Проклятий камiнь

— Певно, що не інакше — каже на те вуйко — але хто там знає, чи і Семенові не дісталося, бо жид цей мав у руці вистрілений пістоль.

— Може і Семен убитий! — каже мама. — Може пострілений поволікся де в ліс або в поле і там сконав. Нещасний сирота!

То його кінь лишився б — кажу я на те — а як коня нема, то Семен певно здоровий вийшов. Знаю я того коня добре; не відступив би від свого пана ні на крок; так би при ньому вартував наче собака і скарше здох би, ніж утік від нього.

Так ми й усі в селі говорили і заходили в голову, що то за справа була між Семеном і тим подорожнім турецьким жидом. Тимчасом знову день цілий минув без слиху й вісти, і все, як нам було тайною, так і лишилося. Тої ночі я знову не міг заснути, все думав про жида й Семена, і обидва мені стояли на очах так, наче б їх обидвох живих мав перед собою. Лежу так у малій хаті з отвореними очима — мама спала в світлиці — і в голові клубиться мені від самих дивних річей, наче в якійсь страшній казці. Дивлюся в мале віконечко, проти моєї постелі, а ніч була доволі ясна, хоч місяць не доходив іще повні — коли нараз бачу, якась тінь підсувається і чую наче легкий стукіт. Не вірю спочатку ні очам ні вухам, думаю, що то лише привид, але ось знову і тінь бачу виразнішу, і стукання чую голосніше. Зриваюся з постелі та в цій хвилині приходить мені на думку, що то хіба Семен мусить бути.

Обережно, тихесенько, щоб матері не збудити, викрадаюся до сіней, відсуваю засуву і з порога визираю на подвір'я. Дивлюся, а тут під вікном стоїть Семен. Побачив мене зараз, приступив до мене тай каже пошепки:

— То я, Івасю, я, Семен. Де мої пістолі?

— Я сховав їх у хаті — кажу. А треба знати, що на другий день, після того як пропав Семен, я і мати забрали з порожньої стайні всі його речі: лук, сагайдак, пістолі й кобзу до комори.

— Лук і кобза нехай будуть твої, на пам'ятку по Семенові, але пістолі мені винести і сам збирайся, бо мені треба тебе.

Впав я у хату, зодягнувся скоро, потиху з комори забрав пістолі й викрався на двір, наче злодій, щоб мати не чула. Козак узяв пістолі, схопив мене сильно за рам'я і лиш одно слово сказав: — Ходім!

Наша загорода стояла досить далеко поза селом, майже на безлюдді, то ж не було великого страху, щоб нас хто бачив, хоч, як я сказав, була ясна ніч. Одначе Семен розглянувся добре довкола, якийсь час наслухував і аж потім пішов зі мною, дуже скоро. Перебігли ми поле і запали в ліс.

На скраю ліса Семен задержався тай каже:

— Отвори ти добре очі як рись, гляди гостро і міркуй собі та запам'ятай дорогу, щоб ти тут добре визнався та щоб ти міг трапити без мене чи днем чи ніччю туди, куди я тебе тепер заведу. Так уважай і пам'ятай, як коли б тобі йшлося про смерть або життя.

Вступили ми в ліс і йшли довго, дуже довго, що мені то кілька годин здавалося, а Семен по дорозі все вчив мене, як пізнавати дорогу, показував мені знаки, по яких я маю братися то просто, то вліво, то вправо; туди підеш, так скрутиш, відси просто, наче з лука стрілив, на північ візьмешся. Казав мені лізти на дуже високу сосну і сам виліз, а відтам на зорі казав уважати, котрі з них мені добре дорогу покажуть, коли б цього було треба.

Вкінці прийшли ми на більшу поляну, сховану в чорній гущавині, з одного боку від ліса перекраяну глибоким яром. Від тої поляни на північ ліс виразно наче вгору скочив, бо так стрімко там лісовий ґрунт піднімався, що ми нараз станули мов перед стіною і коли б були хотіли дістатися далі, не збочуючи з дороги, то хіба лізти по драбині треба було б. Тут Семен станув і питається:

— Ти запам'ятав собі добре дорогу?

— Запам'ятав.

— Трапиш додому?

— Траплю.

— А з дому?

— І з дому.

— Скільки тобі літ? — питає дані.

— Шіснадцятий.

— Шіснадцятий рік — каже на це Семен — то в твоїх літах уже був молодець із мене! Брав мене батько на війну і на уходи, на чайки в Чорне море! Чи одного я татарина стрілою з коня зсадив, як мені було шіснадцять літ! Знаю, що ти цікавий і недурний. Тай щира душа з тебе і вірна. Знаю, знаю. Зради ще не знаєш, певно не знаєш, але чи не пізнаєш? Хто його знає, хіба Бог знає… За нами козаками ходить зрада, як тінь за людиною; більше молодців гине від зради ніж від ляцького самопалу, ніж від татарської стріли, ніж від яничарської шаблі! А присягнеш, що додержиш мені слова?

