У краiнi ягуарiв

Дощ лопотить по пальмовій покрівлі, що протікає в багатьох місцях. А через якийсь час він уже ллє як з відра. На небі жодної зорі, навколо ні вогника, навіть світлячки не мерехтять на гілках, ліанах і гнилому хмизі.

Шумить, гуде, хлюпоче дощ, поглинаючи всі інші звуки. З хащів не чути ні галасу мавп, ні завивання ягуарів. Дощ зіпсував настрій усім живим істотам, в тому числі і мені. Дощ, дощ і дощ! Втома дається взнаки: м'язи приємно ниють, коли я забираюсь у гамак. Потягаюся, розминаючи кінцівки, і непомітно поринаю у приємний сон.

Злива не вщухала всю ніч. Прокинувшись уранці, я відчув, що піжама і простирало, яким вкривався — мокрі. Заглядаю під гамак, де лежить теркадо, рушниця й мисливський ліхтар — усе мокре. За п'ять кроків від гамака вирує Купарі. Вночі рівень води знову піднявся. Мій човен погойдується на воді. Надійний, міцний канат у таких випадках стає в пригоді.

Раніше течія вже двічі зносила мій човен, і лише ціною великих зусиль його пощастило завернути. Тому, ввечері я був особливо обережний. Двічі обкрутив канат навколо стовбура гіллястого дерева.

Вилажу з гамака і під заливним дощем витягаю на берег важкий човен. Заглядаю під жапи. В човні сухо. Жапи не пропустили ні краплини дощу. Вночі вода прибула настільки, що човен підняло майже до самої хатини. Річка стала ще бурхливіша.

А злива не вщухає. Поки я вернувся до хатини, промок до нитки. Треба розкласти багаття. Але з чого? Все мокре — і пальмове листя, і хмиз. Правда, в хатині я знайшов трохи дров. Та розпалити вогонь без смоли неможливо. На жаль, по неї, як і по сокиру та всі інші речі — казанок, каву, цукор, фаринью, треба йти по дощу до човна. Мені ліньки, і я знову залажу в гамак. Не хочеться виходити в таку негоду. Сніданок приготую, як уже зовсім зголоднію.

Лежачи в гамаку, обмірковую, де розмістити зібрані комахи, щоб зберегти їх від плісняви? З цією пліснявою буде мені ще чимало мороки. А як висушити шкури звірів? Нелегко в таких умовах…

Наскільки краще у Бразілії влітку! Тоді навіть дощ допомагає, бо не тріщить під ногами хмиз, коли йдеш на полювання. Тепер, правда, теж не тріщить нічого під ногами, але ж зате все псується від клятої вологи.

Дощ безперервно лопотить по покрівлі. Дзюрчить, протікає вода крізь пальмове листя. «Ніхто ж не нагодує», — подумав я і рішуче вистрибнув з гамака. Незабаром у хатині заклубочився гіркий дим, запалало багаття. В казанку закипіла річкова вода з в'яленою солоною рибою і цибулею. Поки вариться юшка, я визбирую комах на обламаному гіллі, що нападало з дерев. Нагрівшись, надіваю чорний плащ і йду по комах надвір. Наслідки чудові. Природа населила бразільські ліси розмаїтим плем'ям комах.

У напівзогнилій корі дерев, що лежать під торішній листям, я піймав три барвисті комахи з панцирною спинкою. Таких комах я ще не бачив. Завдовжки вони сантиметрів вісім, завширшки сантиметрів два. Червона спинка розписана кількома рядами різнобарвних зигзагів. Я кладу їх у скляну банку з ціанистим калієм, де вони вмить гинуть. У банці вже лежить вусатий скорпіон, якого я знайшов під корою іншого дерева, його гострі вуса завдовжки сантиметрів двадцять — смертельна загроза для комах. Страшний, але ж і красивий павук.

Поганий настрій поступово розвіюється. Вільна, безмежна природа завжди дає мені насолоду. Я матиму змогу пізнати багато нового, пополювати і зібрати цікаву колекцію. Звичайно, тут, у диких джунглях, нічого чекати безтурботного життя. Боротьба, нестатки — постійні супутники колекціонера і мисливця. Але іншого я і не прагну. Це вже справа кожного. Хто скільки може витримати. В усякому разі людина, що вирушила в таку небезпечну дорогу, певно, має для цього фізичні і моральні сили. Інакше вона не прийшла б сюди.

Після обіду злива вщухла. Мій плащ спідсподу вкрився росою від вологи. Не роздягаючись пробираюся в хащі.

Років десять, а може й більше, не ступала тут нога людини. Коли я востаннє ночував у цих місцях, теж не ходив у тропічні негрі. Джунглі тут такі густі, аж темно. На ссавців, комах і плазунів натикаюся на кожному кроці.

