Пiдняти вiтрила!

— Є. Але вони мої.

Стерновий співчутливо похитав головою:

— Важке у вас життя, мабуть, пане! Носити при собі такий тягар! Це ж лише на латання кишень треба викинути ціле багатство!

Купець знизав плечима.

— О, я й забув, — сказав він, хитрувато усміхаючись. — Я зустрів кіра Лівардіті. Він зичить тобі доброго здоров'я!

— Справді? — У Герасіма не здригнувся жоден м'яз, і він теж усміхнувся у відповідь. — Він не сердиться на мене, що я так наплутав з його пшеницею?

— Ніскілечки. Навіть дуже зрадів. Мабуть, збожеволів від злості.

Стернового почав виводити з себе добрий настрій цього купця.

— І ви щось занадто радий, пане! — пробубонів вія.

— А чому мені не радіти? Я відправив товар, позбувся клопоту…

— Ну, то зараз, коли ви віддали гроші й підписали папір, я вам дещо скажу. Але спершу сядьте, щоб часом не знепритомніти: якби ви не погодились на тисячу драхм, ми відвезли б ваші дошки і за двісті, пане! Ну то як, поменшало трохи радості?

На якусь мить купець пожовтів, потім почав сміятися і сміявся, аж зайшовся кашлем.

— Ну, а тепер, братику, сядь же й ти, бо і я скажу тобі слово: учора я одержав листа від кіра Ніколакі, він пише: «Кіре Леонідо, присилай дошки, бо дуже великий попит. Плачу тобі будь-скільки — сорок, п'ятдесят драхм за метр, бо інакше втратимо покупців і станемо посміховищем».

— Ну, гаразд, пане! — скрипнув зубами Герасім, ледве тамуючи лють. — Іншого разу я тобі це пригадаю.

Залишившись удвох із Антоном, Герасім дав собі волю:

— Ось бачте, пане! А ви кажете, я перекрив йому дихання!

— Та облиш його! Краще нам приготуватися до відплиття. Піду в контору, і за годину, думаю, можна буде піднімати вітрила.

При думці, що вони відпливатимуть, Мігу відчув, окрім неспокою, якусь безмежну радість. Колись він повернеться додому, до батька-матері, і буде для них не тягарем, а допомогою, бо прийде не з порожніми руками. Так він і написав у листі додому, якого відправив сьогодні.

— Ми справді зараз відчалюємо, дядьку Герасіме?

— Так, саме зараз, поки попутний вітер. А ти візьми зонд і зміряй, скільки води на дні трюму.

Мігу швидко виконав наказ, радий, що вони вирушають, радий, що йому довірили таку важливу справу.

— Води на три пальці, дядьку Герасіме!

— Це, вважай, нічого. Але, втім, навіщо вона нам? Берись за помпу й відкачуй її!

За півгодини, коли юнга, розчервонілий, облитий потом, відкачав воду з трюму, з контори повернувся Антон Лупан.

Хараламб стояв на пристані, як і раніше — шапка на потилиці, свита через плече, в зубах червона пеларгонія. Трохи вище почав швартуватися пасажирський пароплав я Галаца.

— Ну, брате, відв'яжи швартов! — гукнув йому Ієремія.

Хараламб нагнувся до кнехта й почав відв'язувати канат, не випускаючи квітки з зубів.

— Ну, не забудь же! — напучував його двоюрідний брат. — Прийдеш додому, перекажи моїм, хай не турбуються…

По трапу прибулого пароплава сходили пасажири. І враз Хараламб, глянувши на них, випустив квітку з зубів. Серед інших з пароплава сходив чоловік, високий і плечистий, як гайдук, з довгими конопляними вусами, з кілком під пахвою і такий похмурий, що аж острах пробирав від його вигляду. За ним ступав поліцай з пістолетом і ятаганом, кидаючи крижаний погляд довкола, як і всі поліцаї.

Хараламб зблід.

— Що з тобою? — спитав Ієремія.

— Водовоз! Тепер мені гаплик.

— Тікай!

Еге, легко сказати! А куди? У комиші, як дід Іфрім?

Хлопець швидко зиркнув туди-сюди і одним скоком опинився на палубі «Сперанци», майнув над палубою, втягнувши голову в плечі, і пірнув у люк…

Порт з пароплавами, які задимлювали небо, з вітрильниками, які розгойдували щогли серед диму, поволі даленів. За протокою було вже море, відкриваючи перед «Сперанцою» ворота Леванту.

