Таeмниця янтарноi кiмнати

Усе ще не розуміючи, навіщо потрібна його «життєва» повість цій втомленій людині, обтяженій, певно, більш важливими справами, Олег Миколайович почав говорити.

Поки йшлося про дитинство, про архітектурний інститут, капітан слухав, здавалося, байдуже. Та коли Сергєєв заговорив про своє захоплення історією мистецтва, про те, як він, уже будучи архітектором, вступив до університету, на мистецтвознавчий відділ, і написав свою дисертацію, — капітан пожвавішав, у його очах блиснула неприхована цікавість.

— Дисертація, кажете, про янтарну кімнату? Єдина в Радянському Союзі на цю тему? Захистили успішно? Радий за вас! Ну, а де ж тепер ваша дисертація? Надрукована? Ні? Чому?

Почувши про те, що під час перших обстрілів міста Олег Миколайович забув чемоданчик у бомбосховищі і не зміг потім його відшукати, а другого дня пішов у народне ополчення, капітан раптом посміхнувся.

— Прекрасно! Прекрасно!

Радість капітана була явно недоречною, але Олег Миколайович не встиг навіть розсердитися. Капітан підійшов до сейфа і відчинив важкі дверцята.

— Тримайте. Раді допомогти вам, Олегу Миколайовичу, — він подав оторопілому Сергєєву знайому папку.

— Як… як вона у вас опинилася? — здивувався Сергєєв.

— Служба така. Знайшли. Ні, спеціально не шукали. Так вийшло. Потрапила до нас. Ну, годі, годі. Я тут ні при чому, не дякуйте. Ваші знання про янтарну кімнату незабаром, очевидно, зможуть знадобитися. Я маю на увазі цивільне управління в Кенігсберзі. Попросимо тоді вже не відмовити нам.

… Сергєєв узяв таксі, йому не терпілося швидше дістатися додому.

Перед війною, готуючи дисертацію, Сергєєв часто бував у Пушкіно.

Він приєднувався до якої-небудь групи екскурсантів і повільно брів з ними по Анфіладі, прислухаючись до пояснень екскурсовода Ганни Ланської і ловлячи себе на тому, що перевіряє майже кожне її слово. Але Ганна Костянтинівна знала історію палацу і кімнат зовсім непогано! Сергєєву не вдавалося «спіймати» її на помилці. Певно, розуміючи, під яким «негласним контролем» вона перебуває, Ланська лукаво і глузливо посміхалася Олегові Миколайовичу, з яким була знайома вже кілька місяців, і він теж відповідав їй посмішкою.

Ось і янтарна кімната. Ганна Костянтинівна зупинялась, екскурсанти негайно оточували її. Люди замовкали, захоплені теплим, живим відблиском янтарю.

— Скажіть, будь ласка, чи довго може існувати ця кімната? Не зіпсується, не зруйнується з часом янтар? — спитав одного разу хтось із відвідувачів.

Ганна Костянтинівна посміхнулась.

— Не хвилюйтеся, товариші. Янтар, з якого зроблені усі ці прикраси, не менше сімдесяти мільйонів років. І ніяких помітних змін з ним не сталося. Янтарна кімната існуватиме вічно!

Сергєєв відклав дисертацію.

Так, а все-таки янтарної кімнати немає! І не безпощадний час зруйнував її. Знищити все це — який злочин!

Сергєєв розчинив навстіж вікно. Ранкове, прохолодне повітря ввірвалося в прокурену кімнату разом із трамвайними дзвінками, гудками автомобілів.

Треба їхати негайно.

Олег Миколайович зняв трубку:

— Будь ласка, скажіть, коли відходить найближчий поїзд до Пушкіно?

Приміські поїзди з Вітебського вокзалу ходили рідко. Вистоявши півгодини у довгій черзі, Сергєєв дбайливо сховав жовто-зелений картонний квиток, купив свіжу газету і вийшов на вулицю.

Мрячило. Ліхтарів ще не погасили, їхні розпливчасті тіні відбивалися на мокрому асфальті.

Чоловік середніх літ у добротному пальті і колись модному капелюсі з вузькими полями, трохи кульгаючи, піднявся по східцях і зупинився перед покажчиком вокзальних приміщень. Уважно прочитавши його, він оглянувся на всі боки і звернувся до Сергєєва:

— Перепрошую, чи не скажете, котра година?

— Будь ласка. Сімнадцять на дев'яту.

— Вельми вам вдячний.

