У краiнi ягуарiв

— Бом діас! Добрий день, сеньйоре, — вітається він, коли човен його порівнявся з моїм.

— Бом діас! — відповідаю на вітання і беру в нього пачку газет, перев'язану шпагатом, і лист. Цей парубок не вперше привозить мені пошту. В його човні на дні лежить куя — чашка, вирізана з тикви. З цієї посудини п'ють, а також вичерпують нею воду з човна. Юнак поклав на сидіння старенький сорокачотирьохміліметровий вінчестер. Таку зброю тут має кожен. Патрони до неї можна дістати скрізь, де тільки є торговці.

Тримаючи під пахвою газети, розриваю лист від Національного угорського музею. Всього кілька рядків — чергова подяка за надіслані кілька сот комах. Це вже третя подяка за колекції. Я вже звик, що, крім подяки, музей мені нічого не надсилає. Гроші, потрібні для життя і колекціонування, роздобуваю іншим шляхом — здебільшого важкою, виснажливою працею.

Пошту мені надсилають ще на стару адресу — Боа-Віста. Тепер це поселення звуть Фордландією, за йменням плантатора Форда, який вирішив остаточно привласнити масив на мільйон гектарів. Форд купив його в іншого плантатора за дві тисячі двісті доларів. Вони вклали в цю плантацію вже майже вісім мільйонів доларів, а наслідки дуже сумні, бо на спаленому тропічним сонцем грунті каучукові дерева ростуть погано. Сонце спалює саджанці, а дощі змивають гумус.

Тепер Форд розчищає нову ділянку під плантацію. Ліс вирубують близько чотирьох тисяч кабоклу, яких зігнали сюди злидні.

У бараках найближчої фазенди їх живе щось чотириста чоловік. Кабоклу під пильним оком десятків наглядачів садять також лимони, апельсини та банани. Коли повернусь з Купарі, теж влаштуюсь наглядачем на плантації. Обов'язки ці для мене не дуже приємні, але, думаю, все буде гаразд, бо кабоклу ставляться до мене добре. Адже я жив і живу на одному з ними хлібі.

Кабоклу. Я уже згадував не раз про цих жителів бразильських джунглів. Це суміш тубільців, негритянських невільників з Африки і білих предків. Колір шкіри у них темний, як і їхнє важке, злиденне життя. Кабоклу здебільшого веселі, чесні, доброзичливі, схильні до романтики люди. Але хай стережеться той, хто їх розгнівить. Тоді кабоклу стають дуже люті…

Я поважаю цих славних мешканців джунглів. Ось з такими людьми я досі виїздив у експедиції.

Кабоклу — своєрідні кочовики джунглів. Тільки переїжджають вони не возами, а човнами по воді. Мандрують кабоклу цілими сім'ями. На полювання, по рибу і на заробітки ходять лише чоловіки. Вони міцні, витривалі і відважні. Хто зрозуміє їхнє життя — той може збагнути і життя джунглів. Тільки через цих лісових жителів можна пізнати подих джунглів, сотні небезпек, що чигають на кожному кроці, силу палючого сонця.

Мене міцно зв'язали з цими людьми прожиті разом роки. Ми ділимося всім, що дає ліс, річка, болото. Не раз я віддавав хворому тубільцю останню таблетку хініну, останню жменю фариньї.

Я так зжився з кабоклу, що коли ввечері підходжу до гурту тубільців, які розмовляють при світлі ліхтаря під крислатими деревами, вони не замовкають, а навпаки, розсуваються, даючи мені місце у своєму колі як рівному, як людині однакового з ними суспільного стану.

Ховаю газети і лист у ящик. Газети почитаю уже ввечері де-небудь на новому місці.

Парубкові, що привіз пошту, даю кілька монет. Він з радістю дякує і пливе далі.

Загудів гудок паровика на плантації Форда. Цей звук тут якийсь дивний, чужий. Пів на сьому. Починається робочий день. Відштовхую навантажений човен од берега. Хатина поволі зникає з очей. Я радий, що обновив на ній покрівлю. Тут особливо дорожиш хатиною, до якої завжди можна повернутися. І коли я буду далеко, серед диких джунглів, мене завжди грітиме думка, що маю власний притулок.

Човен уже пливе течією вниз. Ще раз оглядаюсь на покинуту хатину, але прибережна зелена гущавина закриває все.

Протилежний далекий берег досить пологий, вулканічного походження, як і вся місцевість уздовж Тапажосу. Вода в річці каламутна, не така чиста, як у кінці тропічного літа, коли на глибині п'яти-шести метрів видно апельсинове зернятко.

