Таeмниця янтарноi кiмнати

Сергєєв ішов вулицею Міттельтрагхайм від готелю до замка, завернувши дорогою до будинку уряду. Тут між виступами підковоподібного корпусу блищала у басейні вода, на кам'яній балюстраді даху завмерли сизі голуби, схожі на статуї.

Потім він надовго затримався біля нового будинку університету — триповерхового, з півкруглими склепистими арками, з галереєю вздовж першого поверху, з кам'яними богинями на ріжках даху, з горельєфом вершника на фронтоні.

Сергєєва не могла обдурити ця зовнішня академічна солідність. Він прекрасно знав: з університетських кафедр тепер дедалі рідше згадуються імена Шіллера і Гете, зате все гучніше лунають в аудиторіях промови, більш схожі на войовничі заклики націстських фюрерів, ніж на лекції професорів.

Професори… Певно, це вони щойно пройшли повз Сергєєва — люди у чорних сюртуках із значками націонал-соціалістичної партії на лацканах, люди, при зустрічі з якими студенти виструнчувалися, викидаючи вперед руку.

… До будинку під'їхали грузовики. В них швидко повскакували студенти, слухняно виконуючи команду перетягнених ременями офіцерів рейхсверу. Заревли мотори, машини рушили. Через годину десь на приміському стрільбищі Ганси й Оскари будуть методично випускати кулю за кулею у мішені, на яких зображено червоноармійців…

Штурмовики у коричневих мундирах і крагах, з пов'язками на рукавах, снували туди і сюди, штовхаючи перехожих. З репродукторів гримів фашистський молодіжний гімн «Хорст Вессель». Гидко… А було б місто як місто, справжній культурний центр, коли б… коли б не цей націстський дух!

Розгорнувши путівник, Сергєєв перебіг очима рядки. У місті розвинута машинобудівна і військова промисловість. У книжчині йшлося про суднобудівну верф і машинобудівний завод акціонерного товариства Шіхау, про вагонобудівний завод, завод сільськогосподарських машин…

Але Сергєєв уже знав і те, про що путівник соромливо замовчував: у Кенігсберзі на повну потужність діяли завод зенітних гармат, авіамоторний завод «Оренштайн і Коппель», заводи автомобільних запасних частин, авіаційний, боєприпасів. Швейні фабрики випускали військове обмундирування, склади взуттєвих підприємств були вщерть забиті важкими солдатськими черевиками. На довгі переходи були розраховані їхні ковані підошви! «Готуються, щогодини готуються до війни, — подумав Олег Миколайович. — Франція — лише початок. Гітлерівці ні перед чим не зупиняться, і Східна Пруссія для них — прекрасний плацдарм. В разі війни нам доведеться нелегко…»

До обіду Сергєєв працював в університетській бібліотеці. Російського наукового працівника зустріли там ввічливо, але сухувато і з недовір'ям. А втім, на сердечність він і не розраховував. Зате література про янтар тут виявилася багатющою, такого зібрання книг з цього питання Олег Миколайович ще. не зустрічав. Квапливо, прагнучи якнайбільше встигнути, скорочуючи слова, замінюючи їх лише йому відомими знаками, він робив виписки, час від часу поглядаючи на годинник: хотілося поблукати по місту — хтозна, коли ще доведеться побувати за кордоном!

Розділ дисертації, присвячений історії янтарних промислів, обіцяв тепер стати цікавим. Попереду ще кілька днів, можна багато чого встигнути прочитати і записати. Треба тільки працювати систематично, поєднувати кабінетні заняття з розумним відпочинком, з прогулянками по місту…

Повз приземкуватий бліндаж, схований у землі, Олег Миколайович пройшов до червоного будинку головного поштамту і опинився біля замка.

Як гігантський вартовий, зводився він над містом. Вздовж західної стіни тяглася кам'яна огорожа з величезного необтесаного дикого каміння. Сім масивних контрфорсів розчленовували стіни на рівні частини, прикриваючи собою високі стрілчасті вікна. Асфальтована доріжка примхливим заворотом вривалася в браму і зникала у дворі. Олег Миколайович попрямував туди, пригадуючи все, що він знав про замок.

Коли почали його будувати? Ага, у 1255 році. Відтоді замок неодноразово реконструювався і сучасного вигляду набрав тільки на початку позаминулого століття. На згадку про спільну боротьбу росіян і німців з наполеонівською навалою один з найбільших покоїв дістав назву «Москвовідерзаал». Тут після перемоги російської зброї у Семилітній війні гостював у свого батька, губернатора Східної Пруссії, Олександр Васильович Суворов.

