Серця трьох

Торесу і начальнику поліції надходив кінець, коли оглушливий вибух у скелі над озером і гуркіт обвалу відвернули увагу нападників. Зверху на бойовище скотився величезний камінь. Становище відразу змінилося. Кілька уцілілих Загублених Душ, уражені жахом, кинулися у кущі. Залишилися тільки начальник поліції і Торес. Вони глянули вгору на скелю, звідки усе ще валував дим, і побачили, як з пролому вилазять Генрі Морган і Королева.

— Ви цільтеся в даму, — заревів начальник поліції, — а я прикінчу цього грінго Моргана, нехай навіть це буде мій останній постріл у житті!

Обидва підвели гвинтівки і вистрілили. Торес, який ніколи не був особливо гарним стрільцем, як не дивно, влучив просто в серце Королеви. Але начальник поліції, відмінний стрілець, котрий мав кілька медалей за стрільбу, цього разу схибив. Наступної миті куля з рушниці Генрі прострелила йому праву кисть і вийшла з ліктя. І коли гвинтівка шефа зі стукотом упала на землю, він зрозумів, що більше ніколи не триматиме зброю в руках.

Але Генрі цього разу виявився поганим стрільцем. Після доби перебування в пітьмі печери очі його не могли відразу освоїтися з яскравим сонячним світлом. Його перший постріл був точним. Проте скільки він потім не стріляв у начальника поліції і Тореса, жодна куля їх не зачепила. Вони повернулися і, як несамовиті, майнули в кущі.

За десять хвилин Торес побачив, як із-за дерева вискочила жінка з племені Загублених Душ і, кинувши величезний камінь, розтрощила голову пораненому начальнику поліції, який ішов попереду. Торес пристрілив її, потім з жахом перехрестився і, спотикаючись, побіг далі. Здаля долинули голоси Генрі й братів Солано, що переслідували його, — і тут йому згадалося те, що він бачив у Свічаді Світу, але не додивився до кінця. Невже йому і справді призначено так загинути? Проте ці дерева, цей колючий чагарник, ці джунглі зовсім не нагадували того місця, яке він бачив у Свічаді. Там не було ніякої рослинності — лише суворі, голі скелі, сліпуче сонце та кістки тварин. У душі Тореса знову зажевріла надія. Можливо, його кінець ще не сьогодні, можливо, навіть не цього року? Хто знає, можливо, йому визначено ще жити років із двадцять!

Вибравшись з лісу, Торес побачив перед собою голий простір, покритий ніби застиглою лавою. Тут принаймні не залишиться слідів, і Торес, обережно пройшовши це місце, знову пірнув у зарості — він уже вважав себе врятованим. Поволі в нього визрів план втечі: він відшукає затишну місцинку, де можна сховатися до настання сутінок, а потім повернеться до озера — туди, де вир. Там уже ніхто і ніщо не зможе зупинити його. Стрибне у воду, і він врятований! Подорож підземною річкою тепер уже не лякала його. В його уяві знову постала приємна картина: річка Гвалака, виграючи під сонцем, котить свої води до моря. У нього тепер є два величезні смарагди і два такі ж рубіни з очей Чіа і Хцатля! Це вже цілий скарб, і чималий. Ну нехай йому не пощастило захопити скарб майя і стати найбагатшою людиною у світі — досить з нього й цих чотирьох каменів. Тепер Торес мріяв, аби скоріше стемніло, — тоді він востаннє кинеться у вир, пропливе під землею і вирине в Гвалаці, яка плине до моря.

Торес так виразно уявив цю картину, що не помітив, куди ступає, і несподівано покотився вниз. Але не у вируючі води, а слизьким схилом. Стрімко летячи униз, він зумів перевернутися і ковзаючи лицем до скелі, робив неймовірні спроби зачепитися хоча б за щось руками чи ногами. Проте зусилля його біли марні; щоправда, падав він уже не настільки стрімко, але затриматися не зумів.

Досягши дна ущелини, Торес кілька хвилин лежав приголомшений, майже без подиху. Коли отямився, то насамперед відчув, що рука його стискає якусь дивну річ. Він міг би заприсягтися, що це зуби. Нарешті, набравшись духу, він розплющив очі і наважився подивитися. І полегшено зітхнув: це й справді були зуби свині у вибіленій сонцем і вітром свинячій щелепі. Навколо нього і під ним лежали купи кісток; роздивившись, він зрозумів, що це кістки свщіей та інших дрібних тварин.