— Присягну! — кажу сміло.

Семен виняв із-за пазухи дерев'яний хрестик, різаний, поцілував його, казав мені поцілувати тай так відізвався:

— На цей хрест, на святого Спаса, на Богородицю, на святого Миколу та на всіх святих і блаженних присягни, що все, що тут довідаєшся, заховаєш у тайні, що ніхто не почує від тебе того, що ти від мене почуєш, що нікому цього не покажеш, що я тобі покажу, та все так зробиш, як я тебе навчу! Присягаєш?

— Присягаю.

— Той турецький жид, Рудий Хаскель, що ми його стрінули, то був такий проклятий собака і зрадник, що кров козацьку пив. Бог мені його в руки дав; згинула гадюка від козацької шаблі.

— Що він вам зробив, Семене? — спитав я.

— Що зробив? — сказав Семен. — Батька мого зрадив і продав, туркам поганцям його продав, як худобину продав, наче собаку на ланцюг видав його.

— А хто був ваш батько? Чи також козак? — питаю знову.

— Якже ж не козак? — каже Семен. — Певно, що козак, ми всі з козаків і козаки. Кожний козак! Але який був козак! Такого другого нема на Січі, в цілій Україні нема, ні на Запоріжжі! Він іще гетьмана Косинського бачив, із Бородавкою воював, із Лободою на турків ходив, із Наливайком і зі Сагайдачним! Він був правою рукою Конашевича Сагайдачного, оком у голові був у нього. Чорне море його знає і сам султан знає про нього і турецькі баші тряслися перед ним зі страху! Він Синопу здобував і Архіоку з димом пустив і Очаків; із Конашевичем Варну спалив — недавно, ледве два роки тому! На турків ходив.

— А чому ви, Семене, не рятуєте батька? — питаю козака.

— А що я тут був би робив у вас, коли б не хотів рятувати батька! Навіщо ж мені було вибиратися тут, аж під Самбір? Я козак вільний, непослушний, ніколи польським панам не служив, а взяв службу в Конецьпольського, бо думав, що він мені батька викупить із поганських рук, бо його також знає і знає про нього, від свого свояка, знає і від інших. Та надія на нього завела! Але Бог дав мені в руки Рудого Хаскеля, то вже тепер нікого не потребую. Знаю я вже, що робити, і як батька рятувати!

— А чи ви певні, що ваш батько живий іще між турками? — питаюся Семена. — Може вже вбитий?

— Вбитий? — каже на це Семен. — Турки напевно не вбили його! Вони раді, що його живого мають, коб найдовше. Вони його собі на вагу золота кладуть. Треба тобі знати, що мій батько то славний пушкар, голосний по світі, ген по всій Україні. Другого такого не найти, хіба в німецьких країнах.

Я хотів питатися Семена, що це таке пушкар, бо я тоді цього не знав. Та він наче вгадав, що я цього не розумію і каже далі:

— Або ти знаєш, що таке пушкар? Певно не знаєш! От що, шіснадцятий рік хліб їсть, а дурний, про пушкаря не чував! Але про гармати ти чув. Пушка і гармата, то одно. Мій батько знає коло гармат ходити, як ніхто інший… Як наставить, вимірить, вицілить, запалить, то куля навіть на цаль не хибить. Як хоче кому урвати голову, то відірве, як ніщо. Я так із лука не вмію вистрілити, як батько з пушки! Його кулі слухають; кожна летить туди, куди пішле її, як козак із листом. Але це ще не все, хоч і те дуже багато. Батько сам уміє пушки робити. Він уміє вилляти з криці таку страшну гармату, що хлоп у неї влізе, а як з неї вистрілять, то земля трясеться, а куля з неї вежі й мури валить, в купу каміння обертає. Він і дзвони вміє виливати, ще й які! як задзвонять, то наче зі щирого срібла; як роздзвоняться, то аж серце радіє; голос по полях і степах милями пливе, до неба б'є… бам! бам! ціле повітря грає і співає! Може колись почуєш такий дзвін, що його батько вилляв, або побачиш таку пушку його роботи. Чому ні. У Наливайка була одна, забрали її ляхи до Кракова. То якже ж такого майстра турки вбивали б? Він жиє, але де? Бог знає. Може в Хотині, може в Бендерах, може в самім Стамбулі біля пушок мусить робити, на пожиток поганців, а на згубу козацьку. Але я його знайду, конче знайду, як Бог на небі! Тепер уже знаю як, і маю, чого мені треба.