Проклятий камiнь

Страшна розпука огорнула мене, коли я так усе це роздумував, а вже найбільша, коли подумав про маму та як її серце буде боліти з жалю, що я перемінився в злодія й убивника та що я вже для неї помер, бо хоч мене не зловлять і не покарають смертю, то і так більше не побачить мене. Чи не краще, щоб я сам повісився в лісі на першій сухій гілляці?

Але по добрій хвилині, коли я того жаху і тих страшних думок добре наївся, дав мені Бог знову якусь розраду, бо так то є по старому в людині, що найде в, самій собі й отрую, і лік на неї, і зі своєї власної душі, наче з одної і тої самої криниці, і гіркого і солодкого нап'ється, а відки йшла тривога відси нараз і відвага росте.

Або я направду такий злочинець? Або я щось із нечесного замислу зробив, із захланности, з жорстокого серця? Коли я вбив Ґерґея, тож я не хотів його вбити, бо хто зна, чи мене на смерть був би не скатував цей лихий чоловік і що було б чекало мене. А й так іще не зовсім про мою шкіру мені йшло, але також про цю Семенову тайну, про цю його таємничу річ закопану, на яку я йому присягнув. То може я тепер перед людьми злочинець, але перед власним сумлінням ні, Бог бачить. І коли б я тепер перед матір'ю станув, міг би їй сміло в очі глянути і за злочинця певно не мала б мене.

Коли так мені відваги трохи прибуло, вже мені і лісова глуша не здавалася такого страшною та й завтра не таке чорне, хоч було певне, що мене доля кинула в світ наче камінь із пращі та що я чув, як лечу, а не знав, де впаду. Тепер треба було думати про найближчі клопоти, як із того ліса безпечно видобутися, куди йти, де людей шукати і хліба. А що зробити з тим викопаним мішечком? Виняв я його зза пазухи — не велика то річ, легенька, а ось давить мені голову, наче величезна каменюка.

Не мав я досі часу побачити добре, що це таке. Щойно тепер приглянувся. Дивлюся: мішечок із м'якої шкіри, обв'язаний шовковим червоним шнурком, а в мішечку щось тверде, кругле, наче яйце. Думаю хвилину: розв'язати мішечок чи ні? І не знаю, чи вільно мені це та чи не зломлю присяги. Але ж бо я не задля цікавости зроблю це, лиш обережність сама велить, щоб я знав, як це ховати, як носити, щоб не стовкти, коли воно крихке, не попсувати, коли слабе.

Несміливо розв'язав я шнурок, майже зі страхом, начеб там гадина жива сиділа. Дивлюся, а в мішечку виразно: чорне яйце! Беру в руку, бачу, що зі заліза, придивляюся ближче і бачу, що з одного боку того залізного яйця є завіски, а з другого замочок, видно дуже мистецький, бо очко в ньому до ключа таке мале, що зеренце пшениці. Міркую собі, що це залізне яйце, то лише скриночка, а в середині там є щось, що буде для мене тайною, бо ключика в мішечку не було. Та для мене доволі знати, що це чорне яйце ні не стовчеться ні не зіпсується і я можу носити його в кишені як хочу.

А таки, хоч яке мале і легке, і нетяжко було його сховати, сотнаром ваготіло мені. Тож я з ним непевен був сам себе, ані моєї волі, ні здоров'я, бо як цього не згубити, як не зрадитися, як оправдатися, коли де труситимуть мене, бідного хлопця? А то зовсім не тяжко, бо бідному напасти і лихої пригоди довго не шукати. То так було мені з цим, наче з краденим золотом, наче на злодію, все шапка горіла.

Пустився я в дорогу тою темною, глухою пущею, бо треба знати, що в тих часах ліси як зачиналися від Самбора, так тягнулися цілими милями в різні сторони, як це я вже згадував. Ще вони були неторкнені, як то пізніше сталося за мого життя, що польські пани немилосердно вирубували, винищували та палили ліси, так що можна було сказати, що цілі ліси з нашої батьківщини поплили Вислою до Ґданська. Стільки мене козак Семен навчив, що я перебираючися через ліс, не блукав і не колував, як це приключається необачному, що в такім борі блукається туди й сюди, а там вертається, відкіля зачав іти. Я йшов усе в однім напрямі на схід, хоч не міг знати, куди мене заведе ця дорога.

