Спiвробiтник ЧК. "Тиха" Одеса

— Пахря, мабуть?

— Пахря, вірно! Ми з ним по сусідству були. Ну, от. Учора ввечері, як трохи затихло, сіли вечеряти, раптом, невідомо звідки, йде!

— Хто йде?

— Та батько мій! До нього, розумієш, моя сестричка, Вірка, бігала, їжу з дому приносила: звичайно, плаче дурна і говорить про мене, що, мовляв, пропав, може, навіть убили десь. Батько, звичайно, в розпач. А тут хтось йому й скажи, що бачив мене на передовій у Павленка… Ну, звичайно, бере за груди і давай тут чистити, з душі в душу, це при всіх. Мені б змовчати, а я візьми та й бовкни: несвідома ти, тату, людина! І пре революцію загнув, що, мовляв, не розуміє… Ну, тут він і розійшовся. Он яку красоту під оком посадив, людям соромно показатися!..

— Та-ак, — протягом сказав Альошка, розглядаючи синець. — Приклав міцно.

— Це що! — поморщився Пантюшка. — Синець — ще б нічого, так він давай мене з передової гнати. І Павленку сказав, і іншим командирам, щоб не пускали більше… А там, Альошко, діла-а! Твій от Пахря із своїми пішов уночі на якесь особливе завдання; я б теж міг приєднатися, коли б не батько.

— Куди вони пішли? — з почуттям ревнощів спитав Альошка. Про загін Костюкова він звик думати, як про свій загін.

— Точно не знаю, — відповів Пантюшка, — казали, на якийсь залізничний роз'їзд. Тепер, Альошко, мені іншого виходу нема, як тільки сюди. Ти скажи, можеш влаштувати мене чи ні?

— Спробую. А як же з твоєю рукою? Не завадить?

Пантюшка стрельнув очима в куток і, знизивши голос, сказав:

— Рука — пусте! Дряпнуло трошки ще в перший день. Я її для краси підвісив, бо ж засміють на нашій вулиці, якщо дізнаються. А так кожному видно: поранений. А рука здорова!

Він витяг руку з пов'язки і покрутив нею в повітрі.

Це значно міняло справу. Альошка одразу відчув себе впевненіше: справжня бойова рана ставила Пантюшку в один ряд з бувалими фронтовиками. А тепер вони були в однаковому становищі.

— Хитрий ти, — засміявся Альошка. — Ганчірку свою зніми, Силін побачить, не візьме.

Пантюшка поквапливо, через голову зняв косинку, запхнув її в кишеню, підвівся, начепив гвинтівку.

— Ходімо!..

СУМНІ НОВИНИ

У маленькій канцелярії, де біля вікна сиділи тільки писарі, Пантюшку й Альошку обігнав ординарець. Влетів у штабну кімнату і грюкнув дверима. Альошка метнувся був за ним, але звідти пролунало: «Почекай!»

— Сідай, — сказав Альошка, показуючи на стілець. — Звільниться, тоді зайдемо.

Незабаром двері відчинилися, з кімнати вийшла жінка в чорній сукні, молода, сухорлява, з гладеньким, розчесаним на проділ жовтим волоссям. Мигцем глянувши на хлопців, вона сіла за друкарську машинку, що стояла на канцелярському столі біля дверей. Обличчя у жінки біле, повіки опущені, губи підібрані неприступно й презирливо. Це була друкарка Ради, вона працювала тут відтоді, як штаб переїхав у готель.

Пантюшка, глянувши на жінку, аж рота роззявив. Він смикнув Альошку за рукав:

— Альошко, це хто?

— Підожди! — відмахнувся Альошка.

Двері в штабну кімнату залишилися відчиненими. Звідти виразно долинали голоси:

— Де це трапилось?

— На самому роз'їзді… — важко дихаючи, говорив ординарець. — Хотіли вони оборону зайняти, а німці тимчасом сиділи, поховавшись на городах… Ось тут і почалося.

Альошка не встиг ще зрозуміти, про що говорять, але згадка про роз'їзд, куди, за словами Пантюшки, пішов загін Костюкова, раптом сповнила його тривогою, якимсь неясним передчуттям лиха.

— По порядку доповідай, як було! — сказали за дверима. По густому, з енергійною хрипотою голосу Альошка пізнав Попова — одного з членів Ради п'яти, більшовика.

— Було, значить, так… Пішли вони на роз'їзд, як наказано… Вдень наші ходили туди на розвідку, все навколо обшарили, німців не було…

— Німцям роз'їзд ні до чого, — пробасив хтось.

