У краiнi ягуарiв

Я поскладав вимитий посуд у кошик і відніс під навіс. Дощ перестав, проте й досі над джунглями і річкою нависають грізні дощові хмари. Вони пливуть по небу так низько, ніби чіпляються за верхівки дерев, що ростуть на острові. Мабуть, знову піде дощ. Повітря задушливе.

У хащах, за хатиною, з жалібним галасом стрибають мавпи. Їх ціла армія. Вони ніколи не будують собі гнізд, а живуть просто на деревах. Від такого життя в них дуже жалюгідний вигляд, шерсть скуйовджена, мокра.

Над головою дзижчить мошва. Полчища цих ненажерливих кровопивців не зникають ні вдень ні вночі. На світанку й під вечір їх особливо багато, вночі трохи менше, а в сонячну погоду ще менше. Від їхніх укусів на шкірі набігають білі пухирі. Мошви немає лише під час тропічних дощів.

Сьогодні треба остаточно приготувати все в дорогу.

Після сніданку «я ще раз переплив на фазенду, щоб повідомити, що завтра вирушаю на Купарі.

Крім Гоймана і Наука, я попросив доглядати моїх зміїв і Моріса. Кажуть, цей ельзаський француз, який теж працює на фазенді, утік з відомої французької тюрми. Дивлячись на цього лагідного, веселого парубка, я мимоволі уявляю його в смугастому одязі каторжників, з кайданами на ногах, з молотом, яким дроблять камінь у тому пеклі, на кар'єрах.

За що Моріс попав у тюрму, невідомо.

На фазенді працюють також угорці, які емігрували в Бразілію, — Тодор Плац, Тарнаї та ще двоє.

Брат Тодора — Йожеф Плац уже спочиває в могилі на кордоні Бразілії та Венесуели, на березі Ріу-Негру. За труну йому править гамак, в який загорнули його тіло. Йожеф помер, мабуть, від жовтої лихоманки, бо всі нутрощі в нього згнили. Поховали його брат і друзі, з якими Йожеф хотів перепливти на човні у Венесуелу.

Могили всіяли шлях угорської бідноти по всьому світу.

Ранок. Сонце забарвило в червоний колір рідкі хмари на сході. Я повертаюся з фазенди. Попрощався з Науком, Гойманом і Морісом. Останні метри щосили налягаю на весла, щоб вивести з розгону човен на піщаний берег. Забитий в пісок стовпчик, до якого я завжди прив'язую човен, тепер під водою. Вода в річці піднялася майже на півметра. Довелося витягти стовп і перебити вище.

Парко. Сонце починає нестерпно палити.

Тропічна спека висмоктує з землі силу-силенну вологи. Від зливи, що нещодавно пройшла, нема й сліду. В хатині, у затінку, температура нижча тільки на один-два градуси, ніж надворі. Але і це здається щастям. На мені все мокре від поту. Щоправда, я обливаюсь потом не лише від тропічної спеки, а й від веслування.

Вінчестер разом з веслами забрав з човна до хати. Зі зброєю не розлучаюсь ні на мить. Крім цього, я приніс з собою подарунок Моріса — кімнатний термометр з шкалою Цельсія і Реомюра. На шкалі біля червоної риски значиться нуль градусів, а під ним ідуть мінуси.

Мінус! Навіть важко собі уявити, що десь на земній кулі є така температура. Дивлюсь на ртутний стовпчик. Термометр показує 40 градусів вище нуля.

Середньорічна температура тут плюс 26 градусів. Це надзвичайно висока температура.

Як попав термометр до Моріса і навіщо він подарував його мені, не знаю. Я ніколи не брав у дорогу речей, що легко б'ються. Мабуть, Морісу набридло без упину поглядати на термометр і, обливаючись потом, лаяти млосну спеку в цьому вогняному пеклі. Тепер мене спіткає така ж доля. Ось я вже весь час поглядаю на тоненький стовпчик ртуті, що стійко тримається у трубочці. Зрештою, кладу цей тендітний прилад у ящик поруч з фотоапаратом та іншими крихкими речами.

Фотоапарат у мене теж старенький, в багатьох місцях обклеєний лейкопластирем, щоб сонячний промінь, бува, не пробрався на плівку. Фотоплівок катастрофічно мало. Їх щось з півтори дюжини. Чимало плівок засвітилось, поки я помітив щілину у фотоапараті.

Надворі задуха неймовірна. Що ж буде в обід? Я знову дістаю термометр і дивлюсь на червону риску, біля якої красується нуль, а нижче неї — мінуси. Це значить сніг, лід, який я востаннє бачив на пароплаві в електричному холодильнику, відчував його приємну прохолоду в склянці лимонаду. О, чудові мрії!

Воду для пиття беру з Тапажосу, запливаючи далеко на середину річки, де течія стрімкіша. Набираю її там вісімнадцятилітровою банкою-каністрою з-під бензину, до якої прибив двома здоровенними цвяхами ручку з товстої гілки. Воду з Тапажосу, як і воду з інших річок, я спокійно п'ю.

Але вода з лісових джерел значно холодніша і смачніша. Буває, стомлений, пітний, припадаю до джерела і випиваю неймовірну кількість води. В душному лісі, пробираючись крізь хащі, людина випаровує силу-силенну вологи. Щастя, що джунглі багаті на воду.

Друга характерна риса джунглів — тиша. Якщо немає вітру, бурі, не йде дощ, у цю нестерпну спеку в лісових хащах панує могильна тиша, яка охоплює все «зелене пекло». Лісові звірі, причаївшись, чигають на свою жертву. Лише мавпи веселі й галасливі, особливо вранці і ввечері, коли сходить чи заходить сонце. В цій могильній тиші чути найслабший звук вітру, дощу, краплин, що стікають з листя, чути, як звірі стрибають, підкравшись до здобичі, або, навпаки, тікають від хижака.

Вночі я іноді чую, як скиглить ягуар, як стогнуть, видаючи глибокі, гортанні звуки, каймани. Ця особливість звуків кайманів пояснюється тим, що язик у цих хижаків приріс до нижньої щелепи. Справді, якби язик у них не приріс, то у воді, коли крокодили кидаються на здобич, гострі завбільшки з мізинець зуби прикусили б його.

Цікаві звуки ламантинів, які немов дмуть у трубку. Зате птахи тут не дуже співучі. Винятком є лише кілька видів річкових птахів і папуг. Навіть тут, біля моєї хижі, для колекціонера і мисливця є дуже багато цікавого.

А скільки неймовірних несподіванок чекають мене в районі верхів'я Купарі. До подорожі все готове. Я вже навіть передав свої листи Морісу, щоб він надіслав їх адресатам. Адже тепер не скоро трапиться нагода написати друзям. Попереду подорож, під час якої я пропливу сотні кілометрів. Там ні з ким буде посперечатись, поділитись враженнями й думками. Тоді розмовлятиму з щоденником. Записуватиму все, що побачу на власні очі і відчую серцем.

Млосна, виснажлива спека. Все навколо поринуло у полуденну напівдрімоту. Жоден листочок не ворухнеться в джунглях. Світ наче залитий прозорим янтарем.

Раптом цю безмежну янтарну тишу порушує знайомий стукіт моторного човна. Човен пливе біля берега, попід самими зарослями, що нависають над водою. Куди він прямує? Якби в місто Сантарен, до якого звідси сто вісімдесят кілометрів, то човен ішов би повним ходом посередині ріки. В якесь село? Але в цьому районі Тапажосу немає великих сіл. Човен пливе з швидкістю кілометрів десять за годину. Стукіт мотора стихає, і оберти рідшають. Тепер уже немає сумніву, що це до мене. Ось човен причалив, і я виходжу назустріч гостям.

На цей раз моїми гістьми були офіціальні особи. Сам начальник поліції, старший сержант і поліцай. Начальник поліції — бразілець з засмаглим обличчям — приїхав довідатись, чи не пропливав мимо або чи не заходив до мене Абелардо Карнейро?

— Ні, я його не бачив, — відповів я, і мене раптом охопив гнітючий настрій.

Сержант помітив це і спитав:

— У вас лихоманка, вам погано?

— Ні, все гаразд.

— Скажіть це комусь іншому, — засміявся сержант, — а я знаю, що раптова зміна настрою — перша ознака приступу малярії.

Насправді поганий настрій у мене викликала згадка про нічне вбивство. Я знав Карнейро, але щоб упевнитися, що це таки він убивця, спитав у поліцая:

— Скажіть, сержанте, цей Абелардо Карнейро худорлявий парубок кабоклу? Мефістофель із звуженими очима і піднятими бровами, з високим чолом? Одне слово, схожий на чорта, як ото малюють на картинках?

Старший сержант і поліцай зацікавлено дивилися на мене.

— А що, він був тут?

— Та ні, не був, — відповів я сміючись. — Але я його знаю. Позаторік він працював зі мною на фазенді. Ми розсаджували банани на плантації. На спині в нього між лопатками широкий шрам. Добре видно навіть місця швів, якими стягували рану. Це в Абелардо після бійки, в якій його чиконули по спині розкритою бритвою.