Проклятий камiнь

Слухав я цієї пісоньки, а за кожним її словом спливала мені розрада у серце.

Як уже сонце добре було на небі, побудилися всі й повставали. Ляшкевич приступив до мене, поклав мені обі руки на рамена тай каже:

— Я ще тобі не дякував, сину, але вже тебе маю у вдячному серці тай там на все останеш, а то по старому більша річ, ніж сама подяка. Я не знаю, хто ти і який ти, чесний чи ні, але це знаю, що Бог зіслав тобі віру на моє спасіння, а так без тебе не був би я вдячний Богові, коли б не був вдячний і тобі.

Сказав це, поцілував мене в голову, а я його покірно в руку.

— Я ніякий пан і не багач — говорив далі. — Я слуга й не високого стану, хоч доброму панові служу. Золотом тобі не заплачу, бо його не маю, а що я для сина мого зробив би, коли б його мав, то і для тебе радо зроблю, коли твоя воля піде за моєю волею. Бо бачиш, відвага не все з чеснотою в парі ходить. Стріляти вмієш, то знаю, але чи працювати вмієш, того не знаю. Каже Красовський, що ти сирота і шукаєш хліба. Кажи, як ти хотів би, щоб тобі помогти?

— Візьміть мене до Львова, — відповідаю і знову в руку цілую його.

— А що ж там будеш робити?

— Хліба шукатиму.

— Найдеш його в нас, при мені і при панові Шпиткові, коли варт будеш його. В ім'я Боже їдь зі мною до Львова!

Я так зрадів на ці слова, що забув усе своє нещастя, перебуту нужду, тривогу, що ще перед хвилиною сушила моє серце, Ґерґея, якого я лишив у крові на майдані, чорну скриньку, в якій сидів проклін, замкнений на ключ, усе, лише матері ні, яка мені зараз станула перед очима, так, наче дуже радо гляділа тепер на мене і на цю мою розраду.

Багато ще розказувати б, як ми вкінці найшлися на возі в дорозі до Львова. Стільки хіба скажу, що ми берегом ліса, обережно, а все той ліс маючи на думці, як безпечну втечу, зійшли до села Гошан. Там нас заспокоїли, що то були останні татари ті, що ми їх бачили вчора, та що всюди до Львова вже безпечно. Дістали ми підводи тай щасливо їхали до Львова. Співчували подорозі людському знищенню після того татарського загону.

З жалем минали ми Любінь, увесь у пустелю і згарища перемінений, що лише зрідка вихилявся з ліса на Горбах, як винужденілий чоловік, що врятувався з голим життям, а тепер зі сльозами благав милостині.

Ще був добрий день, коли ми станули у Львові. Я досі не бачив великого міста; у Самборі лише був я кілька разів із мамою, а виглядав мені дуже величавий. Тому я вибалушив очі, коли нараз ми з'їздили з гори до міста і я побачив стільки мурів, стільки башт і стільки веж, що здавалося, там у тих укріплених мурах нема домів лише самі церкви і самі замки. А це все довкола обкопане фосою й валом і замкнене великими боронами на залізні ретязі, товсті наче дрючки. Як усе це замкнуть на ніч, тоді ввесь Львів сидить наче у кованій замчистій коморі, що хіба птах дістанеться до міста.

В'їхали ми в ринок по камінній дорозі, а я здивувався, що така пуста та оглядався за тими людьми, які живуть у тих високих кам'яницях на два і три поверхи, бо ледве тут то там промайнув хтось. Але зараз пригадав я собі, що то було після моровиці, яка щойно була устала та й то ще не зовсім. Іще мало хто вернувся був до міста з тих, що втекли перед пошестю, а з тих, що не мали де втекти, мало хто лишився живий, і в очах тих, що лишилися при житті, малювався великий жах. Пізнати було, що безнастанно гляділи на смерть і самі ждали смерти ввесь той час Божого допусту. І мені зробилося сумно й душно та здавалося наче б мене живцем хотіли замурувати і наче я вже тепер не мав чим дихати.

Станули ми перед домом дуже високим а вузьким, бо мав лиш по три вікна на кожнім поверсі; збудований був із тесового каменя, з брамою такою широкою надолі, що вже лише на одно вікно збоку лишилося місця. Брама була замкнена, а цілий дім виглядав на пустий і зовсім вимерлий, бо всі вікна мали замкнені віконниці, а на туркіт воза по кімнаті ніхто не вийшов ані не виглянув.