— Прийшли… Все навколо тихо, нікого не видно. Тільки стали оборону копати, а тут їх кулеметами з усіх боків і почали косити — засада!..

— Костюков живий?

— Де там! Тільки двоє і врятувалися, їх у лікарню Тропіних відправили. Один так уже зовсім конає. Люди кажуть — зрадили їх…

У Альошки аж дух перехопило. Він розгублено озирнувся, немов бажаючи переконатись, що це тільки вчулося йому, що цього не може бути… Пантюшка, блідий, дивився на нього круглими потемнілими очима.

— Чув?

— Чув… Я ж, Альошко, з ними хотів іти…

Альошка, не відповідаючи, провів долонею по щоці…

Вбили Костюкова… Як же це? Альошка згадав його кремезну, міцну постать, велике в зморшках обличчя з рудими. запорозькими вусами. Такого, здавалося, навіть повалити неможливо, не те, що вбити… А Пахря? Невже й він? Галасливий, завжди веселий Пахря з лукавими, ясними, немов краплини голубої води, очима…

Поступово, ніби здалеку, до Альошчиної свідомості почав доходити рішучий голос Попова:

— Зрада це чи ні — розібратися треба. Не це зараз головне. Якщо німці на роз'їзді, обстановка складається зовсім по-новому. Дивіться…

Крізь відчинені двері було видно, як у сірій від тютюнового диму кімнаті кілька чоловік схилилися над картою.

— Роз'їзд ось де… — говорив Попов. — Звідси прямий удар по нашому правому флангу, чому ми й хотіли укріпити його. Розумієте тепер, що загрожує? Коли німці тут натиснуть, до вечора чекайте їх у Херсоні.

Писарі біля вікна тривожно перезирнулися. Друкарка, зігнувшись над столом, розбирала чиїсь квапливі кривулі. За дверима кілька секунд мовчали, потім хтось невпевнено промовив:

— Людей сюди треба б…

— Де ти їх візьмеш, людей? — заперечили йому.

— Перекинути доведеться…

— Звідки?

Деякий час нічого не можна було розібрати: всі говорили разом. Коли настала тиша, почувся тихий голос Силіна:

— Чого кричати? Попов правильно міркує. Фланг не можна залишати відкритим — це факт. Звідки взяти людей? А ось звідки…

Силін запропонував перекинути до роз'їзду загін чорноморських матросів. Це, звичайно, дуже ослабить центр, але німці, як видно, втратили надію пробитись у центрі: ось уже другий день вони посилюють натиск на флангах, а на ділянці чорноморців — затишшя.

— Набили собі гуль, більш у центрі не полізуть, — спокійно, немов міркуючи про домашні справи, говорив Силін! — Залишимо тут заслон з кулеметами, і вистачить поки що. Хай матроси виб'ють німців на флангу, а потім їх знов у центр можна повернути…

Пропозиція обговорювалася довго, галасливо і, нарешті, була прийнята.

З кімнати Ради вийшли Силін, Попов, ще один із штабних — кремезний, похмурий на вигляд фронтовик Киренко і ординарець, який повідомив про загибель костюковців. Рухливий, чорнявий, у цивільному поношеному піджачку, Попов підійшов до друкарки.

— Пишіть.

Вона спокійно, як автомат, заправила в машинку два аркуші паперу, прокладені копіркою, очікувально поклала пальці на клавіші.

— Командирові революційного загону севастопольських матросів товаришеві Мокроусову, — почав диктувати Попов.

Силін, помітивши Альошку, підійшов до нього.

— Ти чого тут? — І, не чекаючи відповіді, сказав: — Буде до тебе справа, Олексію. Підеш зі мною в лікарню Тропіних, по дорозі розповім. Чув, Костюков з загоном у засаду потрапив?

Альошка кивнув. Силін помовчав, дивлячись на підлогу. На його щоках лежали тіні.

— Так ось… Піди до Ващенка, скажи, що я тебе беру з собою. А це хто такий? — Здавалося, Силін тільки зараз помітив Пантюшку.

— Димов, Пантелеймон. У караульну команду проситься, — відповів Альошка. — Його батько на тютюновій фабриці дружину організував.

— Тимофій Димов?

— Так.

Силін уважно оглянув Пантюшку.

— Добре, хай іде з нами, — сказав він, — може пригодиться.

Пантюшка витер спітнілого лоба. Звичайно, пригодиться! Вже хто-хто, а він пригодиться!..

СВІТСЬКІ ЗНАЙОМСТВА