Пiдняти вiтрила!

— Яка її довжина? — спитав капітан, коли друга, довга щогла зводилась у небо.

— Двадцять п'ять метрів, — відповів Антон.

— Де ви їх знайшли, такі довгі й рівні?

— Тут, у наших горах.

— Чудові сосни у вас!

— І люди теж! — відповів Антон, зирнувши на Крістю.

Плотогон стояв на палубі «Сперанци» і, задерши голову, дивився, як щогли вершечками чіплялися за пухнасті хмари на небі. Це були величні щогли, і Крістя, широкоплечий, з дужими грудьми, з бородою, що розвівалась на вітрі, теж був величний…

— Гей, пане! — гукнув Герасім. — Аж тепер я почуваю себе на своєму місці!

До обіду щогли були надійно закріплені, і люди почали вантажити на борт свої пожитки. Тільки Хараламб не мав нічого — він був тут гість, а не моряк.

Останнім без ніякого остраху на палубу піднявся Негріле, ніби все життя жив на кораблі. Ісмаїл зустрів його на трапі і підвів до жовтогарячої, так майстерно зробленої буди. Але пес, усім на втіху, обійшов буду, зацікавлено понюхав її, потім задер ногу на розмальовані двері, безсоромно дивлячись просто в вічі Ісмаїлові. Весь екіпаж аж ліг зо сміху. А Негріле, ніби йому байдужісінько до всього і до всіх, подався по палубі, принюхуючись до кожного місця, далі скочив на люк і влігся на осонні.

Сьогодні, як і першого дня, екіпаж обідав у кіра Панайотіса. Ісмаїл не мав змоги готувати, але якби й приготував, то все одно довелось би все викинути за борт, такий він був сердитий. Що з того, що на шинку красується тепер нова вивіска «У палікара веселити», намальована його рукою, коли цей триклятий пес так виставив його на посміх?

Після обіду всі розійшлися по своїх місцях, як їх і розставив Антон. Перш за все поставили бугшприт, цю дивну щоглу, яка стриміла над форштевнем, мов вус велетенського жука. Закріпили його ватерштагом знизу, до форштевня, товстими канатами до обшивки, а штагами — до фок-щогли (так називається передня щогла на носі). Герасім виліз на нього й почав прикріплювати розтягнуту на всю довжину бугшприта сітку.

— А для чого вона, дядьку Герасіме? — спитав Мігу, який єдиний тинявся по палубі без діла.

— Щоб ти не впав у воду, коли ітимеш по бугшприту! — відповів стерновий, ховаючи усмішку у вуса.

— Ну, без жартів, дядьку Герасіме.

— Які ж це жарти, хлопче? Хіба ти не юнга?

— Так, юнга.

— То чому ж ти дивуєшся? Місце юнги саме отут, де я зараз!

— Тобто, на цьому, як ви його називаєте, бугшприті? А що ж мені там робити? Ви глузуєте з мене, дядьку Герасіме!

— Аніскілечки. Бачиш, тут, попереду, кріпиться трикутне вітрило, яке називається фок. Щоб підняти його або опустити, треба пройти по бугшприту.

Мігу опечалено сів на палубі.

— Але ж мені страшно! — признався він.

— То тільки спершу, — підбадьорив його Герасім. — Згодом звикнеш. Поки подолаєш страх, ходитиме хтось інший, а ти дивитимешся.

Серце в хлопчини стало на місце. Він глянув униз на воду, глянув на бугшприт, і той уже не здався йому занадто довгим.

— Дядьку Герасіме, а можна, я підійду до вас зараз?..

Повертаючись із контори, Антон Лупан побачив, що Мігу на самісінькому кінчику бугшприта закінчує прив'язувати сітку, а Герасім, підібгавши по-турецькому під себе ноги, сидить на палубі й милується його спритністю.

— Що ти про нього скажеш, Герасіме?

— Якщо не гнутиме кирпи, то буде з нього гарний моряк.

— Покваптеся закінчити все якомога швидше, бо сьогодні будуть готові вітрила, а завтра вийдемо в море на ходові випробування.

— Добре, пане. Нам залишилось зовсім мало.

— Що саме, дядьку Герасіме? — спитав Мігу.

— Оці дубові дощечки треба прикріпити між вантами, як щаблі. Коли вилазитимеш на щоглу, то буде легше.

— Ет, на щоглу я вилізу й без них, я на це майстер!

— Майстер?! Ну, хлопче, ти вже знахабнів! Де ти бачив щоглу в своїй кошарі у горах?

— Щогли не бачив, дядьку Герасіме, зате високих дерев скільки завгодно!

— Отак?! — аж тепер збагнув усе стерновий. — Отже, ти лазиш, мов білочка? Ану, давай для початку на малу щоглу!

