Зорянi крила

Ганна відгукнулася з трубки весело і привітно: її попередили, що викликає Крайнєв.

— Я дуже прошу вас негайно зайти до мене, — сказав Крайнєв і сам не впізнав свого голосу, — я маю до вас одну дуже важливу справу.

— Чи ви не застудилися на аеродромі? — кепкувала Ганна. — Ви говорите так, ніби у вас ангіна. Зараз я зайду до вас. Мені навіть цікаво стало, які це у вас до мене знайшлися справи.

Трубка дзенькнула коротко і навіть злобно. Тепер Крайнєв зрозумів: вороття немає. Сьогодні він усе вияснить — а тоді буде щастя або не буде нічого.

Ганна зайшла усміхаючись, і Юрій зустрів її, стоячи біля столу. Він просто боявся зробити зайвий рух.

— Сідайте, — привітно сказав він.

Ганна сіла у крісло з другого боку столу і уважно подивилася на Крайнєва. І раптом Юрій ясно відчув — Ганна знає, про що він хоче з нею говорити. Від цього відкриття всі його думки змішалися, а від приготованих речень залишилися якісь невправні слова, що ними не можна було висловити найменшої думки.

Ганну, здавалося, дивувала така довга мовчанка. Вона дивилася на Крайнєва, і в зіницях її стояло запитання: «Так у чому ж справа? Навіщо я потрібна?»

— Знаєте, Ганно, я їду, — сказав Юрій і замовк.

— Знаю. В Москву.

Після того як було вимовлене перше слово, Юрію стало значно легше говорити. Слова покірно слухалися його, і думки знову прийшли до стрункої системи.

— Не тільки в Москву. Потім я поїду в Париж. Там буде міжнародний конгрес.

— Так, це прекрасна подорож, і я вам дуже заздрю. Тепер Крайнєв уже зовсім не знав, як треба продовжувати. Ганна дивилася просто на нього. Вона чекала продовження розмови і не розуміла, чому так хвилюється Крайнєв.

А в Юрія раптом промайнула думка: як це так, покликати дівчину у власний кабінет для того, щоб освідчитися їй у коханні. Дійсно, кращого він вже нічого не міг придумати. Говорити про свої найбільші почуття так, ніби справа йде про колбу з дистильованою водою.

А Ганна не розуміла, чого ж хоче нарешті від неї Крайнєв.

— Я завтра їду, Ганно, — нарешті оволодів собою Юрій, — і дуже хотів би, щоб сьогоднішній вечір ми провели разом. Я б хотів покататися десь за містом абощо.

Це вже трохи скидалося на освідчення. Юрій сам похвалив себе за логічно побудоване речення.

Ганна зрозуміла — найнапруженіший момент минув безболісно. Тепер з Крайнєвим можна було говорити зовсім вільно.

— І оце вся ваша справа, товаришу Крайнєв, — вдаючи гнів, вигукнула вона. — Ви дозволяєте собі відривати мене від важливих дослідів. Особисті справи треба робити поза межами інституту, товаришу Крайнєв.

— Я не знав, що ви так зайняті. Вибачте. Це було для мене так важливо, Ганно.

Він сказав це покірно-винуватим голосом. Ганна не витримала грізного тону і розсміялася. У Юрія відлягло від серця, і він усміхнувся теж.

— Ох, ви ж і чудак, — по-дружньому сказала вона, — правду кажуть: великі люди всі чудні. Ви не виняток.

— З великих людей чи з чудаків? — вже зовсім осмілів Юрій.

— Поки що з чудаків, — відказала Ганна, — але це не змінює справи. Заїжджайте за мною, і я з охотою поїду кудись…

— От і прекрасно…

Ганна глянула на Крайнєва трохи глузливо, і він знову згадав своє перше відчуття — Ганна знала про все. Він був певен того. Знову думки його почали плутатися. Вони попрощалися у ніяковій мовчанці.

Ганна вийшла. Крайнєв підійшов до вікна. Маленькі літаки на неймовірній височині робили мертві петлі. Він стояв і думав, як важко зробити цей перший і останній, величний і вирішальний крок.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Авто псувалося неймовірно часто. Кожні п'ять-шість кілометрів Валя зупиняла машину, виходила і починала щось лагодити в моторі. Потім машина рушала з місця і хвилин п'ять їхала. Про швидкість у сто кілометрів не було і згадки.

Юрій і Ганна сиділи у машині, не розмовляючи. Часті зупинки дратували Крайнєва, Крім того, він помітив, як кожного разу, зупиняючи машину, Валя поглядає то на нього, то на Ганну. Часте псування машини здалося йому, нарешті, підозрілим.

Він попросив у Валі пробачення і сам сів за руль. Дерева замиготіли обабіч, нагадуючи кіно. Число 70 вже з'явилося у маленькому віконечку спідометра. Юрій немов застиг біля руля. Машина працювала чудесно, Валя сиділа поруч Крайнєва, і обличчя її хмарилося все більше.

Десь у кіпці Брест-Литовського шосе заходило сонце. Машина. летіла просто у величезну червону заграву. Верхівки сосен у лісі були облиті сонячним багрянцем. Маленькі високі хмарини світилися яскравим золотом. Сонце вже торкнулося горизонту. Позбавлене променів, воно здавалося зовсім недалеким.