Незнайомий втупився в Олега Миколайовича. Сергєєву стало якось ніяково від цього відверто вивчаючого погляду. Переборовши себе, він не відвів очей і теж уважно поглянув на свого співбесідника: худорляве обличчя з холодними сірими очима, довгим носом і кущистими, немов наклеєними бровами.

Ще раз подякувавши, незнайомий попрямував до вагона,

Поїзд тягнувся до Пушкіно понад годину, чомусь часто зупинявся, хоч, як пригадував Сергєєв, станцій і платформ тут не було ніколи. Нарешті паровоз прогув, і поїзд зупинився, очевидно, надовго, бо пасажири як по команді підвелися з місць і пішли до виходу.

Олег Миколайович виглянув у вікно.

— Хіба це Пушкіно?! — вирвалося у нього.

— Звичайно. Задрімали трохи? — насмішкувато відповів хтось.

Сергєєв стрибнув на платформу.

Так, це Пушкіно. Але як змінилося місто за ці страшні роки! Там, де був знайомий з давнього часу маленький затишний вокзал, похмуро темніла купа битої цегли. За площею тут і там стирчали руїни з димарями, схожими на могильні пам'ятники.

Олег Миколайович не захотів чекати автобуса. Він рушив пішки, уважно вдивляючись у рідні і такі дивно чужі вулиці та будинки. І чим далі він ішов, тим дужче стискалося серце: а як палац, який він?

Сергєєв, звичайно, читав у газетах і бачив фотографії зруйнованого Катерининського палацу. Але десь у глибині душі жевріла надія: може, не так усе це страшно, можливо, для знімків вибрали «найпоказовіші» місця, може, хоч всередині що-небудь збереглося…

Сказати, що картина, яка відкрилася очам Олега Миколайовича, приголомшила його — значить не сказати нічого. Такого задушливого, гнітючого враження йому, либонь, ще не доводилося відчувати.

Проминувши облуплену, закіптявілу будівлю ліцею і обійшовши палацову церкву, він зупинився перед парадною брамою.

Крізь ажурні литі грати, тепер добре-таки покручені, заржавілі, подекуди обплутані колючим дротом, видно було парадний фасад.

Сергєєв ухопився руками за чавунні витки брами і, притиснувшись обличчям до холодного плетіння, не боячись поранитись колючим дротом, дивився на палац — довгий, не дуже високий, чітко поділений на частини напівпрозорими колись галереями… Але як невпізнанно змінився його вигляд!

Бірюзове забарвлення стін, посічених тепер осколками, і сліпуча білість півколон перетворилися у щось похмуре, брудно-сіре. Багато скульптур зникло, інші чудом трималися на своїх місцях, як поранені солдати, що лишилися у строю. Капітелі півколон попадали, оголивши арматуру. Від шибок не було й сліду. Позолоту зовсім знищив вогонь, проклавши замість неї довгі смуги кіптяви. Дах завалився у кількох місцях, особливо над Великою залою. Навіть звідси було видно, що міжповерхові перекриття теж впали. Штукатурка зсунулася, відлетіла, і з-під неї тут і там визирали багрово-руді плями цегляної кладки. Широкі сходи під'їздів були вкриті битою цеглою, щебенем, уламками прикрас, просторий плац, відгороджений циркумференцією, закиданий сміттям і мотлохом.

У віконних прорізах сумовито завивав вітер, якого не чути було до тієї хвилини, поки Сергєєв не підійшов сюди. Мрячив липкий, пронизливий дощ, і від того, певно, уся картина здавалася ще похмурішою.

Сергєєв дивився і відчував, як тверда грудка підкочується до горла.

Важка рука лягла йому на плече.

Солдат у мокрій плащ-палатці дивився на Сергєєва із змішаним виразом суворості (служба, справа така!), недовір'я (мало хто тут ходить), співчуття (кожному зрозуміло!) і ніяковості, яку завжди відчуваєш, коли бачиш скупі сльози дорослого і сильного чоловіка.

— Вам доведеться відійти, громадянине, тут не можна, — сказав солдат, почекавши.

Тепер надійшла черга зніяковіти Сергєєву. Заспокоївшись, він пішов просити дозволу оглянути руїни. Мабуть, на начальника караулу вплинув титул кандидата мистецтвознавства. Незабаром Сергєєв уже підходив до хвіртки у центральній брамі.

І тут він знову раптом побачив людину в капелюсі з вузькими полями, з якою вранці перекинувся двома-трьома фразами на сходах Вітебського вокзалу. Чоловік фотографував палац новеньким апаратом. Вони вклонилися один одному, і Сергєєв хотів уже пройти у хвіртку, розчинену навстіж запобігливим сержантом, але чоловік у капелюсі гукнув його: