Таeмниця янтарноi кiмнати

Втекли генеральний прокурор провінції Жилінські і президент вищого окружного суду. Через три дні стало відомо: обох спіймано на заставі і страчено за наказом Гітлера.

Надвечір другого дня біженці (добра половина їх розгубилася в дорозі) вдерлися у Піллау.

Але тут ніяких кораблів біля причалів не було.

Тоді люди, мов божевільні, кинулися по кризі через протоку Фріш-Гаф на косу Фріш-Нерунг, щоб звідси пішки дістатися всередину країни.

Біля невеличкого села Нойтіф їх зустріли поліцейські та армійські застави. Натовп повернув назад.

І знову довгий, стомливий, страшний шлях — тепер уже на схід, знову трупи на узбіччях шляху і ревіння автомобільних моторів, знов одчайдушні зойки дітей і голосіння матерів.

Страшне, мертве місто зустрічало втікачів. Електростанція не працювала, не стало води, газу, завмер міський транспорт. Перестали виходити газети, замовкла радіостанція, — економлячи електроенергію, вона передавала лише накази командування фольксштурму.

Патрулі хапали на вулицях чоловіків, безвусих хлопців, стариків і заганяли їх на збірні пункти фольксштурму.

«Народ з великим ентузіазмом вступає до лав ополчення», — волав Берлін.

Тут, у Кенігсберзі, люди зло посміхалися: вони давно втратили віру в порятунок, у все, що їм говорили.

До ополчення добровільно йшли тільки хлопчаки, приваблені можливістю потримати в руках справжню зброю. Решта надівали пов'язки фольксштурмівців лише під загрозою розстрілу.

Городяни вже давно перестали вірити і чуткам про таємничу нову зброю, якою Гітлер погрожував союзним військам. Єхидна пісенька народилася у ті дні в фольксштурмівських казармах:

У місті почалися погроми. Люди грабували крамниці, склади, шукаючи переважно спирт, вино, тютюн і наркотики. У темних, освітлених лише стеариновими каганцями будинках спалахували п'яні оргії. Солдати і ополченці, наповнивши ранці та кишені пляшками й харчами, хапали перших-ліпших голодних і зневірених жінок.

Містом прокотилася хвиля самогубств. З психіатричних лікарень випустили божевільних. Вони блукали по міських кварталах, наганяючи жах на перехожих, вдиралися у квартири, дико вили у під'їздах.

Гроші і речі втратили ціну. Ніхто не думав про них.

Так тривало три дні.

Першого лютого Кох спохватився: надто загрозливим було становище у Кенігсберзі. З маєтку Нойтіф прийшов наказ: усім членам уряду Пруссії повернутися з Піллау до столиці. Групу чиновників, що підлягали примусовому поверненню у Кенігсберг, очолив доктор Гофман. Але користі від їхнього повернення не було ніякої: фюрер Кенігсберга Вагнер, призначений начальником оборони міста, скасував усі міські інституції і зосередив у своїх руках повну владу.

Треба віддати належне волі, наполегливості і розпорядливості Вагнера: йому буквально протягом кількох днів пощастило відновити щось схоже на порядок.

Будинок штабу «Робочого фронту» — він був розташований між міським архівом і Будинком радіо — став штаб-квартирою Вагнера. Жив «фюрер» у підвалі Будинку радіо. Напроти, у будинку імперської поштової дирекції, розмістився штаб начальника гарнізону генерала Лаша.

Тепер радіостанція Кенігсберга працювала цілу добу. Грайливі, сентиментальні мелодії змінювалися істеричними закликами націстських діячів. По кілька разів на день через репродуктори звучав владний, самовпевнений голос Вагнера: фюрер закликав співгромадян битися до останнього подиху.

Усе населення міста було мобілізоване на будівництво оборонних споруд.

Щодня виходила на маленькому аркуші газетка «Пройсіш цайтунг».

«Війну не програно, перемога прийде!» — волали заголовки.

Люди байдуже відверталися від газетчиків. Паніка, пиятика, відчайдушне молодецтво змінилися тупою втомою і байдужістю приречених…

— Все це не означає, товариші офіцери, що перемога дістанеться нам легко, — резюмував начальник штабу, коли Сергєєв закінчив доповідати. — Боротьба чекає жорстока, хоча, звичайно, обставини, про які розповідав тут старший лейтенант, значною мірою полегшать нам виконання завдання…

— Олегу Миколайовичу, до вас відвідувач. Лікар дозволив, — промовила сестра. — Тільки умова: довго не розмовляти.

Слідчий Рєзвов запросто сів на ліжко і, поглядаючи на годинник («Поки лікар не жене», — весело пояснив він), коротко розповів Олегові Миколайовичу, як той опинився у госпіталі.

Сергєєва знайшли серед руїн з пробитою головою.

На його щастя, почали розбирати високу, чудом уцілілу стіну, яка могла впасти на перехожих. Інакше і не помітили б! Там, де невідомий ударив Олега Миколайовича, було знайдено фотокартку.

— Так ось чого він так умовляв мене… — задумливо промовив Сергєєв.

— Хто? — перепитав слідчий.

І тоді Олег Миколайович квапливо і плутано розповів про зустріч на Вітебському вокзалі і біля пушкінського палацу, про свого «випадкового» попутника від вокзалу до міста.

— Важка задача. Гаразд, будемо шукати. А ви лежіть собі спокійно, відпочивайте, набирайтеся сил, — закінчив розмову Рєзвов.

Сергєєв одужував. Він іноді навіть підводився, непевно ступав кілька кроків по кімнаті, підходив до вікна, за яким не бачив нічого, крім руїн, потім повертався до дзеркала, прикріпленого на стіні. Звідти на нього дивилося худорляве обличчя з різко окресленими крилами носа і залисинами над високим чолом.

«Сьогодні хочу говорити про Ганну, — записував він увечері в зошит, який несподівано став щоденником. — Коротка у нас була розмова і лише «ділова», але я розумію, що ця зустріч для мене дуже важлива. Не знаю чому, певно тому, що обоє ми самотні, мені здається, ніби нас щось зв'язало. А втім, чого це я вирішив, що й вона самотня?..

Напишу їй сьогодні ж, неодмінно. Адреси не знаю, як не знаю, чи потрібні їй мої листи і я сам. І все-таки надішлю листа до музею. Сьогодні ж».

Січневого ранку Олег Миколайович, нарешті, одержав довгождану відповідь.

«Звістка про те, що Ви у Кенігсберзі, засмутила, порадувала, стурбувала і підбадьорила мене — все разом, — читав він нерівні рядки. — Засмутила і стурбувала Ваша хвороба, подробиці якої Ви не вважали за потрібне пояснити. Порадувало і підбадьорило те, що Ви одужуєте і незабаром почнете розшуки янтарної кімнати. Я вірю, що Вам і Вашим новим друзям пощастить. Бажаю великих-великих успіхів, дорогий Олегу Миколайовичу.

Про все інше дозвольте поки що не говорити. Скажу тільки одне — мені теж хочеться бачити Вас, сама не знаю чому. Адже до війни ми були майже не знайомі, а остання зустріч виявилася надто короткою, щоб якось змінити наші відносини. А втім, «наші відносини» звучить занадто гучно. Їх немає, цих відносин. Просто, мабуть, ми втомилися після війни і дуже самотні… Ні, і це не те. Одне слово, відкладемо розмову до зустрічі. А поки що — бажаю одужання і успіхів. Пишіть мені. Ганна Ланська».

Нічого не було особливого у цьому короткому і навіть просто діловому листі. Та чи діловому? Давно хтось сказав, що листи, по-перше, мають читати тільки ті, кому вони призначені, по-друге, їх треба читати між рядками. Сергєєв пам'ятав цей давній афоризм і спробував застосувати його у даному випадку. Він читав і перечитував, намагаючись відшукати у словах щось більше, ніж просте людське співчуття і звичайний прояв ввічливості. То йому здавалося, що він знаходить це «більше», то, засмучений і ображений, — чим, він не знав і сам, — Олег Миколайович відкладав лист, щоб через хвилину знову взяти його.