Пiдняти вiтрила!

— Сотір! Так називав його високий француз…

Антон Лупан за два стрибки по трапу опинився на палубі. Герасім уже схопив старого за горлянку й гаркнув:

— А ти звідки знаєш?

Ось воно, оте справжнє запитання!

Чотири місяці були вони поряд із дідом Іфрімом, зустрічалися майже щодня, іноді пригощали. Поміж людей у порту і в місті його вважали за людину порядну, яка боїться бога й своєї баби, тільки що випивака й базіка.

Легко зрозуміти, що зчинилося в душі Антона. Але й Герасім розбурхався не менше. Сотір, стерновий з «Есперанси», — його гарний друг.

— Він був мені як брат, але я давно втратив його сліди. Моряк роками може не зустрічатися зі своїми приятелями. Кажи, що з ним сталося, розбійнику, бо задушу!

Антон Лупан ледве вирвав старого з його рук.

— Він скаже нам усе. Не поспішай, Герасіме! Зараз хай він віддише, бо ти його придушив.

Герасім сів на люк, намагаючись притлумити лють, що клекотіла в ньому.

Поки він сидів, обхопивши голову руками, старий, про якого думали, що він ледве дихає, розплющив одне око, потім друге, враз підхопився, мов сарана із стерні, і скочив через парапет з висоти п'ять метрів. Спершу можна було подумати, що він так і розтягнеться на піску. Але наступної миті той уже мчав до комишів, пригнувшись аж до землі, мов польова миша, і ніхто його не наздогнав би, та Негріле стрілою майнув за ним, стрибнув на спину й повалив на землю.

Старий спершу все заперечував, нарешті зізнався. Він знався з піратами Безбородого рівно десять років, але тільки давав їм притулок, переховував у комишах, іноді приносив їсти та возив награбовані речі в Галац, де збував купцям.

— І більше нічого, люди добрі, клянусь вам, ось хрест святий! Я не ходив з ними, не грабував, не вбивав!

— Брешеш! А звідки ти знаєш, як усе тут сталося? Звідки ти знаєш Сотіра?

І дід Іфрім розказав усе. Потвердив, що стернового зарізав він сам, власноручно, загнавши ятаган у груди, коли Безбородий схопив його ззаду за руки. При світлі блискавки він і побачив у бідолашного моряка глибоку борозну на лівій щоці, це обличчя й досі ввижається йому вві сні: Сотір упав біля стерна, намагаючись дотягтись до пістолета, що валявся долі, й вистрілити ще раз, перш ніж віддати богу душу… Так загинув весь екіпаж, захоплений зненацька серед ночі. Марно моряки стріляли наосліп з пістолетів і рушниць — вони нічого не бачили, а пірати підкрадалися поповзом під парапетом з-за щогл і знали заздалегідь, що треба робити.

Далі Антон згадав те, що старий казав йому раніше. Ніхто не прийде на допомогу нещасним, коли пірати нападають і грабують викинутий на берег корабель: люди в місті сидять, замкнувшись, охоплені страхом. Тільки другого дня, коли пірати вже давно заховались по своїх кублах у комишах, нагодиться якийсь милостивий чоловік, перш ніж забрати сяке-таке добро, що залишилось тут, закопає тіла в пісок. Багато, мабуть, на цьому безлюдному березі лежить моряків, похованих без могильного насипу, бо ніхто не знає ні їхніх імен, ні бога, якого вони згадували перед смертю.

— Француза хто вбив? — здавлено спитав Антон.

Доглядач маяка витріщив очі й глибоко захрипів.

— Кажи, вбивце, бо я тебе не випущу живим! — заревів Герасім.

— Не знаю… Коли впав стерновий…

Слова його ледве можна було розрізнити. Коли впав Сотір, почувся звідкись, ніби згори, голос, який щось гукав до стернового незнайомою мовою. «На щоглу, за французом!» — гаркнув Безбородий. Він знав усі чужі мови. Тут блиснуло ще раз, і, підвівши голову, Іфрім побачив того француза, який добрався вже до половини щогли, — він був тільки в сорочці, білявий, високий і слабкий, але неймовірно затятий, стріляв з пістолета й дерся все вище — щоб не потрапити в полон.

Антон так стиснув кулаки, аж нігті вгрузли в тіло, хоч він нічого й не відчував.

— Далі! — видихнув.

Доглядач маяка глянув на нього закривавленими очима, кілька разів крякнув, сплюнувши червону слину, заплющив очі, глибоко зітхнув і витягнувся на піску, ніби дух з нього вилетів.