Перший зіскочив із воза Красовський, схопив за залізну довбешку, що була впущена у браму, і став сильно тарахкати. Зі сіней йому відповідав лише глухий гук, наче з величезного барабана. Я тимчасом задивився в дім, передовсім у браму, бо над нею були три людські голови, різані з каменя, а кожна з них здавалося гляділа на мене то смішно то грізно, що й у сні не бачив я ніколи таких кошмар. Одна з них була з рогами і пащу страшно на мене розз'явила, наче хотіла мене пожерти, друга кудлата викривила до мене широку пащу, третя мала великі мертві очища, а з-поміж страшних вусів звисав їй поганий язик. Жах збирав увійти до тої брами, коли б над нею вище не було Пресвятої Діви з Дитятком, також вирізаної з каменя, всеї в полум'янистих проміннях, із вінцем золотих зір над короною.

Відчинив нам нарешті дужий чолов'яга, високий і плечистий, наче той Перевернигора з казки. То був сторож дому й заразом і робітник до тяжких робіт біля дому й торгівлі, або гамаль; так у Львові називали з-турецька таких слуг. У довгих, дуже широких і склеплених сінях вдарило на мене якесь тяжке повітря, а таке гостре і запашне, що аж в очі й ніс било і гризло. Пізніше сказали мені, що воно на те, щоб відігнати пошесть. За час неприявности пана Шпитка й Ляшкевича, цей сторож, що лишився був сам пильнувати дому, безперестанно кадив паленим оцтом, камфорою, сіркою й різним зіллям. Ляшкевич порозмовляв хвилину з Довганем, бо так називався цей сторож, і пішов до горішних світлиць. Довгань запровадив мене до малого темного ванькирика в подвір'ї, вказав мені постіль, але не сказав ані слова, та лишив мене самого. Вже смеркалося, то я поклався спати й заснув.

Але це спання моє було як сон людини, мученої гарячкою. Я кидався на постелі і що хвилини будився із страшним жахом, бо не знав, де я та що зі мною діється і чи не живцем я закопаний у підземній темноті. Із закратованого віконця, крізь яке пробивалося трохи місячного світла, з долівки, з кожного кута, щось на мене страшно гляділо: то гайдук Ґерґей із окривавленою головою, то підстароста з келепом, то козак Семен, як стискає горло Рудого Хаскеля. А жидівські очі наче дві вогнисті галки вискакують у повітря аж під стелю, а до тих двох вогнистих галок надлітає та залізна коробочка, що я її викопав і літає по цілій хаті, а ці вогнисті галки здогоняють її і не можуть здогонити. На це все дивляться дуже цікаво ці три камінні голови з-над брами й завертають очищима, наче б не могли надивуватися тому, що діється. Аж вкінці підходить до мене якийсь страшний дідуган, ударяє мене чорною, широкою як лопата долонею по лівім рамени тай каже строгим захриплим голосом: — Пророк Магомет!

Зриваюся з постелі і кричу перелякано: — Варна!

А тут уже день білий заглядає крізь віконце ванькиря, але замість того дідугана стоїть передімною сторож Довгань, шарпає мене за рам'я тай каже: — Вставай, пан Ляшкевич кличе тебе!

На службі

Пан Ярослав Шпитко, що в нього Ляшкевич був старшим справником і вірником, був ароматарієм, себто корінним і аптекарським купцем. Та попри те мав також інші торгівлі, бо не лише в крамниці у нього на малу вагу продавалося, але й інші львівські та позальвівські купці брали крам із його складу, передовсім коріння й вина з далеких країн. У подвірній задній частині його дому, або як то називають у Львові: в індермасі, були дві великі склеплені кімнати зі залізними дверима й кованими кратами у вікнах, а під тими кімнатами дві глибокі пивниці. Кімнати й пивниці були повні заморських товарів.

Як увійти в ці кімнати, треба було мерщій відчиняти віконця і впускати повітря, бо запах був щоправда приємний, наче з кадила, але такий сильний, аж голова заверталася. Увесь крам лежав тут так, як прийшов валкою до Львова, в узликах, скринях, белях, коробках, бочівках, міхах або в ликових козубах. На них чорною краскою виписані були різні знаки й букви.

При самім вході до крамниці висів образ Матері Божої і під ним безнастанно, днем і ніччю горіла оливна лямпа, а майже над дверима були викуті в камені великими буквами слова: «Все з Богом!»