведу в бій “Темпіко петролеум”. Це буде рівнозначно вступу свіжої армії на поле майже програного бою.

— А уявіть собі, що невідомий нам ворог досить сильний, щоб проковтнути і цей останній чудовий куш і навіть попросити ще? — запитав Беском.

Френк знизав плечима:

— Що ж, тоді я буду розорений. Але батько мій розорявся разів із п’ять, перш ніж міцно став на ноги, він і народився в розореній родині, так що мені вже можна про таку дурницю не турбуватися.

Якийсь час на гасієнді Солано події розвивалися досить повільно. Взагалі ж, після того як Генрі за допомогою динаміту врятував Леонсію, ніяких подій більше і не відбувалося. Навіть І Пин жодного разу не з’являвся з якимось свіжим, абсолютно новим секретом для продажу. Здавалося, нічого не змінилося, якщо не брати до уваги того, що Леонсія ходила млява і засмучена. Ні Енріко, ні брат її Генрі, ні інші шість її братів, які уже, по суті, не були її братами, не могли її розвеселити.

А поки Леонсія нудила світом, Генрі і рідним синам Енріко все не давала спокою думка про скарб Долини Загублених Душ, куди Торес на цей час динамітом прокладав собі шлях. Їм було відомо лише одне, а саме: експедиція Тореса відправила Августіно і Вісенте в Сан-Антоніо ще по два мули з динамітом.

Поговоривши з Енріко й одержавши його дозвіл, Генрі відкрив свої плани Леонсії.

— Люба сестричко, — почав він, — ми хочемо з’їздити в гори і подивитися, що поробляє там цей мерзотник Торес зі своєю зграєю. Завдяки тобі нам тепер відома їхня мета. Вони хочуть підірвати динамітом частину гори і проникнути в долину. Ми знаємо, де Та, Що Мріє заховала самоцвіти, коли зайнявся будинок, а Торес не знає. От ми і вирішили, коли вони осушать печери майя, проникнути слідом за ними в долину і спробувати знайти скриню зі скарбом. Я гадаю, що в нас буде більше шансів, ніж у них. Кажу я все це до того, що ми хочемо взяти тебе із собою. Мені здається, що, коли нам пощастить добути скарб, ти не будеш заперечувати проти того, аби повторити нашу подорож підземною річкою.

Але Леонсія зажурено похитала головою.

— Ні, — сказала вона на його вмовляння. — Мені не хочеться не тільки бачити Долину Загублених Душ, а й чути про неї. Адже там я втратила Френка, віддавши його цій жінці.

— Вийшла помилка, сестричко. Але хто тоді міг це знати? Я не знав, ти не знала, і Френк теж не знав. Він повівся чесно і шляхетно, як личить чоловікові. Він і не підозрював, що ми з тобою брат і сестра, вважав, що ми з тобою заручені — але ж так воно тоді й було, — не захотів відбивати тебе в мене і, щоб не піддатися спокусі і врятувати усіх пас, побрався з Королевою.

— Я все згадую ту пісню, що ви з Френком тоді співали: “Станем спинами до щогли…”, — смутно і якось не до речі промовила Леонсія. На очах у неї заблищали сльози і закапали з вій.

Вона повернулася, зійшла з веранди, перетнула лужок і безцільно почала спускатися з пагорба. Уже, напевно, вдвадцяте відтоді, як Френк поїхав, йшла дівчина цим шляхом, де все нагадувало їй про нього. Тут вона вперше побачила його, коли він під’їздив до берега в шлюпці з “Анжеліки”. Сюди, ось у ці кущі, вона потягнула його, аби врятувати від розгніваних братів і батька, а потім, загрожуючи йому револьвером, змусила поцілувати себе, повернутися в шлюпку і відпливти. Це була їхня перша зустріч.