Пiдняти вiтрила!

Отже, ніхто в порту не здивувався, побачивши, що «Сперанца» озброюється, і можна було не боятися, що це мулятиме очі котромусь із вивідників. Бракувало гармашів — поклик Герасіма залишився без відповіді. І Ієремія, і Хараламб, і плотогон воювали в піхоті. Тільки Ісмаїл чванькувато заявив, що одного разу йому довелося вистрілити з гармати, теж у сутичці з піратами.

Іншої ради не було, і невдовзі Ісмаїл почав навчання з майбутніми гармашами. Через два дні кожен із членів команди умів зарядити гармату і прицілитись, на превелику гордість кока.

А «Сперанца» тим часом долала Червоне море, готуючись до жорстокої зустрічі.

На сході Червоного моря, між 25-ю і 26-ю паралелями, із хвиль витикається одне з найбезладніших у світі нагромаджень островів, відоме під назвою архіпелаг Шейхарат, який намагаються обминати всі мореплавці. Плетиво коралів, прихованих лише на вершечок під водою, так густо засноване між островами, що крізь нього можуть пройти тільки мешканці моря, а якщо туди заходив корабель, це означало для нього неминучу загибель.

Посеред цієї дивовижної фортеці, зведеної природою, острів Мусара здавався найнеприступнішим редутом. Утворений трьома високими скелями, з'єднаними трьома підводними рифами, він справді скидався на трикутний бастіон, готовий відбити нападника з будь-якого боку.

На цих скелях, твердила Аднана, пірати встановили гармати, біля кожної з них стояв вартовий і стежив у підзорну трубу за морем. Жоден чужак не міг непомітно підійти до цього лігва, по всьому острову швидко здіймалася тривога, і пірати хутко займали бойові позиції — одні біля гармат, інші з рушницями в шанцях, виритих у коралах над берегом.

Хоч би які були відважні й кмітливі люди в екіпажі «Сперанци», пробратися туди вони могли завдяки хитрості, поєднаній з рішучістю перемогти, сповнити обов'язок дружби.

Від Суеца до Шейхарата десь із триста миль, які при попутному вітрі шхуна подолала за тиждень, і 13 жовтня рано-вранці дозорець побачив перші острови, які витикалися за горизонтом.

Капітан весь час хвилювався, його доймали сумніви й надії, а після крику дозорця він відчув, ніби серце зупинилося. П'єр був тут, за кілька миль, і після стількох років чекання, після розшуків в усіх портах Середземного й Егейського морів він за кілька годин зможе обняти його. Але зараз ці години здавалися довшими й важчими, ніж усе чекання досі.

«Сперанца» несла на носовій щоглі чорний прапор, знак піратів, а на хрестовинах по червоному вимпелу.

— Якщо вони не перемінили розпізнавальних знаків, — сказала Аднана, — ми зможемо підійти на сотню метрів. Три роки тому, коли я була тут востаннє, розпізнавальним знаком у парні числа місяця були червоні вимпели, а в непарні — жовті. Потім Безбородий розпорядився поміняти їх місцями, бо втік один із ватажків, і він боявся зради.

— Ти ба, які вони мудрі! — здивовано пробурмотів Герасім. — Ну, то коли будемо їх вішати, я спитаю, якого кольору вони хочуть зашморг!

А корабель підходив до островів, і ті вимальовувались дедалі чіткіше.

— Хлопці, пора вам змінити одяг, бо починається комедія! — сказав капітан.

Люди спустилися в кубрики, а невдовзі повернулися один по одному з пов'язаними на головах тюрбанами, у накинутих на плечі шалях і в шовкових хустках вірменина, підперезані так, ніби були в каптанах. Капітан і собі натягнув рясу Безбородого, як і належало ватагові.

— Ісмаїле! Перевір гармати! — звелів капітан.

— Уже перевір! — поважно повторив кок.

Ієремія стояв біля одної гармати, Хараламб — біля другої, Мігу приготував мішечки з порохом, Крістя Бусуйок — ядра, а Ісмаїл поважно розпоряджався, адже він — начальник артилерії.

Однак коли треба було ослабити чи натягнути вітрила, люди розбіглися по палубі за наказом капітана, бо ж вони мусили турбуватися не тільки артилерією, а й маневреністю корабля.

— Ось він! — вигукнула Аднана, показуючи на обрій.