Залишився далеко позаду й піщаний берег. Якийсь час він ще виднівся, потім вода почала підніматися, закриваючи спершу пісок, потім і комиші, тільки верби ще височіли, ніби росли в хвилях.

На палубі вщух гамір і запала тиша. Тріпотіли вітрила поміж білими хмаринами, обшивка корабля пошепки розповідала морю свою історію ще звідтоді, як була вона не корабельним, а звичайним деревом у лісі.

Герасім стояв біля стерна, капітан праворуч біля нього, решта всі поряд з ними, а форштевень у цей час прокладав їм шлях…

П'ятнадцятого липня 1881 року «Сперанца» вирушила в дорогу, піднявши вітрила…

ЧАСТИНА ДРУГА

ОСТАННЯ СИРЕНА

РОЗДІЛ VIII

ЗУПИНКА В СТАМБУЛІ

Є кораблі з однією, двома, трьома, п'ятьма і навіть більше щоглами. Звуться вони по-різному у різних країнах, а в назвах часто плутаються навіть мореплавці.

«Сперанца» була шхуною — за кількістю щогл, і за формою вітрил. Вона мала три трикутних вітрила на носі, середнє — на малій щоглі і велике вітрило на другій, трохи вищій за першу, тобто чудове вітрильне оснащення на той час і, може, на всі часи… Це було видно при першому виході в море, а сьогодні, коли вони йшли при іншому вітрові, сильнішому, враження посилювалось.

Антон Лупан спустився в каюту й записав у бортовому журналі, про який моряк не забуває ні в шторм, ні в погожу годину:

«15 липня 1881 року о 9.30 маяк Суліни зник з поля зору. Ідемо на Стамбул, вітер західний, три бали, піднято всі вітрила. На першу вахту заступили Герасім і Крістя Бусуйок…»

Герасім стояв біля стерна, а Крістя Бусуйок був за дозорця на носі, як це робиться на всякому кораблі, коли він іде біля берега чи в відкритому морі.

Кожен на судні займався своєю справою, тільки юнга тинявся по палубі, дивуючись, що ніхто на «Сперанці» не хвилюється в такий час.

А всього лиш за крок від нього, в кубрику, кипіли справжні пристрасті.

— Це ти все наробив! — скреготів зубами Хараламб.

Ієремія сидів край ліжка й чистив свій іржавий мушкет, щиро засмучений, що не може довести його до блиску карабіна, якого йому дав капітан.

— Як же це я міг наробити? У тебе є клепка в голові?

— Ти хоч скажи, як мені виплутатись із цієї халепи?

— Вже все позаду, будь радий, що втік! Ти б краще переодягнувся в морське, бо після обіду доведеться ставати на вахту.

— Хто сказав?

— Герасім. Він начальник команди.

— Отже, хочеш чи не хочеш…

— Братику, — заспокоїв його Ієремія. — Якщо не захочеш бути моряком, ніхто тобі не перешкодить зійти в Стамбулі, знайти там якийсь корабель і повернутися назад.

— І повернусь! Бо я хочу одружитися.

— Хто ж за тебе піде? Чи не бачиш, який ти злидень?

— Еге, була б шия, а ярмо знайдеться!..

— А через тиждень знову дременеш? Хіба ти створений для того, щоб сидіти в клітці і їсти харчі заможного тестя! Ходімо краще з нами, побачиш світу, просвітлиться тобі трохи в голові, бо ж сам казав, що раніше мав розуму не більше, ніж теля. А назбираєш грошей, збудуєш хату та й одружишся з ким захочеш.

— Як же я піду, коли в мене навіть морської книжки нема?

— Капітан видасть її тобі в Стамбулі.

— То ви що, змовились за моєю спиною?

«Сперанца» йшла у відкритому морі подалі від суходолу. Герасім стояв за стерном, пильно тримаючи курс за кутом компаса, визначеним капітаном. Він плавав уже понад двадцять років, пройшов Червоне море від Суецу до Баб-ель-Мандебської протоки, Середземне сходив вздовж і впоперек, кілька разів виходив навіть на Гібралтар, у Біскайську затоку, в Ла-Манш, доходив до Амстердама, але й досі не звик до компаса. Йому легше було тримати курс по сонцю, по зірках, особливо по знаках на суходолі. Усі його колишні капітани при найменшій можливості ходили біля берега, а Антон почував себе спокійніше подалі від нього. І справді, для того, хто знає море, небезпека полягає не в відкритому обширі, а саме біля берега, у чому ми переконаємось.