— Кажи далі! — прошепотів Антон, охоплений тривогою, якої не міг погамувати.

Та все марно. Старий лежав нерухомо й німо. Герасім знову кинувся до нього, але люди зупинили:

— Облиш, він уже готовий! Отямиться — тоді й спитаємо!

— Мігу! — звелів Антон. — Знайди капітана порту й поліцейського, хай негайно ідуть сюди!

Хлопець разом з Негріле побіг, а люди похмуро сіли на пісок. Нікому не хотілося братися до роботи.

Через якусь часину старий убивця сторожко розплющив очі, тихесенько, непомітно підтягнув ноги, потім миттю підхопився і блискавично метнувся в зарості. І це було так несподівано, що всі тільки розгублено глянули йому вслід. Опам'ятавшись, кинулись навздогін, та за старим і слід прохолов…

Його шукали цілий день, обнишпоривши всі комиші, загрузали в трясовині у плетиві гирл і проток, заходили в гнилу воду по пояс або й по шию… Цілий день лунали в заростях собачий гавкіт і крики та лайки людей, — але все марно… Вони вже ніколи не дізнаються про долю старого вбивці… Він зник, мов крізь землю провалився…

Герасім, почорнілий на виду, цілу ніч крутився в своєму гамаку в бараці, стогнучи.

Антон Лупан, підклавши руки під голову, теж лежав, втупившись розплющеними очима в непроникний морок. «Може, він не загинув?» — уже вкотре питав він сам себе, охоплений тривогою, якої йому довго не вдасться погамувати. Так, цілком можливо, що П'єр тоді врятувався і блукає десь по світу. Після подібних потрясінь люди іноді виходять несповна розуму, втрачають пат м'ять, живуть і не знають, ні хто вони, ні звідки. Може, й тут так само, а може, інакше. Неспокій охоплював Антона, а темрява окутувала крихту надії, заронену старим розбійником…

Коли запали сутінки, світло на маяку не засвітилося. По той бік протоки біля води допізна стояла баба з кадкою в руці, а може, так вона простояла й до ранку, бо коли розвиднилось, баба стояла на тому самому місці, непорушна, мов стовп, тільки риб'яча луска на оці блиснула в промені сонця, що сходило. В обід прийшов чоловік, присланий доглядати маяка замість утікача. Тоді стара зв'язала свої пожитки в вузол, сіла в човен і погребла до протилежного берега протоки, сиділа вона рівно, тільки руки злітали з веслами. Припливши, витягла човна на берег, перекинула його догори дном, ударила каменюкою, проламала днище, щоб ним уже ніхто не міг скористатися, і пхнула в протоку — хай несе вода до моря. А сама, закинувши вузол за спину, з кадкою в руці пішла до порту, там сіла на землю, чекаючи пароплава, ні до кого не обзиваючись жодним словом і нікому не відповідаючи. І отаку, німу й ніби без людської душі в тілі, ввечері її узяв пароплав, щоб завезти хтозна-куди вгору по Дунаю…

Через кілька днів «Сперанца» погойдувалась на хвилях неподалік від берега. Буксир, з капітаном якого Антон домовився напередодні, прийшов на світанку і легко стягнув канатом шхуну на санях по піску, а потім завів у море, на глибину.

За інших обставин це була б радісна подія, як завше, коли спускається на воду корабель, але Антона гнітили гіркі турботи. У людей, які тепер знали причину його смутку, був такий самий настрій.

«Сперанца» з готовими щоглами, що лежали на палубі, попрямувала до порту, услід за буксиром, який задимлював чисте небо. «Потужна машина! — подумав Герасім, тримаючи в руках стерно. — За одну годину зробила те, чого двадцятеро людей з підоймами не зробили б за день. Потужна, але занадто гуде й димить».

Біля пристані Антон стрибнув на палубу вантажного пароплава — він уже домовився з його капітаном. Ісмаїл і Герасім кинули швартови, два матроси на вантажному судні зловили їх і прив'язали до кнехтів.

До Антона підійшов капітан вантажного пароплава.

— Будемо зараз піднімати? — спитав він, показуючи на щогли.

— Так, зараз, бо корабель без щогл — мов людина без голови.

Загув підйомний кран, стріла повернулась — і гак повільно опустився прямо в руки Герасімові, який швидко вчепив на нього першу щоглу, маленьку. Маленька-маленька, але коли вона почала підніматися вгору, стало видно, яка вона насправді велика.