Так ішов я майже цілий божий день, не відпочивав, лише коротко і зрідка, бо хотів якнайскорше віддалитися від того проклятого місця, де я вбив Ґерґея. Я був тоді певний, що я його напевно вбив. Обдер я і обшарпав одяг на собі, покалічив босі ноги, але не зважав ані на голод ані на біль, ані на страшне змучення, а пробирався щораз далі. Та я не бачив кінця цьому, бо вже певно добре було сполудні, а ліс не рідшав переді мною, ані не бачив я в ньому людського сліду. Я вже примирав з голоду і змучення і розпука бралася мене, що хіба прийдеться мені тут марно згинути. Нараз чую наче людські голоси недалеко перед собою. Обережно й помалу йду далі та з-поза дерев бачу невеличку лісову поляну, а на ній громадку людей. Всі зодягнені з-міська. Я провів цілу ніч і майже цілий день сам саміський у лісовій глуші, тож радий був, що бачу людей. Виходжу на полянку, здіймаю шапчину й кажу чемно:

— Слава Ісусу Христу!

Видно, ніхто не почув мене здалека і ніхто з того боку, від самої гущі не сподівався гостя, бо всі аж зірвалися з землі наче перелякані тай ніхто навіть не відповів на це християнське поздоровлення. Здавалося мені, що нема що тут робити між ними мені бідному. І вже я навіть не дивився на них, хочу минути їх і йти далі в ліс, коли чую, як один із них кричить:

— Гей, гей! пане аркарій!

Я не чув ніколи цього слова, тому не кажу нічого, а йду далі.

— Гей, а куди то? — кричить на мене той сам голос. — Від татарів, чи на татарів?

І здогонив мене хтось, схопив за руку і кричить:

— Стій же, чоловіче!

Оглядаюся, а то хлопець, менший від мене, може яких чотирнадцять літ, зодягнений з-міська.

— Чи ти хочеш попастися у татарські лика? Спішно тобі між татарів, у Крим?

За тим хлопцем рушилися і всі ті, що були на поляні, та кричать:

— Не рушся, лишися! Нехай тебе лихо бере самого, але як із лісу лоб виставиш, то їм дорогу до нас покажеш, чорт тебе побери!

Так на мене галюкають, а всі нараз, що ні зрозуміти, чого хочуть, аж той хлопець до них:

— Ви це краще покажете своїм криком, ніж він! Ви такий вереск зчинили, що дивно було б, щоб татари не вчули цього, хоч би вже в себе дома були, на Перекопі!

Зараз зробилося тихо, хоч мак сій. Головно ж один, що так страшно і мужньо глядів, що присягнути б: татарів живих наче горіхи гризтиме, чоловік із довжезними вусами, гострокінчастою бородою й заржавілою шаблею при боці, той один сполотнів, сів покірно на мураві і трясеться зі страху.

— Коб то ми всі на війнах бували, — каже тепер той бистрий хлопець, а очі йно сміються йому — так, як пан Чесак, і такий меч на головах поганців страшно пощерблений при боці мали, то я був би спокійнісінький. Могли б ви кричати, скільки завгодно. А що, пане Чесак, ви певно не боїтеся татарів?

— Я мав би боятися? — сказав той із гострокінчастою бородою, і надувається, і вуси крутить, і знову страшно довкола поглядає, що йому йно очі перевертаються, а при цьому хропить наче лев.

— Або то мені новина татари! Хрр! Хай лише який покажеться! Хррр!! — По тих словах ударив по шаблі. А цей цікавий підросток:

— Хто то сказав би, що той лицар, пан Чесак, належить до кравецького цеху! Така гетьманська душа, а ось іглою й ножицями орудувати мусить! Пане Чесак, а під Хотином скільки ви татарів убили?

— Чорт рахував би їх там, хррр! — відповідає той кравець і поглядає строго. — Та коли б кожний із тих, що там були, таксамо робив, як я, то ми до ноги були б висікли тих поганців! Хррр!

Той підросток моргнув до мене, а що в молодості збиточник збиточника легко відгадає і до збитків скорий, то я зриваюся, вдаю переляканого тай кажу:

— А що там за нами рухається між деревами?

Ледве я те сказав, а тут Чесак аж у малу купку ввесь запався, відразу з лицаря баба; трясеться й очима милосердя благає.

Стали всі сміятися, а було на поляні ще двох мулярів і один ремісник, що працював у золотників, а тепер ішов до Львова за роботою. Чесак насупив брови й вуси, потряс шаблею, глянув на мене грізно, по вояцьки, тай каже:

— Тому хлопцеві заваджають уха, хррр! Вже я бачу, що заваджають йому, зараз йому їх пообтинаю, хррр! Коли ти боягуз і маєш душу в п'ятах від самого шелесту листя…