Поміж двома низькими островами, які ніби розпливалися вбоки, з'явилися три скелі.

Коли дивитись на море попереду, не подумаєш, що там чекає небезпека. Але ті, хто вмів читати хвилі, бачив з їхніх обрисів, які там приховувались гострі скелі, мов заточені зуби пилки, що могли розрізати форштевень, обшивку і кіль.

Антон і Герасім стояли обабіч Аднани, яка тримала стерно.

— Ти впізнаєш дорогу? — стурбовано спитав її капітан.

Вона не відповіла, тільки кивнула головою, не відриваючи погляду від моря.

— Видно когось біля гармат? — спитала дівчина.

Антон оглянув острів у підзорну трубу.

— Дивно, але ніде ніякого руху!

— Отже, ми вгадали розпізнавальні знаки. Інакше вже була б метушня.

Короткими рухами Аднана повертала стерно, і шхуна залишала за собою зміїстий слід. Інколи то з того, то з другого борту хвилі відкривали шпилі скель; дивлячись на них, люди здригалися від думки, що було б, аби відчайдушний керманич не обминув їх вчасно.

— У тому листі говорилося про корабель, — обізвалась Аднана розгублено, хоча стерно тримала твердо. — Де ж він може бути? Якірна стоянка он там, ліворуч.

— Може, вони сховали його за островом? — відповів капітан.

— Ні, звідти підійти неможливо — серед рифів нема жодного вільного місця.

До берега залишалося не більше п'ятисот метрів. Антон обстежував у підзорну трубу берег та укріплення.

— Що таке? — вигукнув він раптом. — Дивіться, хтось повішений на середній скелі!

У нього аж отерпло все тіло й завмерло серце. Невже вони повісили П'єра, щоб покарати його за бунтівливість, коли він їм уже не потрібен, бо добудував корабель?

— А он і праворуч ще, пане! — вигукнув Мігу, зір в якого був такий, ніби він дивився в підзорну трубу.

«Сперанца» тим часом ішла вперед, вміло маневруючи. До острова залишалося всього метрів двісті. Мігу показав рукою:

— Дивіться, он ліворуч ще один!

— Господи, та тут ніби відбувся бій! — пробурмотів Антон. — Здається, на березі лежать трупи, ти бачиш, Мігу?

Юнга вискочив на парапет і пильно подивився на берег.

— Справді, пане! — вигукнув він. — То мертві пірати, я впізнав їх по тюрбанах.

— Не була б це пастка! — сказала Аднана.

Тут, на рейді, хвилі були спокійніші, але їх чорно-червоний колір не давав змоги побачити приховані скелі.

— Твоя правда! — погодився капітан. — Ми не повинні цьому вірити. Гей, Ісмаїле, приготуй гармати! А ви, хлопці, приготуйте рушниці, бо вони можуть знадобитися.

Негріле, який стояв, зіпершись передніми лапами на парапет, і допитливо розглядав незнайомий острів, підняв тремтячу морду вгору, неспокійно понюхав повітря і враз почав вити. Вив він не зі злості, не зі страху, не від безсилля — це було виття жалю, що краяло серце.

І тут усі побачили, — до берега було не більше сотні метрів, — що на острові панують смерть і пустка, лише кілька хирлявих пальм на бідній землі погойдували темним гіллям, ніби жалобними стрічками.

— Острів залишений! — розчаровано пробурмотів капітан.

— Вони втекли! — додала Аднана.

— Судячи з усього, їх прогнали!

Тепер на березі чітко виднілися трупи, на скелях стояли мертві гармати, і вітер подеколи байдуже доносив трупний запах.

Капітан, хоч зовні й здавався спокійним, безнадійно питав сам себе, в якій частині острова він знайде труп свого приятеля.

— Приготуватись до висадки! — наказав він.

Люди кинулись до вітрил. «Сперанца», слухаючи руку Аднани, описала коло, стала носом проти вітру і повернулася правим бортом до вирубаного в скелі причалу. За сотню метрів від її корми видно місце, де, судячи з усього, був спущений на воду корабель піратів, — тут лежали купи трісок, шматки дощок, колоди, стружка, — явні ознаки завершеної роботи. Але самого корабля не було, він пішов — і не знати куди.

Першим висадився на берег Негріле. Не встигла «Сперанца» пришвартуватися як слід, він стрибнув через парапет і кинувся вздовж берега, не перестаючи вити.