Таeмниця янтарноi кiмнати

— Дивись, Альфреде, ще один тікає! А ми, як і раніше, сидимо і чекаємо. Чого ми чекаємо, Альфреде?

— Так, вони тікають. Але ми залишимося тут. Ми залишимося тут, поки існує музей, поки ціле те зібрання, якому я віддав усе своє життя. І ти не маєш права вимагати від мене, щоб я покинув місто!

Довгі роки гітлеризму навчили Роде обережності. Навіть дружині він не сказав правди.

А правда була така. Як тільки доктор повернувся з Саксонії, його викликали в гестапо. Охоплений жахом, не маючи сили стримати тремтіння, піднімався Роде низькими широкими сходами сірого будинку на Адольф Гітлерплац. Перепустки не вимагали: видно, ніхто не приходив сюди з своєї волі. Тільки похмурий офіцер зустрів вченого за скляними дверима вестибюля і, не запропонувавши роздягтися, коротко сказав:

— Доктор Роде? Йдіть за мною.

Роде покірно йшов темним коридором, йому пригадалися розповіді друзів про таємничі підземелля цього будинку.

Доктор абсолютно точно знав, що ніяких триповерхових підземель тут немає. Але не менш точно знав і інше: камер катувань тут досить. Звідси повертаються рідко. І він пошкодував, що приховав виклик від дружини і не попрощався з нею.

Роде завели у довгу напівтемну кімнату без меблів. Тільки письмовий стіл, схожий на катафалк, стояв у далекому кутку.

Провідник пішов, залишивши доктора самого. Роде боязко озирався, не знаючи, чи можна сісти, закурити, не знаючи, що його тут чекає.

Потайні двері відчинилися безшумно. Кроків теж не чути було. Тільки коли господар кабінету виріс за столом, Роде побачив його і здригнувся від несподіванки.

— Сідайте, докторе, — голос гестапівця здався наляканому вченому майже лагідним. — Розмова буде короткою. Нам доручено попередити вас про вашу персональну відповідальність за долю експонатів янтарного музею і, зокрема, янтарного кабінету. Тому ви зобов'язані або вжити заходів щодо їх евакуації, або, коли це виявиться зовсім неможливим, сховати цінності з повною гарантією їх збереження. Евакуація кращий вихід. Ви мене зрозуміли?

— Так.

— Вам забороняється залишати Кенігсберг перш, ніж буде вивезено експонати. Якщо їх доведеться заховати в місті, ви при будь-яких обставинах лишаєтесь тут і відповідаєте за збереження таємниці. Зрозуміло і це?

— Так, — відповів Роде.

— Чудово. До побачення, докторе. Сподіваюсь, ви добре все запам'ятали.

Так, Роде все це запам'ятав добре.

— … Тікають, — задумливо сказав доктор, поглядаючи у вікно. — Звідусіль: із Кенігсберга, Тільзіта, Гумбінена, Інстербурга… Я бачив на шляхах машини різних марок. Ідуть і йдуть. Що ж, вони мають рацію. Росіяни не помилують тих, хто затіяв цю війну.

— Вони не помилують і тебе, Альфреде!

— Мене? Що я для них? Простий працівник музею, який ніколи не цікавився політикою.

— А російські цінності? А янтарний кабінет? Ти забув про нього, Альфреде?

— Ні, звичайно. Але в чому моя провина? У тому, що я старанно зберігаю ці скарби? Спи спокійно, люба. Якщо снаряди помилують нас, нічого не станеться. Все буде гаразд.

— Все гаразд, — сказав дружині доктор Герте. — Два-три дні, і ми будемо у Франкфурті.

Через годину директор історичного музею «Пруссія» доктор Герте гнав свій «оппель» по автостраді. На задньому сидінні притримувала обома руками чемодан фрау Герте.

— О, ці слов'яни! — крізь зуби бурмотів утікач. — Я завжди казав, що це дикуни і варвари.

Так, доктор Герте казав це. Він зарозуміло хизувався своєю дружбою з імперським міністром пропаганди Йозефом Геббельсом. Герте так і називав його «Мій друг Йозеф». Він ніколи не пропускав випадку нагадати про відвідання музею заступником фюрера Гессом. Він із задоволенням згадував, як рейхсмаршал Герінг, дорогою до однієї із своїх численних мисливських вілл «Герман Герінг ягдтшлос», заїздив з усім почтом до ресторану «Блютгеріхт», де його улесливо зустрічав той самий Герте.