Якась сила тягне мене все далі й далі в глиб лісу, луди, де ще не ступала нога людини. Ця сила зветься пристрастю мисливця і колекціонера. Вона не дає людині покою, женучи її в інші місця, де можна побачиш щось нове, досі невідоме.

Рушниця заважає мені збирати комах, особливо коли доводиться нахилятися, щоб дістати їх з-під каменів і повалених стовбурів. Я кидаю до банки з ціанистим калієм усе нові й нові екземпляри. Справді, з рушницею незручно, але без неї тут не можна, бо в джунглях щохвилини можна зустріти небезпечного звіра.

Щасливе полювання

Учора лишився без вечері, бо вернувся з лісу пізно, коли вже смеркло, і був такий стомлений, що навіть не схотів варити їсти. Ледве доніс сюди з лісу шкури двох пекарі і химерний скам'янілий окоренок стовбура.

А сьогодні після обіду линув дощ як з відра. Доведеться ще раз тут заночувати. Цей дощ псує мені життя! Навіть карбідний ліхтар не хоче горіти, що буває дуже рідко.

В мене з'явилися ознаки давньої хвороби — малярії. Зник апетит і пожовкли білки очей. Боюсь, що починається новий приступ цієї клятої хвороби.

Розвісивши шкури, обливаюсь водою з відра і, обтершись насухо, лягаю в гамак. За якусь. мить поринаю в глибокий сон.

Вранці знову злива. Все промокло.

Розкладаю між камінням багаття. По землі стелиться гіркий дим вогнища. Поки збігав до човна, промок до рубчика. Довелося витертись насухо рушником, який я зробив із мішка з-під борошна. Суху білизну бережу надалі, тому по воду до річки збігав у костюмі Адама. Це дуже зручно — адже спека неймовірна, а дощ — ніби хороший душ.

Перед комарами, що обліпили низ пальмового навісу, важка дилема: чи кинутись на мене, незважаючи на муки, яких завдає їм гіркий дим, чи залишитись без сні данку, а може й без обіду. В своїх діях вони не одностайні: частина з них накидається на мене, а решта вилітає з диму під дощ і ховається попід листям і трухлявими колодами. Незабаром моє тіло вкривається білими пухирями і страшенно свербить. Не встигаю бити на собі зажерливих голодних комарів. Від дрібних кровопивців на тілі лишаються тільки темні плями. На жаль, комара вбиваю лише тоді, коли він уже вжалив мене. Одяг безумовно захистив би трохи від цих клятих істот. Але надівати його в таку зливу — марна річ.

Правда, можна було б заварити у воді тютюну і натертися нікотиновим настоєм. Але я цього не зробив вчасно, пошкодував часу і тепер розплачуюсь. Від комарів не буде спокою ні сьогодні, ні завтра…

Дощ не вщухає до обіду, лопотить по пальмовій покрівлі, протікаючи в хатину. Від гіркого задушливого диму комарі, нарешті, повтікали. З учорашнього ранку, коли я поласував підсмаженою до хрусту рибиною, здається минула ціла вічність. З того часу я нічого не їв, не було апетиту. Навряд щоб такий спосіб життя відновив мої сили. Та я особливо не журюсь: апетит у мене буває поганий тільки під час приступів малярії. Сьогодні почуваю себе краще і тому задоволено згадую вчорашню смажену рибину. От якби наловити риби ще й сьогодні і, добре посоливши, підсмажити в олії та попоїсти.

Зате з якою відразою згадую набридлу фаринью. Я ніяк не можу звикнути до цього замінника хліба. Через неї мені важко жиги. На щастя, до плоскої, з долоню завбільшки, підсмаженої риби не треба багато фариньї. Зуби перемелюють її, наче млин.

Риба, яку наловив учора, дуже красива. Найвибагливіші власники акваріумів, а також зоопарки з радістю придбали б цих рибок, а тут вони мають лише гастрономічну цінність. На смак вони ніби європейські лини. А як люблять ці риби фаринью! Кинувши півжмені її, я маленьким гачком за півгодини наловив цілу низку риби.

Віднині моєю годувальницею буде Купарі. Ліс жорстокіший — він дарує людині тільки тверде, жилаве м'ясо.

Лише інамбу, лісова дика курка, смачна, але вона дуже рідко попадає на мушку. М'ясо великих яскравих папуг теж буває різне на смак. Іноді підстрелиш папугу, що з'явився на світ ще, мабуть, за часів Наполеона, і хоч весь ліс спали, його не ввариш і не вгризеш. Не рятують мене й лісові черепахи вагою 6–8 кілограмів, бо м'ясо у них в цей період солодкувате. Воно стане смачне, коли дозріють плоди на пальмах урукурі, якими харчуються ці тварини. Тож убивати їх тепер немає рації.