Де бачив він стільки кісток? Торес напружив пам’ять і згадав великий золотий казан Королеви. Він зосередився. Мати Божа! Це ж те саме місце! Він відразу впізнав цю вирву, тільки-но звів голову. До верхнього краю не менше двохсот футів! і всі ці двісті футів — стрімка гола скеля! Торес зрозумів, що жодному смертному ніколи не вибратися на цю кручу.

Видіння, що спливло в пам’яті Тореса, змусило його звестися на рівні й поспішно озирнутися навколо. Ця пастка, у яку він так зненацька потрапив, нагадала йому ямки, які вириває в піску павук, терпляче чекаючи в пій на свою жертву. Тільки ця була у мільйон разів більша. Розпаленіла уява підказувала йому, що тут теж може ховатися якийсь хижий павук, відповідного до цієї прірви розміру. Йому стало моторошно. Але страхи його виявилися даремними. Дно колодязя, зовсім кругле, мало десять футів у діаметрі і було суцільно вкрите товстим шаром кісток якихось дрібних тварин. “Цікаво, навіщо це давні майя вирили такий глибокий колодязь?” — подумав Торес. Він був цілком певен, що пастка, у яку він потрапив, зроблена людськими руками.

До настання сутінок Торес зробив щонайменше десять спроб вибратися нагору — і переконався, що це неможливо. Після кожної спроби він зіщулювався, аби сховатися від сонця, що, на щастя, хилилося на захід, і відпочивав, важко дихаючи, облизуючи сухі, потріскані від спеки і спраги губи. Тут було жарко, ніби в пеклі, — він відчував, як крізь пори разом з потом виходять останні його життєві соки. Уночі він кілька разів прокидався, марно сушачи собі голову над тим, як врятуватися. Вибратися звідси можна було, тільки вибравшись нагору, але як це зробити? і він з жахом думав про наближення дня, бо знав, що жодна людина не зможе прожити десять годин у такій спекоті. Перш ніж настане нова піч, остання крапля вологи випарується з його тіла і сонце висушить його на зморщену мумію.

Новий день посилив його жах, але й підказав йому надзвичайно простий спосіб уникнути смерті. Якщо він не може видряпатися нагору і не може пройти крізь стіни, виходить, єдиний можливий шлях — це вниз. От йолоп! Адже він міг би працювати в прохолодні нічні години, а тепер доведеться робити це під пекучим сонцем. І він заходився розривати крихкі кістки. Ну звичайно, тут є хід униз! інакше куди б поділася звідси дощова вода? Вона заповнила б колодязь, аби тут не було стоку. Йолоп! Тричі йолоп!

Торес копав біля однієї стіни, викидаючи кістки до другої. Він працював з таким розпачем і так поспішав, що обламав собі нігті й до крові пошкодив пальці. Але потяг до життя був надто сильний. Він знав, що в цьому змаганні із сонцем на карту поставлене його життя. У міру того як він копав, шар кісток ставав усе щільнішим. Йому доводилося спершу розбивати його рушницею, а потім викидати подрібнені кістки пригорщами.

До полудня, коли в голові в нього вже почало паморочитися від спеки, він раптом зробив відкриття. На оголеній ним частині скелі появилися якісь літери, вочевидь, надряпані ножем. З новою надією Торес по самі плечі засунув голову у вириту ним яму і заходився, як собака, розривати і відкидати крихкі кістки назад. Частина їх відлітала геть, а частина — значно більша — падала назад на Тореса. Але він навіть не зважав на марність своїх зусиль.

Нарешті він розчистив увесь напис і прочитав:

Прохід! Отже, під цим написом має бути прохід! Торес з люттю відновив роботу. Він так забруднився, що скидався на гігантського крота. Пилюка раз у раз потрапляла йому в очі, в ніздрі й горло — тоді він висував голову з ями і починав чхати і кашляти. Двічі він непритомнів. Але сонце, яке стояло просто в нього над головою, змушувало його знову братися до роботи.