Юрій вів машину просто на сонце. Він дивився, як помалу зникає велике, немов задимлене коло. Ось від нього залишився тільки невеличкий ясний сегмент. Юрій спинив машину.

— Дивіться, — сказав він.

Промені виривалися вже десь з-за горизонту. І останній був ясно-зеленим, таким зеленим, що навіть очі Ганни не могли б змагатися з ним.

Сонце зайшло. Високо в небі пливли хмарини. Вони ніби купалися в золотих променях.

Валя сіла за руль. Тепер вони поверталися до Києва, і Юрій знав, що машина більше псуватися не буде. Він сидів поруч Ганни і не хотів нічого говорити. Він узяв обома руками її маленьку руку з довгими тонкими пальцями. Пальці ледве помітно ворушилися в його широких долонях.

Валя бачила його у маленькому дзеркальці на вітровому склі. Юрій помітив цей погляд і випустив руку Ганни. Повільно, наче знехотя, вийшли з його долонь довгі пальці.

Високі свічки тополь з'явилися посередині вулиці. Машина виїхала на бульвар Шевченка.

— Давайте пройдемось, — сказала Ганна, і Валя відразу ж зупинила машину.

Ганна і Крайнев вийшли з авто, і воно рвонулося вперед. Плюмаж золотого волосся розвівався над машиною.

Вони йшли під руку по широкому тротуару. Каштани вже відцвітали. Пожовклі пелюстки вкривали асфальт. У Ботанічному саду було темно і затишно. Звідтіля доносився аромат прілого торішнього листя і міцний запах весняних квітів.

Поволі розговорилися. Розмова йшла про інститутські справи, про роботу Ганни, про лабораторію. Ніяковість зникала, і між ними стали встановлюватися по-новому дружні відносини.

Дівчина спиралася на йото руку одверто і довірливо. Здавалося, ніби вони йдуть широким бульваром у повній самотності.

Через завулок вони вийшли на вулицю Леніна і на розі зустріли Валенса. Він ішов з високим військовим. Два ромби червоніли на ясно-блакитних петлицях. Вони пройшли, жваво розмовляючи, і, здавалося, Валенс нічого не помітив. Проте Юрій твердо знав: Валенс бачив усе. Непомітно дійшли вони до будинку, де жив Юрій, і він запросив Ганну зайти. Він сказав це і сам здивувався із своєї сміливості. Ганна, усміхнувшись, погодилася. Ліфт виніс їх на шостий поверх швидко і безшумно. Вони зайшли до Юрія, і кімната здалася йому надзвичайно приємною і затишною. «Бо тут Ганна», подумав він.

А Ганна спочатку взялася розглядати Юрійову кімнату. Юрій сидів на тахті і дивився. У його кімнаті ходив вітер. Ганна нагадувала маленьку дівчинку, яка раптом потрапила у країну, сповнену незвичайних і незнайомих речей.

— Розкажіть мені якусь хорошу, зворушливу історію, щоб можна було плакати і щоб був хороший кінець, — попросила Ганна.

— Ви помилилися, я інженер, а не поет, — став проситися Юрій.

— Це нічого не значить, — відрізала дівчина, — ви мені зараз же мусите щось розказати. У мене саме настрій слухати.

Кілька хвилин Юрій мовчав. Потім згадав історію, яку розказав йому один пілот.

— В одному місті, — розпочав Юрій, — жила хороша весела дівчина…

Ганна ворухнулася, вмощуючись у кріслі зручніше.

— Вона вчилася в університеті, і в неї було багато друзів. Але, крім багатьох друзів, у дівчини був також коханий. І одного літа він поїхав до Арктики, на зимівлю. Він жив десь аж на півночі Нової Землі чи, може, десь навіть далі. У нього на зимівці була потужна радіостанція. І щотижня, вночі, у великому місті ходила дівчина на радіостанцію говорити зі своїм коханим. І вони говорили п'ять-шість хвилин і знову розлучалися на цілий тиждень. І раптом дівчина захворіла на важку хворобу, в якій люди згоряють за короткі дні. І в лікарні, у високій світлій палаті, дівчина вмерла. Проводжати її в останню путь прийшли всі друзі. Вони високо підняли труну дівчини і пронесли її на руках через усе місто на далеке кладовище. Там, між високими, вкритими ясними кристалами снігу соснами, зіяла глибока яма. Друзі ховали дівчину. Це було надвечір, і хмари на небі нагадували рани — вони стікали сонячною кров'ю. Друзі поховали дівчину і пішли. Сосни залишилися вартувати її спокій. А друзі повернулися в незвичну тишу кімнати дівчини і тільки тоді згадали — десь далеко, на зимівці, чекає її коханий. Вони згадали про довгу полярну піч. Вони подумали про почуття людини, яка шість день чекає п'ятихвилинної розмови по радіо. І вони вирішили не говорити про її смерть. І з того часу кожного вечора під вихідний день одна дівчина ходила на радіостанцію говорити з коханим подруги.