Опинившись на широкому, наче великий майдан, подвір'ї, Сергєєв оглянувся. Вздовж північної, найстародавнішої сторони йшла склеписта галерея з різьбленою балюстрадою. Звідси у середні віки феодальне панство милувалося рицарськими турнірами. Під галереєю — вхід до знаменитого ресторану «Блютгеріхт», [7] прославленого не так якістю своїх вин, як своєрідним оформленням. Олег Миколайович піддався спокусі подивитися на нього.

… Низькі, навислі над головою стелі, величезні діжки на постаментах. Їхні днища розцяцьковані вигадливою різьбою. Приземкуваті старовинні столи і стільці з рівними спинками, химерний срібний і дубовий посуд — тарілі, кухлі, дзбани — все це створювало певний колорит старовини. Сергєєв ненадовго затримався тут. Замовивши кухоль пива, він з насолодою випив гіркувату рідину і хотів уже вийти, але внутрішні двері виявилися замкнутими.

— О ні, сьогодні туди не можна, — поспішив до Сергєєва кельнер, — сьогодні на подвір'ї замка якась церемонія, і з самого ранку зачинено всі входи, крім головного. Церемонія ще не почалася. Спробуйте пройти через головний вхід. Можливо, вас і пропустять.

Виходячи з ресторану, Олег Миколайович одразу звернув увагу на те, що у лівому кутку площі біля замка стояло десятка півтора легкових автомобілів, а біля стрілчастого входу, що вів на внутрішнє подвір'я, повільно походжали два офіцери-есесівці у чорних мундирах з білими кантами. Сергєєв попрямував до них.

Несподівано поруч опинився маленький верткий чоловічок, який назвав себе службовцем з адміністрації замка.

— Що панові потрібно?

— Я хотів оглянути замок, — відповів Сергєєв.

— Це неможливо.

— Але ж замок відкритий для екскурсантів?..

— Я хочу сказати, що це неможливо зробити сьогодні. За годину має приїхати гауляйтер Кох, який від імені фюрера вручатиме золоті партійні значки генералам та офіцерам, що днями повернулися з Франції.

— Шкода, — повільно промовив Олег Миколайович. — Я іноземець, у мене обмаль часу. Навряд чи зможу побувати тут ще раз.

— Нічого не можу зробити, — розвів руками чоловічок. — Але якщо у пана є які-небудь запитання щодо історії замка, його минулого, я залюбки відповім. До речі, ми можемо підійти ближче до входу, звідти видно частину подвір'я, і мені легше буде розповідати.

— Прошу, якщо це вас не обтяжить, — відгукнувся Сергєєв і дав чоловічкові кілька марок.

— Дякую. Прошу подивитися сюди. У східній частині подвір'я, над рестораном і далі, ви бачите будинок судових установ. Так називався раніше законодавчий орган провінції. Ця стіна закінчується восьмикутною баштою «Хабертурм». Брама Альбрехта, яку пан бачить трохи праворуч, названа на честь герцога Бранденбурзького. Над аркою можна побачити круглі геральдичні щити.

— А південна частина?

— На південному боці — музеї. Там історико-краєзнавчий музей «Пруссія», музей образотворчих мистецтв, який називається «Художні зібрання Кенігсберга». Директор його — доктор Альфред Роде, дуже солідна і шановна людина.

— Роде? Автор книги про янтар?

— Пан не помилився. Справді, доктор Альфред Роде — найбільший знавець янтарю.

— Скажіть, я не міг би зустрітися з ним?

— Зараз ні. Доктор відпочиває у Франції. Можливо, згодом, якщо ви не покинете нашого міста.

— Ні, я виїжджаю. Розповідайте, прошу.

— … Тут-таки розміщено багатющу бібліотеку старовинних книг, цінні археологічні матеріали і гордість нашої провінції — колекцію янтарю.

— Який порядок їх огляду?

— О, дуже простий. Якщо ви прийдете іншим разом, я зможу супроводити вас.

— Спасибі, постараюся скористатися з вашого запрошення. А зараз розкажіть мені, будь ласка, про замок. Я чув, що один зал має назву Залу московитів? Мене, як росіянина, це дуже цікавить.