Мігу швиденько зняв чоботи, бо відколи став юнгою, то ходив не в постолах, обхопив щоглу руками і, допомагаючи собі голими п'ятками, поліз по ній, уявляючи собі, що видирається на високу смереку в лісі. Біля хрестовини зупинився.

— Ще вище, дядьку Герасіме? — спитав він звідти.

— Вище! Аж до клотика!

Діставшись до верхівки щогли, Мігу схрестив ноги на гладенькому дереві і звідти глянув униз. Першої миті він ледь не зомлів. Дунай виднівся, мов сіра сонна змія. Кілька пароплавів і баркасів були ніби маленькі блохи, а зелені комиші в добрий людський зріст здавалися ланом пшеничного вруна. Усе було звідси мале-мале, тільки море розкинулося ще ширше. Мігу повернув голову у другий бік, до землі. По пристані йшов Ісмаїл з мішком за плечима, зігнувшись під його вагою. Негріле грався з кухарем, хапаючи його за поли. Видно, кок забув образу, і тепер вони знову здружилися.

— Дядьку Ісмаїле, гляньте вгору!

Мішок зі спини кока впав на землю.

— Зараз-зараз злазити вниз!

Угледівши свого господаря так високо, Негріле стривожено загавкав, потім стрибнув на палубу, сперся лапами на щоглу й почав вити.

— Ну, давай униз, Мігу! — звелів Герасім, цілковито задоволений спритністю юнги.

Швидко минали пообідні години. Були прибиті щаблі на велику щоглу, залишились вони й для малої, стали на свої місця реї, прикріплені на довгі балансири, канати й шкоти на блоках тільки чекали, щоб їх натягнули, бракувало лиш вітрил.

Невдовзі на кораблі зібрався весь екіпаж, і тут почалося таке, чого Мігу досі не бачив. «Сперанца» змінювала свій вигляд щохвилини. Принесли вітрила, прив'язали до рей, де вони й мали бути, — тільки потягни за фал і піднімеш їх. На палубі біля фок-щогли з'явилися дві бочки, по одній біля кожного борту, їх поставили на бруси, заокруглені за формою бочок, і міцно прив'язали мотузками.

— А це для чого? — спитав хлопець Герасіма.

— Для води, Мігу, бо інакше що будемо пити і як готувати їжу в дорозі?

Потім принесли бочку з рапсовою олією для ліхтарів і ще одну, з гасом, для ламп, а на високій щоглі, мов з-під землі, з'явився бронзовий дзвін. Хлопець підійшов ближче, зацікавлено оглядаючи його, побачив на ньому літери й прочитав по складах:

— Спе-ран-ца.

— Ісмаїле! — гукнув Антон Лупан, вийшовши з каюти. — Давай вечеряти, поки не налетіли комарі.

Уперше він був одягнутий по-морському, хоч міг носити цей одяг весь час. Але, мабуть, оскільки не було корабля, то не хотів здаватися нікому сухопутним капітаном.

Тепер усе відбувалося інакше, ніж на суші, — чи, може, Мігу так здалося.

Ні, таки щось відбувалося! Бо й хліб, і баранина особливо смачні, і Ісмаїл, хоч і бурчав, здавався лагідним, і цей дзвін на щоглі так таємниче виблискував у сутінках, і Дунай так незвично схвильований, наче й він чекав, що станеться щось із «Сперанцою»… Тільки Хараламб був ще самотніший у своєму селянському одязі…

— Хлопці, — обізвався Антон під кінець вечері, — відтепер ми починаємо моряцьке життя. Ми не будемо поліцейськими один для одного, але ви повинні без ремствування виконувати всі мої розпорядження. Герасіме, ти, як старший стерновий, будеш моїм помічником і начальником команди. Признач людей сьогодні на нічну вахту. О восьмій годині заступає перша вахта. Не забудь поставити ліхтар на щоглу. Завтра, якщо буде сприятливий вітер, вийдемо на ходові випробування в море…

Так, почалося морське життя. Геть, ну геть інше, ніж на землі.

— Бам-бам! — почувся дзвін на щоглі.

Мігу лежав на верхній койці, а внизу під ним стерновий. Праворуч були койки для Ієремії й плотогона, Ісмаїлові залишалася одна з двох під обшивкою, і він з годину вагався, котру ж вибрати. Нарешті, коли його здолала дрімота, він упав на найближчу й заснув мов убитий.

— Бам-бам, бам! — знову долинуло знадвору бамкання дзвона.

— Дядьку Герасіме, чому він дзвонить?

— Відбиває години вахти. Ну спи, Мігу, бо завтра важкий день.