Поганий настрій, викликаний метушнею перед від'їздом, дощем, перевтомою, випадком з Абелардо Карнейро і, нарешті, невеликою лихоманкою, минає безслідно. Відчуваю, що тепер я всім задоволений. Це почуття можна порівняти лише з світлою радістю дитини. Сидячи в човні, рівномірно веслую і думаю, яка перша здобич потрапить до моїх рук.

Яскраве сонце часом пробивається з-за густих хмар з освітлює річку. Рівень води звечора знову піднявся. Після півночі вода піднялася ще на півметра.

В районі річки Тапажосу на рік випадає дві тисячі п'ятсот — три тисячі міліметрів опадів, причому дев'яносто процентів з них у період з січня до червня. Звичайно, дощ тут не йде без упину, так само як улітку сонце не пече безперервно шість місяців. Дощі випадають і в пору тропічного літа, а сонячні дні бувають і в період дощів.

Тапажос багатий на рибу. Водяться тут малесенькі рибки, кілька сантиметрів завдовжки, а є і риби-велетні. Вночі добре чути дудіння ламантинів. Цих водяних ссавців можна побачити і вдень, коли вони парами спокійно пливуть майже на поверхні. Є тут риби з колючками, з гострими плавниками, панцирні та сотні інших, найрізноманітніших форм і кольорів. Щоправда, рибою я цікавлюся лише від гачка до казанка.

Найбільше полонить мене світ комах, який зачаровує своєю красою і розмаїтістю. Після комах ідуть плазуни — отруйні змії, полози, анаконди і вже аж потім ссавці.

Нарешті я досягнув гирла ріки Купарі, що впадає в Тапажос. Хоч це і не дуже далеко від моєї хатини, але тут уже починається інший, зовсім дикий світ тропічних джунглів. Широка сіра поверхня Купарі милує око своєю красою.

Навкруги могильна тиша. Не видно ні човна, ні людини, ні навіть хатинки під пальмовим покриттям. І це зовсім недалеко від центральної плантації Форда, де живуть і працюють тисячі людей, де майже все механізовано і де є навіть водонапірна башта! Я добирався сюди всього якихось дві години.

Вечоріє. Гирло Купарі вже далеко позаду. Пливу до чагарників на протилежному березі. Там слабша течія. Легкий туман оповиває річку. Подуває вітерець. Вже ні про що не можу думати. Дуже втомився. Дихати важко, парить. Дощові сірі хмари клубочаться наді мною. Окремі хмари, здається, ось-ось, зачеплять крони велетнів дерев — кастаньїв, що ростуть на тому березі. У воді все частіше чути сплеск риб і водяних тварин. Тріщить гілля на березі. Це мавпи з переляку тікають, здіймаючи галас. Для мене шум джунглів уже не новина.

Усе ніби гаразд. Одне лише турбує: де сьогодні ночуватиму? Якось я вже полював у цих місцях. Десь тут на березі, трохи вище за течією, стоїть хатина, яку покинули люди ще, мабуть, у минулому столітті, в ^золотий вік» добування каучуку. Тоді я прожив під напівструхлою покрівлею хатини кілька днів. Може, вдасться допливти до халупи ще й сьогодні?

Як і кабоклу, я теж не люблю плавати вночі. Тут у річці водяться величезні чорні каймани, які не знають людей і тому не бояться їх. У темряві важко захищатися від них… Спробуй влучити в хижака у пітьмі! Хіба що в останню хвилину, та й то якщо встигнеш.

Не люблю нічних пострілів. Вони віщують біду. Тоді, коли Карнейро вбив Пінто — теж пролунав нічний постріл.

Абелардо! Знову згадав його. Цікаво, де він тепер? Певен, що недалеко, десь у джунглях. Але де? Вода і лісові хащі ховають його сліди.

Коли я причалив, майже зовсім смеркло і пішов дрібний дощик. Я насилу знайшов галявину, де стояла напіврозвалена хатина. Вода тут так піднялася, що рівень її сягав майже хатнього порога.

Дощ лунко барабанить по човну, по воді, по листю. Сорочку і короткі штани хоч викручуй. Роззувшись, поспіхом переношу з пришвартованого човна до хатини речі, потрібні на ніч. Гамак, гумовий мішок, сачок для ловлі метеликів, рушниця і теркадо за кілька хвилин опинилися в хатині. Решта спорядження залишиться в човні під прикриттям жап.

Не розкладаю багаття. Майже навпомацки підвішую гамак на стовпах, що підтримують покрівлю, і завішую його сіткою від мошви. Навіть не вечеряю. Немає бажання готувати вечерю.