Але все це в минулому. А тепер доктор Герте мчав по нічних шляхах, нахилившись до керма, мчав без зупинок і відпочинку, щоб якнайшвидше втекти від росіян.

І, напевне, він забрав із собою чимало відомостей про янтарну кімнату — директор музею «Пруссія» був у курсі багатьох справ, що відбувалися в королівському замку.

Герте мчав автострадою. Випереджаючи його, йдучи врівні і відстаючи, по шосе їхали десятки, сотні машин різних марок, фасонів, розмірів. Вони прямували на захід.

Туди ж тримали курс і перевантажені судна. Піднявши якорі у Кенігсберзькому порту, накренившись від нерівномірного навантаження, кораблі поспішали пройти морський канал, порт Піллау і вийти в Балтійське море. Туман, цей одвічний ворог судноплавства, став тепер союзнком втікачів. Тільки він та ще темні ночі могли врятувати гітлерівців від загибелі на морі.

А в Кенігсберзі, на головному, Південному вокзалі сотні збожеволілих від страху людей штурмували вагони поїздів. Вкрай переповнені состави теж тяглися на захід.

Тільки доктор Роде нікуди не поспішав. Його енергія була спрямована зовсім на інше. Він гарячково шукав шляхи врятування музейних цінностей.

Та йому не щастило.

— Начальство заклопотане своїми власними справами, усі відмахуються, і ніхто не хоче допомогти, — казав Роде, шукаючи співчуття у працівників музею.

Певно, ці розмови дійшли нарешті до доктора Фрізена — провінціального хранителя пам'яток Східної Пруссії. На початку січня він запросив до себе Роде і наказав запакувати янтарну кімнату в ящики, пристосовані до далекого транспортування.

12 січня 1945 року Роде доповідав міському управлінню культури:

«Я пакую янтарний кабінет у ящики і контейнери. Як тільки це буде виконано, панно, за розпорядженням хранителя пам'яток, будуть евакуйовані до Саксонії, у Вексельбург, біля Рохліца».

У ці дні на подвір'ї замка лежали двадцять сім дерев'яних ящиків. Біля них громадилися подушки, перини, ватні ковдри.

Десять робітників і службовців музею під наглядом закутаного у хутряну пелерину Роде бережно виносили з бункера під рестораном «Блютгеріхт» деталі панно янтарної кімнати. 20–30 метрів відділяли вхід у підвали від ящиків, але цю відстань проходили черепашачою ходою. Варто було кому-небудь ступнути трохи швидше, як Роде скрикував:

— Обережніше! Це не глиняні горшки!

Панно клали в ящики, на підстелені перини, ретельно накривали подушками і ватними ковдрами. Потім ящики дуже обережно забивали.

15 січня, коли янтарну кімнату підготували до відправки, радянські війська перерізали всі основні залізничні шляхи від Кенігсберга на захід і південь, оточивши велике угрупування ворожих військ у Східній Пруссії.

Тепер лишався тільки повітряний транспорт, дуже небезпечний у цій складній обстановці; крім того, була ще деяка можливість прорватися на кораблях з порту Піллау.

Роде побоявся використати ці шляхи для евакуації янтарної кімнати. Вона, як і раніше, лишалася в замку, де тепер днював і ночував знесилений під тягарем покладеної на нього відповідальності доктор Альфред Роде.

Так минуло півтора місяця.

4 березня 1945 року у Кенігсберзькому замку несподівано з'явився Еріх Кох.

У супроводі чинів персональної охорони і кількох довірених осіб гауляйтер обійшов наспіх прибрані приміщення, час від часу уривисто запитуючи і кидаючи короткі розпорядження. В них відчувалась та нервозна, підкреслена владність, яка звичайно є лише маскуванням розгубленості й страху.

Кох зупинився у залі, де колись був янтарний кабінет.

— Янтарний кабінет? Де? — кинув він через плече.

Вперед зараз же вийшли Фрізен і Роде. Обоє мовчали, боязко поглядаючи на відомого своєю жорстокістю і нестримним норовом гауляйтера.

— Пан гауляйтер запитує, де янтарний кабінет, — тихо і в той же час так, щоб чув і оцінив його старанність сам Кох, повторив один з ад'ютантів.