Зiвяле листя

Iван Якович Франко

"ЗІВ'ЯЛЕ ЛИСТЯ"

(1896)

Перший жмуток (1886-1893)

Не знаю, що мене до тебе тягне,

Чим вчарувала ти мене, що все,

Коли погляну на твоє лице,

Чогось мов щастя й волі серце прагне

І в груді щось метушиться, немов

Давно забута згадка піль зелених,

Весни і квітів, - молода любов

З обійм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним,

Мов той, що вирвався з тюрми на світ;

Таким веселим, щирим і лагідним,

Яким я був за давніх, давніх літ.

І, попри тебе йдучи, я дрижу,

Як перед злою не дрижав судьбою;

В твоє лице тривожно так гляджу, -

Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

Якби ти слово прорекла мені,

Я б був щасливий, наче цар могучий,

Та в серці щось порвалось би на дні,

З очей би сліз потік полявся рвучий.

Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,

І приязнь мусила б нам надокучить,

В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,

Роздільно нам прийдеться і вмирать.

Припадком лиш не раз тебе видаю,

На мене ж, певно, й не зирнула ти;

Та прецінь аж у гріб мені - се знаю -

Лице твоє прийдеться донести.

Не боюсь я ні бога, ні біса,

Маю серця гіпотеку чисту;

Не боюся я й вовка із ліса,

Хоч не маю стрілецького хисту.

Не боюсь я царів-держилюдів,

Хоч у них є солдати й гармати;

Не боюсь я людських пересудів,

Що потраплять і душу порвати.

Навіть гнів твій, дівчино-зірничко,

Не лякав мене ні крихітки:

Я люблю те рум'янеє личко

І розіскрені очі-красітки.

Лиш коли на те личко чудове

Ляже хмарою жалісна туга,

І болюще дрижання нервове

Ті усточка зціплить, як шаруга,

І докір десь у горлі пропаде,

І в знесиллі опустяться руки,

І благає підмоги, поради

Прошибаючий погляд розпуки,

Отоді моє серце стискає,

Мов кліщами, холодна тривога:

Біль німий мене більше лякає,

Ніж всі громи й злих сил перемога.

Раз зійшлися ми случайно,

Говорили кілька хвиль -

Говорили так звичайно,

Мов краяни, що нечайно

Здиблються з-за трьохсот миль.

Я питав про щось такеє,

Що й не варт було питать,

Говрив щось про ідеї -

Та зовсім не те, не теє,

Що хотілося сказать.

Звільна, стиха ти, о пані,

І розсудно річ вела;

Ми розстались, мов незнані,

А мені ти на прощанні

І руки не подала.

Ти кивнула головою,

В сінях скрилася як стій;

Я ж мов одурілий стою

І безсилий за тобою

Шлю в погоню погляд свій.

Чує серце, що в тій хвилі

Весь мій рай був тут - отсе!

Два-три слова, щирі, милі

І гарячі, були б в силі

Задержать його на все.

Чує серце, що програна

Ставка вже не верне знов…

Щось щемить в душі, мов рана:

Се блідая, горем п'яна,

Безнадійная любов.

Твої очі, як те море

Супокійне, світляне;

Серця мого давнє горе,

Мов пилинка, в них тоне.

Твої очі, мов криниця

Чиста на перловім дні,

А надія, мов зірниця,

З них проблискує мені.

16.IV 1883

"НЕ НАДІЙСЯ НІЧОГО"

Як ти могла сказати се так рівно,

Спокійно, твердо? Як не задрижав

Твій голос в горлі, серце в твоїй груді

Биттям тривожним не зглушило ті

Слова страшні: "Не надійся нічого!"

Не надійся нічого! Чи ти знаєш,

Що ті слова - найтяжчая провина,

Убійство серця, духу і думок

Живих і ненароджених? Чи в тебе

При тих словах не ворухнулась совість?

Не надійся нічого! Земле-мамо!

Ти, світе ясний? Темното нічна!

Зірки і люди! Чим ви всі тепер?

Чим я тепер? О, чом не пил бездушний?

Чом не той камінь, не вода, не лід?

Тоді б не чув я пекла в своїй груді,

І в мізку моїм не вертів би нор

Черв'як неситий, кров моя кипуча

В гарячці лютій не дзвонила б вічно

Тих слів страшних: "Не надійся нічого!"

Та ні, не вірю! Злуда, злуда все1

Живущої води в напій мені

Ти долила, а жартом лиш сказала,

Що се отрута. Бо за що ж би ти

Могла вбивать у мене душу й тіло?

Ні, ні, не вірю! В хвилю ту, коли

Уста твої мене вбивати мали, -

Лице твоє бліде, тривожні очі,

Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза,

Все мовило мені: "Не вір! Не вір!"

Ти добра, щира! О, не ошукаєш

Мойого серця гордості лускою!

Я зрозумів тебе! Ти добра, щира!

Лиш бурі світу, розчаровань муки

Заволокли тебе отим туманом.

І в серці своїм знов я чую силу

Розсіяти туман той, теплотою

Чуття і жаром думки поєднати

Теб з життям - і в відповідь тобі

Я кличу: "Надійсь і кріпись в борбі!"

Я не надіюсь нічого

І нічого не бажаю -

Що ж, коли жию і мучусь,

Не вмираю!

Що ж, коли гляджу на тебе

І не можу не глядіти,

І люблю тебе! Куди ж те

Серце діти?

Усміх твій, неначе сонце

Листя покрівля зелене,

А з'їдає штучну краску -

Смійся з мене!

Я не надіюсь нічого,

Але як бажання сперти?

Не бажать життя живому,

Тільки смерти?

Жиймо! Кожде своїм шляхом

Йдім, куди судьба провадить!

Здиблемось колись - то добре,

А як ні - кому се вадить?

Безмежнеє поле в сніжному завою,

Ох, дай мені обширу й волі!

Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною

І в серці нестерпнії болі.

Неси ж мене, коню, по чистому полю,

Як вихор, що тутка гуляє,

А чень, утечу я від лютого болю,

Що серце моє розриває.

Не минай з погордою

І не смійсь, дитя!

Може, в тім осміянім

Суть твого життя.

Може, в тім зневаженім

Твого щастя карб,

Може, в тім погордженім

Є любові скарб.

Може, сміх твій нинішній,

Срібний та дзвінкий,

Стане в твоїй пам'яті

За докір гіркий.

Я не кляв тебе, о зоре,

Хоч як сильно жаль мій ріс;

Насміх твій і власне горе

Я терпливо переніс.

Та боюсь за тебе дуже,

Бо любо - то мстивий бог;

Як одно її зневажить,

Любить мститься на обох.

Як сміючись ти вбивала

Чистую любов мою,

Чи ти знала, що вбиваєш

Все, чим в світі я жию?

Чи ти знала, що руйнуєш

Щастя власного підклад,

Те, чого життя так мало

Звикло всякому вділять?

Чи ти знала, що небавом,

От мов раз махнуть пером,

Ти не раз заплачеш гірко

За потоптаним добром?

Я не жалуюсь на тебе, доле:

Добре ти вела мене, мов мати.

Таж де хліб родити має поле,

Мусить плуг квітки з корінням рвати.

Важко плуг скрипить у чорній скибі,